Хозарський словник (чоловічий примірник) - Сторінка 6

Потім приохотив його до книг, і Петкутин з успіхом почав знаходити в Піфагора сліди Біблії, а підпис свій ставив так швидко, як ловлять муху.

Одним словом, він зробився гарним і вченим хлопцем, і тільки часом можна було зауважити ледь помітні ознаки, що відрізняли його від інших. Так, наприклад, в понеділок увечері замість наступного дня він міг вийняти якийсь інший свій день з майбутнього і використати його зранку як вівторок. Коли ж надходила черга вийнятого дня, він ставив на його місце збережений вівторок — і рівновага таким чином відновлювалась. Зрозуміло, що від цього нитки, якими були зшиті його дні, не могли лягати гладко, в часі з'являлися тріщини, але Петкутина все це тільки розважало.

По-іншому було з батьком. Він безперервно сумнівався в досконалості свого витвору і, коли Петкутину виповнився 21 рік, вирішив пересвідчитись, чи може той у всьому зрівнятися зі справжніми людьми. Він міркував так: живі його перевірили, тепер треба, щоб його перевірили і мертві. Бо тільки тоді, коли й мертві дозволять себе надурити і, глянувши на Петкутина, повірять, що перед ними — справжня людина з крові і плоті, яка спершу солить, а потім їсть, — тільки тоді можна буде вважати, що спроба вдалася. І, вирішивши так, Бранкович знайшов для Петкутина наречену.

Оскільки вельможі у Волощині завжди тримають біля себе одного тілоохоронця і одного хранителя душі, то й в Бранковича колись було так. Серед хранителів його душі був один цинцарин, який говорив, що все на світі — істина, і мав красуню-дочку. Дівчина взяла все краще від своєї матері, тому після народження дочки та назавжди стала потворною. Коли дівчинці сповнилось десять років, мати показала їй своїми гарними колись руками, як місять хліб, а батько підкликав її до себе, промовив, що майбутнє — то не вода, і віддав богу душу. Дівчина стояла над потоком і плакала за батьком так, що по її сльозах могли виповзти на обличчя мурахи. Тепер вона була сиротою, і Бранкович подбав, щоб вони з Петкутином зустрілися. Її звали Калина, її тінь пахла цинамоном, і Петкутин знав, що вона полюбить того, хто з'їсть у березні ягоди кизилу. Він дочекався березня, наївся ягід і покликав Калину пройтись над Дунаєм. На прощання вона зняла з руки перстень і кинула його у річку.

— Якщо з людиною діється щось хороше, — пояснила вона Петкутину, — треба завжди приправити це якоюсь дрібною неприємністю — щоб краще запам'ятати ту мить. Бо неприємне людина завжди пам'ятає довше, аніж приємне…

Одним словом, Петкутин сподобався їй, а вона — Петкутинові і радісне вінчання відбулося тієї ж осені. На весіллі свати попрощалися і перецілувалися між собою, бо знали, що не побачать одні одних багато місяців, а потім, обійнявшись, пішли пити ракію, щораз свіжішу. Коли на землю впала весна, вони нарешті протверезіли, озирнулися довкола і після довгого зимового похмілля знову побачили одні одних. Тоді вернулися у Даль і, наповнюючи повітря рушничними пострілами, провели молодят на звичну весняну прогулянку. Треба знати, що молоді з Даля завжди вирушали на весняні прогулянки, такі собі одноденні мандрівки до древніх руїн, заповнених чудовими камінними лавами і грецьким мороком, густішим від будь-якого іншого мороку, так само, як грецький вогонь яскравіший від усіх інших вогнів. У той бік рушили й Петкутин з Калиною. Здалеку можна було подумати, що Петкутин поганяє пару вороних, але варто було йому пчихнути від запаху якогось цвіту чи потягнути крізь повітря батогом, як з коней відразу злітала хмара чорних мух, і тоді було видно, що вони білі. Зрештою, ні Петкутину, ні Калині це не заважало.

