Хлопець із пекла - Сторінка 3

- Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— "А де Заєць?" — "Не знаю, ти пий, пий…"

Потім ми копали, поспішали як могли. Це було вже якесь інше місце. Село було вже тепер не збоку, а попереду. Тобто села більше не було взагалі — купи головешок, зате на дорозі палали бронеходи. Багато. Кілька. Під ногами хлюпотіла болотяна юшка… "Оголошую тобі подяку, молодець, Коте…" — "Даруйте, Гепарде, я щось погано розумію. Де всі наші? Чому тільки дикобрази?.." — "Все гаразд, Гаґу, працюй, працюй, хоробрий брате, усі цілі, всі в захваті від тебе…"

…Ага! Вліпив! Прямісінько в тупе рило. Задкує, осідає на корму, викидає в чорне небо сніп іскор. Біжать, біжать! "Коте, праворуч. Праворуч! А-ап!.." Праворуч нічого не бачу, та й не дивлюсь. Розвертаю туди ствол, і раптом з чорно-червоної муті просто в лице злива рідкого вогню. Все відразу спалахує — і трупи, і земля, і ракетомет. І якісь кущі. І я. Боляче. Пекельний біль. Як барон Треґґ…

Калюжу мені, калюжу! Та ж тут калюжа була! Вони в ній лежали! Я їх туди поклав, зміїне молоко, а їх у вогонь треба було класти, у вогонь! Нема калюжі… Земля горіла, земля диміла, і хтось раптом з нелюдською силою вибив її в мене з-під ніг…

Розділ II

Біля Гаґового ліжка сиділо двоє. Один — сухорлявий, з широкими кістлявими плечима, з великими кістлявими лапами. Він сидів, закинувши ногу на ногу, обхопивши коліно маслакуватими пальцями. На ньому був сірий светр з вільним коміром, вузькі сині штани незрозумілого покрою, не формені, та червоно-сірі плетені сандалі. Обличчя було гостре, засмагле, з приємною твердістю в рисах, світлі примружені очі, сиве волосся — безладною, але водночас якоюсь акуратною копицею. З кутика в кутик великого тонкогубого рота пересувалася соломинка.

Інший був добряк у білому халаті. Обличчя в нього було рум'яне, молоде, без жодної зморшки. Дивне якесь обличчя. Тобто не саме обличчя, а вираз. Як у святих на давніх іконах. Він дивився на Гаґа з-під світлого чуба, який звисав на чоло, й усміхався, наче іменинник. Дуже був чимось задоволений. Він і заговорив першим.

— Як ми почуваємося? — поцікавився він.

Гаґ уперся долонями в ліжко, зігнув ноги в колінах і легенько переніс зад до узголів'я.

— Нормально… — сказав він здивовано.

Нічого на ньому не було, навіть простирадла. Він поглянув на свої ноги, на знайомий шрам вище коліна, помацав груди і відразу ж відчув під пальцями те, чого раніше не було: два заглиблення під правим соском.

— Ого! — сказав він, не стримавшись.

— І ще одна в боці, — зауважив добряк. — Вище, вище…

Гаґ намацав шрам у правому боці. Потім він швидко оглянув голі руки.

— Стривайте… — пробурмотів він. — Я ж горів…

— Ще й як! — скрикнув рум'яний і руками показав — як. Виходило, що Гаґ горів, як бочка з бензином.

Сухорлявий у светрі мовчав, роздивляючись Гаґа, і було в його погляді щось таке, від чого Гаґ підтягнувся і промовив:

— Дякую вам, пане лікарю. Довго я був без пам'яті?

Рум'яний добряк чомусь перестав усміхатись.

— А що ти пам'ятаєш останнє? — запитав він майже улесливо.

Гаґ наморщився.

— Я підбив… Ні! Я горів. Вогнемет, напевно. І я побіг шукати воду… — Він замовчав і знов обмацав шрами на грудях. — Тієї ж миті мене, мабуть, і підстрелили… — сказав він невпевнено. — Потім… Він замовк і глянув на сухорлявого. — Ми їх затримали? Так?.. Де я? В якому шпиталі?

