Хлопець із пекла - Сторінка 8

- Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Не розумієш чогось?

Я мовчу, вирячився на цей скелет, а на Корнія намагаюся не дивитися. Таж я чекав чогось такого. А Корній каже спокійно:

— Та-а-ак, це той самий знаменитий псевдогомо, теж знаменита загадка природи. Ти вже де-небудь прочитав про нього?

— Ні, — сказав я, а сам міркую: зараз він мені усе пояснить. Він дуже добре мені все пояснить. Та от чи варто вірити?

— Це дивовижна історія, — сказав Корній, — і якоюсь мірою трагічна. Розумієш, ці істоти мали би виявитися розумними. За всіма законами, які нам відомі, мали би. — Тут він розвів руками. — Але — не виявилися. Скелет — дрібничка, я тобі потім фотографії покажу. Страшно! Минулого століття наукова група на Магорі відкрила цих псевдогомо. Довго намагалися вступити з ними в контакт, спостерігали їх у природних умовах, досліджували й прийшли до висновку, що це тварини. Це звучало парадоксом, але факт залишався фактом: тварини. Відповідно, з ними й обходились як із тваринами: тримали у звіринці, при необхідності забивали, анатомували, препарували, брали скелети і черепи для колекцій. Як-не-як ситуація з точки зору науки унікальна. Тварина повинна бути людиною, але людиною не є. І от ще через кілька років на Магорі знаходять порожнє місто. Надпотужна цивілізація. Зовсім не схожа ані на нашу земну, ані на вашу — небачена, цілком фантастичної фактури, але безсумнівна. Уявляєш, який це був жах? З першовідкривачів один збожеволів, другий застрелився… І тільки ще через двадцять років знайшли! Виявилося: так, є на планеті розум. Але зовсім нелюдський. Настільки несхожий ні на нас, ні на вас, ні, скажімо, на леонідян, що наука просто не могла навіть припустити можливість такого феномену… Так… Це була трагедія. — Він раптом якось занудьгував і пішов із залу, немов забувши про мене, та на порозі спинився і сказав, дивлячись на скелет у куті: — А зараз є гіпотеза, що це ось — штучні істоти. Розумієш, магоряни їх створили самі, змоделювали, чи що. Але для чого? Ми ж так і не змогли знайти з магорянами спільної мови… — Тут він глянув на мене, ляснув по плечу і сказав: — Такі от справи, хоробрий брате. А ти кажеш — космозоологія…

Навіть не знаю, правду він мені розповів чи вигадав усе, щоб остаточно мені мізки замутити, але тільки бажання розмахувати руками та викладати мені про всілякі загадки природи в нього після цього зникло. Пішли ми з музею геть. Він мовчить, я теж, в душі у мене якийсь курник нечищений, і таким чином прийшли ми до нього в кабінет. Він усівся у своє крісло перед екранами, дістав із повітря келих зі своєю улюбленою шипучкою, почав тягнути через соломинку, а сам дивиться немов крізь мене. В кабінеті у нього, крім цих екранів та ненормальної кількості книг, нічого, взагалі-то, й нема. Навіть стола в нього нема. Досі не можу збагнути, що він робить, коли йому якийсь папірець треба, скажімо, підписати. І нема у нього в кабінеті ні картин, ні фотографій, ні прикрас яких-небудь. А він же заможний чоловік, міг би собі дозволити. Я б на його місці, якщо, скажімо, готівки бракує, шкуру б оту смарагдову загнав, прислугу найняв би, статуй усюди порозставляв би, килимів поначіплював би — знай наших… Щоправда, що з нього візьмеш — холостяк. А може, йому й за посадою не дозволено розкошувати. Що я про його посаду знаю? Нічого. Але чомусь він музей у підвалі тримає…

— Послухай, Гаґу, — каже він раптом, — а тобі ж, напевно, нудно тут, га?

