Хлопський суд - Сторінка 2

І ось зараз сидять вони з розпростертими крилами та похиленими головами, розшарпані вітром, шмагані дощем, над своїми малятами, жалібне клекотання яких я чую, незважаючи на вітер і дощ.

Поруч зі мною під дахом стоїть старий селянин, поглядає на лелече гніздо і болісно усміхається. Старого звуть Гринь Яре мусь, йому майже дев'ятдесят, і він багато чого звидів на своєму віку й нічого з того не забув, це можна зчитати з його дуже серйозного, ледь не скаменілого обличчя, якщо хтось, звичайно, уміє читати риси обличчя, у котрих записані похмурі таємниці буття, завуальовані істини.

Старий селянин болісно усміхнувся і мовив:

— Дивні істоти, ці лелеки. Мені пригадалася одна історія, яку ніколи не забути... Якщо милостивий пан захоче послухати, то... На нашому комині — з того часу багато води спливло — звила гніздо пара лелек і уже відклала кілька великих яєць, а нам, юним бешкетникам, спала тоді на думку каверза — ви ж знаєте, як це буває у молодості. Ми взяли гусяче яйце, я піднявся з ним, доки лелеки-батька не було в гнізді, — десь полетів на болото ловити жаб, — і підклав під самку. Вона поглянула на мене, відсунулася, але яєць не покинула. І справді, подумати тільки, висиділа гусеня, яке страшенно зачудоване сиділо поміж лелеченят. Лелека ж, побачивши чуже дитя, сердито застукотів дзьобом і полетів геть, покинув свою дружину, сидів собі самотньо, сумно, немов заглибившись у себе, на даху панського маєтку. І — ви мені, певно, не повірите — перш ніж відлетіти в теплі краї, лелеки зібралися на великому лузі за лісом і влаштували суд над невірною дружиною. Я сам це бачив, пане. Вони стояли колом, лелека-батько клекотів, йому вторували інші, а самка кричала від страху, бо ж вона й справді нічим не завинила, усьому виною була наша глуп ота, а потім вони задзьобали її до смерти. Серце розривалося, дивлячись на те.

На якийсь час ми обоє замовкли. Потім старий широким рукавом своєї сорочки обтер чоло і сказав, нахмуривши брови:

— Чи ви чули, пане, кілька днів тому у Тулаві влаштували хлопський суд над злодіями, допитали їх і винесли присуд. Десь у дорозі вже комісія з Коломиї, але вони нічого не довідаються, нічого з них не витягнуть, бо один заступає іншого, ціла громада, як один чоловік. То старі звичаї, і ніхто не сміє їх порушувати.

— Але ж на усе є право і закон, — вигукнув я. — Хто ж захистить нас перед сваволею, злочином, а то й убивством, якшо люд сам береться судити?

— О, пане! — відповів старий аж урочисто. — Хто нас захистить? Наша совість і совість громади. Хто чинить по правді, тому нема чого й боятися, бо голос громади, то голос Бога.

Бричка з порваною упряжжю, захляпана до підніжки й вище багнюкою, спинилася на подвір'ї маєтку. Двоє панів вийшло з неї: один — огрядний, задиханий, з великою головою на вгодованій шиї, шо стирчала, ніби головка цвяха, волосся розгладжене на обидва боки від скронь, у руці — цісарська шапочка, з якої скрапував піт, поли уніформи розхристані; другий — худющий чоловік, згорблений, із запал йми щоками, очима, які не терпіли світла і тому весь час моргали, з великою лисиною, довгими пальцями та довгими нігтями, які він чистив кишеньковим ножиком.

То були судові комісари, що поверталися з Тулави.

На перші запитання вони таємничо стенали плечима, стурбовано хмурили брови І відповідали ухильно із статечним покашлюванням. Щойно за сніданком, коли відкоркували золотисто-брунатне угорське вино, обоє розговорилися.

— То що, маєте злочинців? — почав я.

— Таке питаєте, — відповів товстун, із сопінням трощачи своїми жовтими, однак міцними зубами, смажене куряче крильце. — Ми маємо досвід у таких справах і знаємо край та людей. Кому бути злочинцем? Хіба усій громаді Тулави. Кого потягнете на дізнання? Не поможуть ні допити, ані промовляння до совісти, а насамкінець немає ні признання, ні жодного свідка.

— Як таке можливе?

— Як можливе, — підхопив розмову худий, так шкребучи нігті, аж по нервах шкребло. — Гадаєте, ми ощадили слова, пера чи чорнило, чи, може, наш авторитет? Але сприймайте речі такими, як вони є. Тулавська громада знає свій люд і знає, хто є професійним злодієм, хто добре визнається на своєму ремеслі. П'ятдесят разів украде такий хлопака, а на п'ятдесят першому його спіймають, приведуть до суду, дадуть йому термін, він відсидить його, а повернувшись, крастиме іще безбожніше, тільки з більшою обережністю, і тоді спіймати його уже неможливо. Що робити? Громада попереджає його, але тому, ясна річ, усе байдуже, і ось одного дня громада збирається, як у старі часи, коли ще не було держави, закону та суду, і вершить свій суд. І не конче піймати злочинця на гарячому, не потрібні ні свідки, ані зізнання, громада твердо знає, шо перед нею збуї, люди, професією яких є плюндрування їхніх земель, які весело й без турбот живуть за кошт інших, тих, хто важкою невтомною працею своїх рук виборює хліб щоденний; отож їх хапають і тягнуть до тулавського шинку, допитують і так довго катують, доки вони зізнаються у скоєному, назвуть своїх товаришів та відшкодують збитки, тоді їх осудять і тут же виконають присуд. Можливо, усе це незаконно і жорстоко, але тут вершиться, так би мовити, натуральне право, і мудрість у тому є, бо ж офіційні суди не домоглися жодного результату. Ну добре... Єврей, у шинку якого відбувався хлопський суд, подався до Коломиї і замельдував усе, що сталося. Висилається комісія, прибуває на місце, але ніхто, виявляється, й не чув про якийсь суд, ані громада, ані сам єврей, а покарані злодії й поготів.