Тої зими вони полюбили одне одного. Їли одною виделкою, міняючись нею, а вино вона пила з його уст. Від його пестощів душа її шаруділа в тілі, і вона шаленіла від нього так, що змушувала його мочитися в неї. Зі сміхом розповідала вона своїм ровесницям, що ніщо не може пошкребти так добре, як чоловіча триденна борода, виросла під час любощів. А в собі носила думки без сміху: хвилини мого життя мруть, як мухи, коли їх ковтають риби, — думала вона. — Як зробити з них їжу для його голоду? Просила в нього, щоб відгриз їй вухо й з'їв його, і ніколи не зачиняла за собою шухляд і дверей, щоб не сполохнути щастя. Була мовчазною, бо виросла у тиші безконечних батькових читань завжди одної й тої ж молитви, яку вічно обступала одна й та ж сама тиша. Зараз, у дорозі, тиша була схожою, і це їй подобалося. Петкутин закинув віжки собі за плечі і читав якусь книжку, а Калина щось тихо мугикала; отак їдучи, вони грали неквапом в одну гру. Коли вона в розмові загадувала якесь слово, а він у ту ж хвилину знаходив його у книжці — вони міняли ролі, і далі вже вона читала, а він цілив. Одного разу, коли вона показала пальцем на вівцю серед поля, а він сказав, що якраз на цьому місці у книжці згадується про вівцю, вона ледве змогла тому повірити і сама взяла чтиво до рук. У книзі справді писалося:

Після обітниць моїх покаянних я помолився

світові мертвих, тоді вівцю й барана над проваллям

я заколов; чорна кров потекла, і зісподу

стали з Еребу здійматися душі померлих:

хлопці, дівки, молодиці, а з ними згорьовані старці,

ніжні дівиці, усі по печальних скорботах[2].

Тепер уже Калина, що так вдало поцілила, взяла книгу і продовжила читати далі:

Тут появлятися стали побиті мечами й списами,

зброя кривава блищала, як в січах смертельних;

з ревом і криком обсіли провалля довкола,

зблід я відразу, і дрож охопила від страху…

З піхов я вихопив свого меча харалужного,

сів над проваллям і жодної тіні порожньої

не пропускав, щоб напилася крові, аж поки пророки…

Якраз у ту хвилину, коли вона дійшла до слова "тінь", Петкутин зауважив тінь, що впала на їхній шлях від зруйнованого римського театру. Дорога скінчилася.

Вони увійшли через вхід для акторів, поставили на великий камінь посеред сцени бочку з вином, гриби і кров'янку, привезені зі собою, і мерщій заховались у затінок. Петкутин назбирав сухого буйволячого лайна і різного суччя, замащеного порепаним болотом, виніс усе це на сцену і розпалив багаття. Звук кресала нестерпно лунко було чути навіть з найвіддаленішого місця у горішньому ряді театру. Але надворі, поза сценою і місцями для глядачів, де буяли трави і пахла брусниця з лавром, не було чути ані звуку з того, що відбувалося всередині. Петкутин присолив багаття, щоб вигнати з нього запах лайна і болота, а потім помив у вині гриби і кинув їх разом з кров'янкою на вуглини. Калина сиділа і дивилася, як сонце, опускаючись, змінює місця у залі і наближається до виходу з театру. Петкутин походжав по сцені і, побачивши імена колишніх власників місць, викарбувані на спинках сидінь, почав неспішно вимовляти древні незнайомі слова:

— Caius Veronius Aet… Sextus Clodius Cai filius, Publilia tribu… Sorto Servilio… Veturia Aeia…

— Не клич мертвих! — застерегла його Калина. — Не клич, бо прийдуть!