Захопив він мене цим питанням зненацька. Хто його знає, як тут треба відповідати. Та й взагалі — звідки я знаю, нудно мені тут чи ні? Тоскно — це так. Незатишно — так. Місця собі не знаходжу — так. А нудно?.. От людині в окопі під обстрілом — сумно? Йому, хлопці та дівчатка, нудьгувати ніколи. І мені тут нудьгувати поки що ніколи.

— Аж ніяк, — кажу. — Я своє становище розумію.

— Ну і як же ти його розумієш?

— Цілковито перебуваю у вашому розпорядженні.

Він усміхнувся.

— У моєму розпорядженні… Добре, не будемо про це. Я, як ти бачиш, не можу приділяти тобі весь свій час. Та ти, по-моєму, цього особливо і не прагнеш. Намагаєшся триматися від мене якнайдалі…

— Аж ніяк, — заперечую я ввічливо. — Ніколи не забуду, що ви мій рятівник.

— Рятівник? Гм… До порятунку ще далеко. А от чи не хочеш ти познайомитися з одним цікавим суб'єктом?

У мене серце тьохнуло.

— Як накажете, — кажу.

Він подумав.

— Мабуть, накажу, — сказав він, підіймаючись. — Мабуть, це буде корисно.

І з цими незрозумілими словами підійшов до дальньої стіни, щось там зробив, і стіна розкрилася. Я глянув і позадкував. Що стіни в них тут щохвилини відчиняються і зачиняються — до цього я вже звик, і це мені вже набридло. Але ж я що думав? Думав, він мене з цим математиком хоче познайомити, а там — зміїне молоко! — стоїть там, хлопці та дівчатка, такий собі долдон на два з половиною метри зростом, плечиська, ручиська, шиї катма, а морда закрита нібито заборолом, такою собі густою матовою решіткою, а з боків головища стирчать чи то фари, чи то вуха. Я чесно скажу: якби не був у мундирі, то дав би такого драла. Чесно. Я б і в мундирі драла дав, але ноги заніміли. А тут цей долдон на додачу ще й промовляє густим басом:

— Привіт, Корнію.

— Привіт, Драмбо, — каже йому Корній. — Виходь.

Той виходить. І знову — чого я чекав? Що від його кроків увесь будинок затруситься. Чудовисько ж, статуя! А він вийшов, як повітрям виплив. Ні звуку, ні шурхоту — щойно стояв у ніші, а тепер стоїть посеред кімнати й ці свої вуха-фари на мене навів. Я відчуваю: за лопатками в мене стіна, і відступати далі нікуди. А Корній сміється, волоцюга, та каже:

— Та ти не бійся, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж робот! Машина!

Дякую, думаю. Полегшало мені від того, що це машина, аякже!

— Таких ми тепер більше не робимо, — каже Корній, погладжуючи долдона по ліктю і здмухуючи з нього якісь там пилинки. — А от мій батько з такими ходив і на Яйлу, і на Пандору. Пам'ятаєш Пандору, Драмбо?

— Я все пам'ятаю, Корнію, — басує долдон.

— Ну от, познайомтесь, — каже Корній. — Це Гаґ,хлопець із пекла. На Землі новачок, нічого тут не знає. Переходиш у його розпорядження.

— Чекаю ваших наказів, Гаґу, — басує долдон і ніби на знак вітання піднімає широченну свою долоню під самісіньку стелю.

Взагалі-то, все скінчилося добре. А глибокої ночі, коли будинок спав, я прокрався до того самого коридору і під математичними формулами написав: "Хто ти, друже?"

Розділ IV

Коли вони вийшли до занедбаної дороги, сонце вже підбилось високо над степом. Роса висохла, жорстка коротка трава шурхотіла і похрустувала під ногами. Міріади коників сюрчали довкола, гострий гіркий запах піднімався від нагрітої землі.

