Хозарський словник (чоловічий примірник) - Сторінка 13

Бо іменники — для Бога, а дієслова — для людини. На це іконописець відповів:

— Як же мені працювати правою, якщо я лівак? — але оленя перед ним уже не було, і монах запитав Никона:

— Що то було? — а той зовсім спокійно відповів:

— Нічого особливого, усе це тимчасово, я тут лиш по дорозі в Царгород…

Але потім додав:

— Зрушиш людину з її лігва, а там — черви, жуки, прозорі як коштовне каміння, і пліснява…

І охопила його радість, як болячка, переклав він свої пензлі з лівої руки у праву і почав малювати. Як молоко, потекли з нього фарби, і він ледве встигав розкладати їх. Він одразу знав усе. І як змішувати чорнила із соком самця кабарги, й що жовта фарба найшвидша, а чорна — найповільніша межи фарбами, і їй треба найдовше часу, щоб висохнути і показати себе справжню. Найкраще в нього лягали "білила святого Йоана" і "зміїна кров", а зверху замість лаку він перекривав картини пензлем, умоченим в оцет, щоб ті набирали кольору ясного повітря. Він малював, наповнюючи й лікуючи фарбами все: одвірки й дзеркала, вулики й гарбузи, золотих мух і личаки. На копитах свого коня він намалював чотирьох євангелістів: Матвія, Марка, Луку та Йоана, на нігтях своїх пальців — десять божих заповідей, на криничному цебрі — Марію Єгиптянку, на віконницях — дві Єви: першу, Ліліт, і другу, Адамову. Малював на обгризених кістках, на зубах своїх і чужих, на вивернутих кишенях, капелюхах і стелях. На живих черепахах намалював 12 апостолів і випустив їх повзати у ліс. Ночі були тихими, як кімнати, він вибирав собі ту, яку хотів, заходив, ставив світильника за дошку і малював ікону з двох частин. На тій іконі намалював, як архангели Гавриїл і Михаїл передають один одному з ночі в ніч душу якоїсь грішниці, до того ж Михаїл стояв у вівторку, а Гавриїл — у середі. Вони ступали по написаних іменах тих днів, і з їхніх ніг від ходи по вістрях літер крапала кров. Малюнки Никона Севаста були кращими зимою, у блиску снігового сяйва, ніж літом на сонці. Бо взимку в них з'являлась якась гіркота, ніби малювалися вони в темряві, а на обличчях стояли благі усмішки, що в квітні гасли і зникали аж до першого снігу. А тоді він знову сідав малювати, і тільки часом поправляв ліктем свій величезний прутень між ногами, щоб той не заважав йому в роботі.

Його нові малюнки запам'ятовувались на все життя; монахи з ущелини і живописці з навколишніх монастирів як за наказом кинулись у Ніколє, щоб побачити Никонові фарби. Монастирі почали змагатися за нього, його ікона приносила стільки ж, як виноград, а фреска на стіні була швидкою, як найшвидший кінь. Про те, як працював Никон, залишився запис в одному осьмогласнику з 1674 року, який каже:

"Два роки тому, на преподобного Андрія Стратилата, якраз тоді, коли починають їсти куріпок, сиджу я, — пише невідомий монах, — і в своїй нікольській келії читаю книгу новоєрусалимських віршів із Києва, а в сусідній кімнаті їдять троє монахів і один пес: двоє ченців уже повечеряли, а маляр Никон, як завжди, їсть після них. За плямканням, яке проходить крізь тишу віршів, що я їх читаю, можна здогадатись, що Никон їсть гов'яжого язика, який, перш ніж варитись, був добре відбитий об сливу перед воротами, щоб зм'якнути. Потім, поївши, Никон виходить і сідає малювати, а я спостерігаю, як він готує фарби, й питаю, що він з ними робить.

— Не я змішую фарби, а твій погляд, — відповідає він мені, — я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природному порядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своєму оці, наче кашу. Тут і є таємниця. Хто краще зварить кашу, той буде мати кращий малюнок, але нікому не зварити доброї каші з поганої гречки. Важливішою є, отже, віра споглядання, слухання й читання, аніж віра малювання, співу чи писання.

Він узяв синю й червону фарби і поклав їх пензлем одну на одну, малюючи очі ангелові. І я побачив, що ангел отримав бузкові очі.

— Я працюю з чимось таким, як словник фарб, — додав Никон, — а споглядач сам складає з того словника речення й книги, тобто малюнки. Так міг би робити й ти, коли пишеш. Чому б комусь не скласти словника слів, які утворять одну книгу, й дозволити читачеві самому з'єднати ті слова в єдине ціле?

Після цього Никон Севаст повернувся до вікна і, показавши пензлем крізь шибку на поле перед Ніколєм, промовив:

— Бачиш оту борону? Не плуг її виорав. То борона від псячої брехні…

Потім ніби задумався на трохи і промовив сам до себе:

— Якщо я, лівак, так малюю правою, то як же малював би лівою? — і переклав пензля з правої руки в ліву…

Ця новина відразу розійшлася по монастирях, і всі жахнулися, впевнені в тому, що Никон Севаст знову повернувся до Сатани і буде за це покараний. І справді: його вуха знову стали гострими, як бритва, так що між людьми говорили, ніби він вухом може відрізати скибку хліба. Але уміння його залишилось, він малював лівою так само добре, як і правою, й нічого не змінилося, архангелове закляття не збулося. Одного ранку Никон Севаст чекав на ігумена монастиря Благовіщення, з яким мав полагодити справу про розпис якихось дверей, але з Благовіщення ніхто не прийшов ні того, ні наступного дня. Тоді Севаст ніби згадав про щось, відчитав п'ятий "Отче наш", який читають за упокій душі над самогубцями, і сам пішов до згаданого монастиря. Перед церквою він стрів ігумена і, гукаючи того, за звичкою, своїм власним іменем, запитав:

— Севасте, Севасте, що тобі є?