Однак сухорлявий не відповів, і знову заговорив добряк.

— Та як тобі сказати… — Мовби у скруті, він із силою погладив себе по круглих колінах. — А ти сам як думаєш?

— Винуватий… — сказав Гаґ і спустив ноги з ліжка. — Невже так багато часу минуло? Півроку? Чи рік… Скажіть мені прямо, — почав вимагати він.

— Та що там час… — сказав рум'яний. — Часу ж пройшло тільки п'ять діб.

— Скільки?

— П'ять діб, — повторив рум'яний. — Правильно? — запитав він, звертаючись до сухорлявого.

Той мовчки кивнув. Гаґ посміхнувся поблажливо.

— Ну гаразд, — сказав він. — Ну добре. Вам, лікарям, видніше. Зрештою, яка різниця… Я би тільки хотів знати становище на фронті і коли я зможу повернутись у стрій…

Сухорлявий мовчки пересовував соломинку з одного кутика рота до другого.

— Я ж можу сподіватися знову потрапити до своєї групи… у столичну школу.

— Навряд, — сказав рум'яний.

Гаґ тільки глянув на нього і знову став дивитися на сухорлявого.

— Та ж я — Бійцівський Кіт, — сказав він. — Третій курс… Маю подяки. Маю одну особисту подяку від його високості…

Рум'яний захитав головою.

— Це несуттєво, — сказав він. — Не в цьому справа.

— Як це — не в цьому справа? — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт! Ви що, не знаєте? Ось! — Він підняв праву руку і показав — знову ж таки сухорлявому — татуювання під пахвою. — Якщо ви спробуєте запхати мене куди-небудь каптером, будете відповідати! Мені потискав руку його високість, особисто! Його високість подарував мені…

— Та ні, ми віримо, віримо, знаємо! — замахав на нього руками рум'яний, але Гаґ обірвав його:

— Пане лікарю, я розмовляю не з вами! Я звертаюся до пана офіцера!

Тут рум'яний чомусь фиркнув, затулив обличчя долонями і захихотів тонким огидним сміхом. Гаґ спантеличено дивився на нього, потім перевів погляд на сухорлявого. Той нарешті заговорив:

— Не зважай, Гаґ. — Голос в нього був глибокий, значущий, відповідний до обличчя. — Але ти справді не уявляєш свого становища. Ми не можемо відправити тебе зараз до столичної школи. Швидше за все, ти взагалі ніколи більше не потрапиш до школи Бійцівських Котів…

Гаґ відкрив і знову закрив рота. Рум'яний перестав хихотіти.

— Але ж я почуваюся… — прошепотів Гаґ. — Я цілком здоровий. Чи я каліка? Скажіть мені відразу, пане лікарю, я не каліка?

— Ні-ні, — швидко сказав рум'яний. — Руки-ноги в тебе у повному порядку, а що стосується психіки… Хто такий був Ганг Гнук, ти пам'ятаєш?

— Так точно… Це був учений. Стверджував множинність заселених світів… Імперські фанатики повісили його за ноги і розстріляли з арбалетів… — Гаґ зам'явся. — От точної дати я не пам'ятаю, винуватий. Але це було до першого алайського повстання…

— Дуже добре! — похвалив рум'яний. — А як ставиться до вчення Ганґа сучасна наука?

Гаґ знову зам'явся.

— Не можу сказати точно… Причин заперечувати немає. В нас у школі на заняттях практичною астрономією прямо про це не говорилося. Говорилося тільки, що Айґон, Пірра… та інші… Какга, наприклад… Такі ж планети, як наша… Так, правильно! На Айґоні є атмосфера, відкрита видатним основоположником алайської науки Гріддом, тож там цілком може існувати життя…

Він перевів подих і з тривогою поглянув на сухорлявого.

— Дуже добре, — знову сказав рум'яний. — Ну, а як на інших зірках?

— Даруйте, що — на інших зірках?

— Біля інших зірок може існувати життя?

Гаґ укрився потом.

— Н-ні… — промовив він. — Ні, оскільки там безповітряний простір. Не може.