— У тебе ж криваві пасмуги на тілі, мій друже.

— Та то я упав.

— Як же так незграбно падав?

— Та якось упав.

— Бідака, певно, скуштував добру сотню палиць, але скорше відкусить собі язика, аніж покаже на своїх катів, бо наступного разу може віддати й душу.

— Отож ви захищаєте той хлопський суд?

— Хіба? — вигукнув худий нажахано і почав гарячково гризти свої нігті. — Треба вживати заходів проти цього, серйозних заходів, але ж ми серед своїх, тут можна вільно говорити, чи не так...

— Однак такий суд викликає й повагу, — заговорив товстун, ще більше витягуючи догори полову. — У ньому закладений інстинкт, добрий інстинкт, який так відрізняє наш народ від західних націй, — інстинкт самодопомоги.

Скільки сягає око, простягаються зелені луки з високою соковитою травою, і коні, здається, не йдуть, а пливуть тими зеленими гойдливими хвилями. То справжні галицькі коні, маленькі, стрункі, навіть худорляві, проте міцні, гарячі й витривалі. Хлопчаки в коротких сорочинках та лляних штанях, з непокритими головами, босоногі, з довгими батогами у засмаглих руках, пильнують їх, перегукуються, заганяють до гурту, свистять у маленькі верескливі свистки та лускають батогами. Небо переповнене глибокою блакиттю й безхмарне, літня спека з раннього ранку важко налягає на землю. Хлопці збираються гнати коней додому. Ось один вискочив на лискучу спину високого гнідого і підхопив мотузку, що вільно теліпалася на його шиї, інші гасили ватру, яку вони підтримували усю ніч, бо ж дні надто спекотні, і коней доводилося пасти прохолодними вогкими ночами.

Лише один сидить, похнюпившись, на великому камені, не клопочучись ані своїми кіньми, ані товаришами; він не має батога й свистка, він учепився пальцями у біляве, мов льон, волосся й плаче.

Як же жалібно плаче.

Дивний хлопчик. Я знаю його. Його звуть Грицем. У нього овальне витончене личенько з такою ніжною шкірою, аж крізь неї просвічують блакитні жилки; незважаючи на засмагу, воно усе ж бліде, а ледь не прозорі риси зраджують якусь хворобливу збудливість. І які очиська на цьому хворобливому личку! Великі, сині... Вони випромінюють м'яке сумовите сяєво, яке наче струменіє з бездонної глибини, незвичайні очі; ті очі, що вміють запитувати, заглядаючи в саму душу, промовляти, аж серце крається, перед якими ніщо не сховається і не втаїться, які бачать крізь скелі та стіни, бачать суть Божого творіння, вміють прозирнути крізь землю аж до гробів померлих; перед тими очима й серед білого дня можуть пройти душі покійних, наче добрі знайомі; перед ними життя закочується, а вони й не жили; вони дивляться у майбуття, передбачаючи його наперед, й заглядають у смерть, не тетеріючи, без страху, але й без надії.

Тепер ці очі були переповнені великими, мов горох, сльозинами.

— Що з тобою? — спитав я, м'яко опустивши долоню на його голівку.

— О пане! Пане! — відказав малий, хлипаючи. — Вони забрали у мене плямисту кобилу з лошам і великого Рудого.

— Як забрали?

— Як? Та так, як ці розбійники, конокради, вміють робити. Хай їх Бог покарає!

Хлопчик витер очі долонею і вже спокійніше продовжував:

— Цієї ночі ми пасли на вигоні біля Теодосиного млина, я, Григор, Івашко та ше кілька хлопців. Ніч була прохолодна, така свіжість лежала навкруги, і в повітрі, і в травах, аж дихалося легше, і коні раділи. Ми розпалили величезну ватру на лужку, вийшла мельничиха, розмовляла з нами, реготала, винесла нам кукурудзи, і ми спекли її в черіні. Потім вона повернулася до хати, а ми вляглися біля вогню, гризли кукурудзяні качани, котрі подекуди аж обвуглилися, і розповідали казки та всякі історії. Тоді усе стихло, чути було лише, як на млині стиха плюскоче вода, або ж риба вистрибне на поверхню річечки і знову шубовсне у воду. Дехто з хлопців уже й заснув, мені ж не спалося, правду кажу, лежав собі горілиць і рахував зорі, вони яскріли наді мною такі спокійні й гарні, а я ніяк не міг їх дорахуватися і мусив починати знову й знову, розглядав маленьку білу хмаринку, схожу на затягнений рядниною повіз, що повільно котиться Чумацьким Шляхом. Раптом загавкали собаки, і коли я підвівся, то зовсім близько, між низьких чагарів вільхи, побачив вовка, той визирнув з-поміж листя і дивися на нас. Я зарепетував і кинувся трусити хлопців, а тоді з голосним криком, тримаючи в руках головешку, побіг до хижака; інші — за мною, лементуючи та вимахуючи гарячими головешками. Тієї ж миті вовк зник. Прочісуючи околицю, ми зненацька побачили його на стежці за млином, але не на чотирьох лапах, мій пане, а на двох, він ішов, як людина. Івашко, котрий вперше таке бачив, сказав: "Ото чудо, вовк іде на двох ногах, як чоловік". Вони з Григором перехрестилися, а Михайло, досвідчений парубок, вигукнув: "Хай мене дідько вхопить, якщо це не злодій, котрий хоче покрасти наших коней".