Старець без слів завів його до келії і вказав на молодого, як голод, маляра, що вже розписував двері. Никон приглянувся до розпису й завмер, уражений. Хлопець махав бровами, як крилами, і малював так само добре, як і Никон. Він не був кращим, але й гіршим теж ні. І тоді Никон зрозумів, яка кара на нього чекала. Незабаром пішли чутки, що і в прняворській церкві є якийсь хлопець, що малює так само добре, як Никон Севаст, і це теж виявилось правдою. А згодом і всі інші, старші живописці й малярі, один за одним почали, ніби одв'язуючись від пристані й виходячи у відкрите море, малювати все краще й краще, наздоганяючи Никона Севаста, який раніше був їм недосяжним взірцем. Так почали засвічуватись і оновлюватись усі стіни в сусідніх монастирях, і Никон опинився на тому ж місці, з якого вирушив від лівої руки до правої. Не витримавши того, він сказав:

— Що мені з того, що буду я іконописцем? Тепер кожен може малювати так, як я…

І він назавжди покинув свої пензлі й ніколи більше не намалював жодного малюнка. Навіть на яйці. Змивши всі фарби зі своїх очей у монастирську ступку, він разом зі своїм помічником — Теоктистом — покинув Ніколє, залишаючи за собою слід від п'ятого копита. В дорозі він сказав:

— Знаю я у Царгороді одного великого пана, з косою завтовшки як кінський хвіст; він візьме нас за писарів. І назвав ім'я. Те ім'я було кир Аврам Бранкович".

СКІЛА АВЕРКІЙ

СКІЛА АВЕРКІЙ (XVII — початок XVIII століття) — за походженням копт, учитель володіння мечем, один із найвідоміших майстрів шабляного бою в Царгороді кінця 17 століття. Скіла найнявся за слугу до одного царгородського дипломата, Аврама Бранковича, і разом зі своїм господарем вправлявся в мистецтві шаблевого двобою у повній темряві, пов'язаний з суперником довгим шкіряним пасом. Він умів гоїти рани й завжди носив з собою набір срібних китайських голок і дзеркало, на якому червоними цятками були відмічені обриси його голови, а зеленими — напрямки, в яких просувалися по його обличчю зморшки. Коли Скіла бував поранений чи щось у нього боліло, він ставав перед дзеркалом і в місця, помічені зеленою цяткою, встромляв сам собі в обличчя китайські голки. Тоді біль минав, а рани затягувалися, лишаючи по собі тільки якусь одну китайську букву на тілі. Те дзеркало не могло зцілити нікого іншого, окрім нього. Де б він не був і що б не робив — завжди любив жарт і не боявся труснути калиткою за свій сміх. Але для кожного жарту називав іншу ціну. Сміх — казав він — буває звичайним: тоді людина сміється з одної-єдиної причини. Такий сміх найдешевший. Вищу ціну має той сміх, що викликаний двома чи й трьома причинами одночасно. Але такий стрічався йому рідко, як і все, що має справжню вартість.

Довгі роки Аверкій Скіла з великою старанністю визбирував по околицях малоазійських містечок і місцях військових битв найбільш майстерні шаблеві удари, вивчав їх, випробовував на живій плоті і, врешті, описував техніку їхнього виконання в окремому збірнику, ілюстрованому діаграмами та схематичними зображеннями рухів цього древнього мистецтва. Він міг розрубати шаблею рибу в воді або серед ночі підвісити ліхтар на застромлений у землю меч і кинутися з ножем на ворога, який прийде до світла. Кожен такий удар він позначав окремим знаком зодіаку, і кожна зірка в тих сузір'ях означала одну смерть. Відомо, що в 1689 році Скіла вже приручив сузір'я Водолія, Стрільця й Бика і знаходився в сузір'ї Овна. У тому сузір'ї йому не вистачало лише одного, останнього удару шаблею, дію якого необхідно було випробувати, — після нього й це сузір'я ставало підкореним. Той удар зі зміястим слідом залишав по собі страхітливу роззявлену пащеку, що моторошно звивалася, опускаючи на рану, мов на уста, якісь звуки, наче клич звільненої крові. За словами самого Скіли, в 1689 році у Волощині, під час австро-турецьких боїв, він випробував і той останній свій удар, після чого переїхав до Венеції і в 1702 році видав там книгу про мистецтво бою на мечах і шаблях під назвою "Найкращі підписи шаблею". До книги додавалися карти зі схемами виконання ударів, а між зірками, чи краще було б сказати — у сітях або за ґратами своїх шабляних ударів — був зображений сам Аверкій Скіла. Особи невтаємничені бачили на тих малюнках чоловіка, оточеного якимось гарним і тонким мереживом, яке він накреслив у повітрі навколо себе посвистами шабель і вістрями клинків. Проте решітка та мала такі розкішні форми, була такою легкою й повітряною, повною довершених опуклостей, ширяючих у повітрі кубів, мостів, склепінь і витягнутих веж по кутах, що все це разом створювало таке враження, ніби Аверкій Скіла був замкнений в політ якогось джмеля, чий безконечний розпис у повітрі раптово ставав зрозумілим. Обличчя Аверкія Скіли, що видніється з-за тих розв'язаних завдань — а чи в'язничних решіток — спокійне; єдине, що впадає в вічі, — це його подвійні губи: через них здається, ніби хтось з його нутра хоче промовити щось замість нього.