Дорога була дивна. Зовсім пряма, вона виходила з-за каламутно-синього обрію, розтинала круг землі навпіл і заходила знову за каламутно-синій небокрай, туди, де цілодобово, вдень і вночі, щось дуже далеке та велике невиразно спалахувало, мерехтіло, рухалося, надималося й опадало. Дорога була широка, вона матово відсвічувала на сонці, і полотно її ніби лежало поверх степу масивною, у кілька сантиметрів завтовшки, заокругленою по краях смугою якогось щільного, але не твердого матеріалу. Гаґ ступив на неї і, дивуючись із несподіваної пружності, кілька разів легенько підстрибнув на місці. Це, звичайно, не був бетон, але це не був і прогрітий сонцем асфальт. Щось на зразок дуже щільної гуми. Від цієї гуми йшла прохолода, а не задушливий жар розпеченого покриття. І на поверхні дороги не було помітно ніяких слідів, навіть пилюки не було на ній. Гаґ нахилився і провів рукою по гладенькій, майже слизькій поверхні. Подивився на долоню. Долоня залишилася чистою.

— Вона дуже всохлася за останні вісімдесят років, — прогудів Драмба. — Коли я бачив її востаннє, вона мала завширшки більше двадцяти метрів. І тоді вона ще рухалася.

Гаґ зіскочив на землю.

— Рухалася? Як рухалася?

— Це була саморухома дорога. Тоді було багато таких доріг. Вони оперізували всю земну кулю, і текли вони — з боків повільніше, в центрі дуже швидко.

— У вас не було автомобілів? — запитав Гаґ.

— Були. Я не можу вам сказати, чому люди захопилися створенням таких доріг. Я маю тільки опосередковану інформацію. Це було пов'язано з очищенням середовища. Саморухомі дороги очищали. Вони забирали з атмосфери, з води, із землі все зайве, все шкідливе.

— А чому вона зараз не рухається? — запитав Гаґ. — Ти не можеш її ввімкнути?

— Ні. Дорогами керували зі спеціальних центрів. Найближчий був досить далеко звідси. Та, мабуть, цих центрів більше немає. Стали непотрібні. Я бачу, все дуже змінилося. Раніше на цій дорозі були юрби людей. Тепер нікого нема. Раніше в цьому небі в кілька обріїв ішли, ішли потоками літальні апарати. Тепер у небі порожньо. Раніше обабіч дороги стояла пшениця у мій зріст. Тепер це степ.

Гаґ слухав з напіврозкритим ротом.

— Раніше через мої рецептори, — продовжував Драмба монотонним голосом, — по всьому діапазону щосекунди проходили сотні радіоімпульсів. Тепер я не відчуваю нічого, крім атмосферних розрядів. Спочатку мені здалося навіть, що я захворів. Але тепер я знаю: я такий, як і був. Змінився світ.

— Може, світ захворів? — запитав Гаґ жваво.

— Не розумію, — сказав Драмба.

Гаґ відвернувся і задивився туди, де обрій спалахував і ворушився. "Дідька лисого, — похмуро подумав він. — Аякже, захворіють вони!"

— А там що? — запитав він.

— Там Антонів, — відповів Драмба. — Це місто. Вісімдесят років тому його не було видно звідси. Це було сільськогосподарське місто.

— А зараз?

— Не знаю. Я постійно викликаю інформаторій, але мені ніхто не відповідає. Змінилися засоби зв'язку, Гаґу. Усе змінилося.

Гаґ дивився на загадкове мерехтіння, і раптом із-за обрію виникло щось неймовірно велике, схоже на косе вітрило неймовірних розмірів, майже таке саме сіро-блакитне, як небо, можливо — трохи темніше, повільно та велично описало дугу, ніби годинникова стрілка по циферблату, і знову зникло, розчинилось у туманному мареві. Гаґ перевів подих.

— Бачив? — запитав він пошепки.

— Бачив, — сказав Драмба пригнічено. — Не знаю, що це таке. Раніше такого не було.

Гаґ мерзлякувато пересмикнув плечима.

— Користі від тебе… — пробурчав він. — Гаразд, пішли додому.

— Ви хотіли відвідати ракетодром, — нагадав Драмба.

— Пане! — різко сказав Гаґ.

— Не розумію…

— Коли звертаєшся до мене, будь добрий додавати "пане"!

— Зрозуміло, пане.

Якийсь час вони йшли мовчки.