Щойно сонце покинуло театр, вона зняла з жару гриби й кров'янку, і вони взялися до їжі. Чутно було все до найменших звуків, і кожен прожований шматок відлунював із кожного сидіння окремо, скрізь — від першого до восьмого ряду — однаково голосно, але щоразу інакше, повертаючи звук назад до них, у центр сцени. Це виглядало так, ніби усі ті глядачі, чиї імена були викарбувані на сидіннях камінних лав, їли — чи принаймні хтиво плямкали губами услід кожному новому шматку їжі — разом із молодою парою. Сто двадцять пар померлих вух із напруженою увагою прислухалося до того, що діється, і весь театр плямкав слідом за молодими, хтиво втягуючи у себе запах кров'янки. Коли ті двоє переставали їсти — переставали й мертві, ніби шматок їжі застрягав їм поперек горла, і напружено чекали, що ж будуть робити далі хлопець із дівчиною. У такі хвилини Петкутин особливо слідкував, щоб, ріжучи їжу, не порізати собі пальця, бо мав таке відчуття, що запах живої крові може зрушити глядачів з рівноваги, і тоді вони, швидкі, як біль, кинуться з театральних ярусів на нього й Калину і розірвуть їх, гнані своєю двохтисячолітньою спрагою. Відчувши, як по тілу пробігли мурашки, він притягнув до себе Калину і поцілував її. Вона поцілувала його — і відразу почулося, як лунко цілуються 120 пар уст, ніби й ті, що в залі, теж цілувалися і любили одні одних.

Закінчивши вечеряти, Петкутин зібрав залишки кров'янки і кинув їх у вогонь догоряти, а потім загасив полум'я вином. Сичання згасаючого вогню супроводжувалось єдиним приглушеним "псссст!" із залу. Петкутин саме збирався засунути ніж у піхви, коли раптом дмухнув вітер і приніс зі собою трохи квіткового пилу на сцену. Петкутин пчихнув — і в ту ж мить порізав собі руку. Кров упала на теплий камінь і запахла…

І відразу ж сто двадцять мертвих душ кинулось на них з виском і завиваннями. Петкутин витяг меча, але Калину вже роздирали, вириваючи з неї шматок за шматком живе м'ясо, аж доки її крики не перетворилися на ті ж самі крики, що їх вигукували мертві, і сама вона не приєдналася до пожирання ще нез'їджених частин свого власного тіла.

Петкутин не знав, скільки минуло днів, доки він шукав вихід з театру. Він кружляв по сцені навколо згарища і залишків вечері, аж доки хтось невидимий не підняв з землі його покривало і не загорнувся в нього. Порожнє покривало підійшло до нього і озвалося Калининим голосом.

Він обійняв її, наляканий, але під матерією і тим голосом не було нічого, крім пурпурової підшивки.

— Скажи мені, — говорив Петкутин Калині, стискаючи її в обіймах, — мені здається, що тисячу років тому зі мною сталося тут щось жахливе. Хтось був розірваний і з'їджений, і кров ще й дотепер лежить на землі. Я не знаю, було це справді чи ні, і коли було? І кого з'їли? Мене чи тебе?

— Нічого з тобою не трапилось, ніхто тебе не розривав, — відповіла Калина. — І було це щойно, а не тисячу років тому.

— Але ж я не бачу тебе! Хто з нас двох мертвий?

— Ти не бачиш мене, хлопче, бо живі не можуть бачити мертвих. Ти можеш тільки чути мій голос. А щодо мене, то я не знаю, хто ти, і не можу тебе впізнати, доки не скуштую краплі твоєї крові. Але не хвилюйся, я бачу тебе, добре бачу. І знаю, що ти живий.

— Зажди, Калино! — гукнув він. — Це ж я, твій Петкутин, хіба ти не пізнаєш мене, щойно, — якщо це таки було щойно, — ти цілувала мене!

— Що за різниця — щойно чи тисячу років тому — тепер, коли є так, як є?

На ці слова Петкутин витягнув ножа, наблизив свій палець до того місця, де мали б знаходитись невидимі уста його дружини, і порізав його.

Крапля крові запахла, але не впала на камінь, бо Калина пристрасно підхопила її устами.