— А якщо біля якої-небудь зірки є планети? — невблаганно наполягав лікар.

— А! Тоді може, звичайно. Якщо біля зірки є планета з атмосферою, на ній цілком може бути життя.

Рум'яний із задоволенням відкинувся на спинку крісла і глянув на сухорлявого. Тоді сухорлявий вийняв соломинку з рота і зазирнув Гаґові прямо у душу.

— Гаґу, ти ж — Бійцівський Кіт? — сказав він.

— Так! — Гаґ прибрав молодецького вигляду.

— А Бійцівський Кіт є бойова одиниця сама в собі, — у голосі сухорлявого задзвенів військовий метал, — здатна впоратися з будь-якою можливою та неможливою несподіванкою, так?

— І обернути її, — підхопив Гаґ, — на честь і славу його високості герцога та його дому!

Сухорлявий кивнув.

— Сузір'я Жука, знаєш?

— Так точно! Екліптикальне сузір'я з дванадцяти яскравих зірок, видиме в літню пору року. Альфою Жука є…

— Стій. Сьому Жука знаєш?

— Так точно. Оранжева зірка…

— …біля якої, — перервав його сухорлявий, піднявши маслакуватий палець, — знаходиться планетна система, невідома поки що алайській астрономії. На одній із цих планет є атмосфера. Багато мільярдів років тому на ній виникло життя. Крім того, на ній існує цивілізація розумних істот, котра значно випередила цивілізацію Гіганди. Ти на цій планеті, Гаґу.

Запала мовчанка. Гаґ,увесь підібравшись, чекав продовження. Сухорлявий і лікар пильно дивились на нього. Мовчанка затягувалась. Нарешті Гаґ не витримав.

— Я зрозумів, пане офіцер, — доповів він. — Продовжуйте, будь ласка.

Лікар крякнув, а сухорлявий моргнув кілька разів поспіль.

— А-а, — сказав він спокійно. — Він вирішив, що ми продовжуємо випробування психіки і тепер даємо йому ввідну, — пояснив він лікареві. — Це не ввідна, Гаґу. Це насправді так і є. Я працював на вашій планеті, на Гіганді, в північних джунглях герцогства. Випадково я опинився біля тебе під час бою. Ти лежав на землі й горів, до того ж ти був смертельно поранений. Я переніс тебе на свій зореліт… це такий спеціальний апарат для подорожей між зірками… і доставив сюди. Тут ми тебе вилікували. Це все не ввідна, Гаґу. Я не офіцер і, звісно, не алаєць. Я — землянин.

Гаґ у задумі пригладив волосся.

— Є гадка, пане офіцере, що я знаю вашу мову та умови життя на цій планеті. Чи ні?

Знову запала мовчанка. Потім сухорлявий сказав, усміхнувшись:

— Ти, здається, уявив себе на заняттях із диверсійно-розвідувальної підготовки…

Гаґ теж дозволив собі усміхнутись.

— Не зовсім так, пане офіцере.

— А як же?

— Я гадаю… я сподіваюся, що командування удостоює мене пройти спецперевірку для того, аби прийняти нове, досить відповідальне призначення. Я пишаюся, пане офіцере. Докладу всіх зусиль, щоби виправдати…

— Послухай, — сказав раптом рум'яний лікар, повертаючись до сухорлявого. — А може, так і залишити? Створити умови нічого не вартує. Адже ти кажеш, що знадобиться тільки три-чотири місяці!

Сухорлявий захитав головою і почав щось говорити рум'яному незрозумілою мовою. Гаґ із навмисно розгубленим виглядом роззирався. Приміщення було незвичайне. Прямокутна кімната, гладкі кремові стіни, стеля розкреслена в шахову клітинку, причому кожна клітинка світиться зсередини червоним, оранжевим, блакитним, зеленим. Вікон нема. Дверей також чомусь не було помітно. Біля узголів'я ліжка у стіні якісь кнопки, над кнопками — довгі прозорі віконечка, які світяться рівним, дуже чистим зеленим світлом. Підлога чорна, матова… і крісла, в яких сидять ці двоє, ніби ростуть із підлоги, а може, складають із нею одне ціле.