Хозарський словник (жіночий примірник) - Сторінка 8

- Милорад Павич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Господар Бранкович займається хозарами з найегоїстичніших міркувань. У той спосіб він намагається вилікуватись від сновидінь, у які він ув'язнений. "Курос" із його снів теж займається хозарським питанням, і кир Аврам знає про це краще від нас. Для кир Аврама єдиним способом звільнити свої сни від рабства є зустріч із тим чужинцем, а знайти його він може лише через хозарські папери, бо вони — єдиний слід, який веде до того другого. Я думаю, так само міркує і той другий. А це означає, що їхня зустріч неминуча, як зустріч в'язня і тюремника. Тому й не диво, що останнім часом кир Аврам так завзято вправляється на шаблях зі своїм майстерним учителем. "Куроса" він ненавидить так, що готовий видерти йому очі, як пташині гнізда, — хай тільки добереться до нього… Таким може бути перше припущення. Якщо ж воно неправильне, слід згадати слова Аврама Бранковича про Адама і про його успішну спробу з Петкутином. У цьому разі він є небезпечним і те, що він задумав, може дати неочікувані наслідки, а його Хозарський словник — лише книжкове приготування до великих справ…"

Цими словами закінчується донесення Никона Севаста про Аврама Бранковича. Та про останні дні життя свого господаря Севаст нікого не міг сповістити, бо як господар, так і сам слуга були вбиті однієї середи, повитої туманами і заблукалої у Волощині. Про ту подію залишив запис інший слуга Бранковича, згадуваний уже майстер шаблі Аверкій Скіла. Схоже, що той запис Скіла писав вістрям своєї зброї, умоченим у чорнило, на землі, притискаючи папір чоботом.

"Останнього вечора перед від'їздом із Царгороду, — записав Аверкій Скіла, — папас Аврам зібрав нас у своєму покої з вікнами на три моря. Віяли зелені вітри з Чорного моря, блакитні й прозорі — з Егейського, а сухі і згірклі — з Іонійської безодні. Коли ми увійшли, наш господар стояв біля верблюжого сідла і читав. Анатолійські мухи кусалися перед дощем, і він лаявся й ганяв їх батогом, непомильно цілячи самим кінчиком батога у вкушене місце на своїх плечах. Того вечора ми вже закінчили наші звичайні вправляння на шаблях, і, якби я не згадав вчасно про його коротшу ногу, він розтяв би мене навпіл там, у темряві. По ночах він завжди був швидшим, ніж удень. Зараз на тій коротшій нозі він мав пташине гніздо замість черевика, бо воно найкраще гріє.

Ми, четверо запрошених, сіли: я, два його писарі і прислужник Масуді, що вже тримав у якійсь зеленій торбині речі, зібрані в дорогу. Кожен з нас з'їв ложку черешневого варення з гострим перцем і випив кухоль води з криниці, що стоїть тут же в кімнаті, а відлунює десь у підземних склепах кам'яниці, зберігаючи наші голоси. Тоді папас Аврам розплатився з нами і сказав, що хто хоче може залишатися. Решта піде з ним на війну, до Дунаю.

Ми думали, це й усе, що він хотів нам сказати, і більше він не буде затримувати нас біля себе. Але у Бранковича була одна особливість: він завжди був наймудрішим у ті хвилини, коли прощався зі своїми співрозмовниками. Тоді він вдавав, що чогось не розуміє, і прощався з товариством дещо довше, ніж це вважають пристойним і природним. Він завжди переступав ту мить, коли все вже було сказане і коли всі навколо починали скидати маски і прибирали того вигляду, що вони його завжди мають наодинці зі собою. Так затримався він і цього разу. Стискав у своїй руці руку анатолійця і крадькома, не зводячи очей, зирив на всіх присутніх. Тоді раптом сяйнула жахлива ненависть між Масуді і Никоном Севастом — до того часу непомітна і дбайливо захована обома сторонами. Це сталося тоді, коли Масуді промовив до кир Аврама:

— Господарю, дозволь і мені віддячити тобі за добро, перш ніж ми розійдемось. Я скажу тобі щось таке, що втішить тебе, бо ти давно вже прагнеш цього почути. Той, хто сниться тобі, зоветься Самуель Коен.

— Брешеш! — зовсім несподівано крикнув Севаст, а тоді згріб зелену торбу Масуді і пошпурив її у вогнище, що горіло в кімнаті. У відповідь Масуді на диво спокійно повернувся до папас Аврама і промовив, показуючи на Никона Севаста:

— Поглянь на нього, господарю, це той, що має одну лиш ніздрю в носі. І сцить хвостом, як усякий Сатана.

Папас Аврам ухопив папугу, що тримався кігтями за світильник, і опустив їх разом на підлогу. У світлі під носом в Никона Севаста і справді вималювались обриси одної-єдиної ніздрі — чорної і не розділеної посередині перетинкою, так, як це завжди буває в нечистих. Тоді папас Аврам сказав:

— Отже, ти один з тих, що не сміють свого одягу змінити?

— Так, господарю, але я не з тих, чиї гівна страхом смердять. Я не заперечую того, що я Сатана, — без вагань признався той, — лише нагадую тобі, що я належу підземеллю християнського світу і неба, злим духам грецької території і пеклу православного обряду. Бо так, як небо поділене між Єговою, Аллахом і Богом-Отцем, так і підземелля поділене між Асмодеєм, Іблісом і Сатаною. Випадково упійманий я на землях теперішньої турецької імперії, але це не дає права Масуді чи іншим представникам ісламського світу судити мене. Це дозволено лише представникам християнського обряду, чия юрисдикція єдина в моєму випадку може визнатись правомірною. У протилежному випадку може статися так, що й християнські чи єврейські судилища почнуть судити тих, хто належить до ісламського підземелля, коли ті потраплять до їхніх рук. Хай над цим застереженням поміркує наш Масуді…

На це папас Аврам відказав:

— Мій батько, Йоаникій Бранкович, — сказав він, — мав великий досвід у поводженні з такими, як ти. Кожен наш дім у Волощині завжди мав своїх домашніх чортенят, бісенят і перевертнів, з якими ми вечеряли, давали їм сита рахувати дірки і знаходили попід хатою їхні відпалі хвости, збирали з ними ожину, прив'язували їх до одвірка чи до вола — й сікли різками за непослух, і замикали їх у криницях… Одного вечора у Джулі мій батько застав у нужнику на дірці величезного сніговика. Ударив його світильником, убив і пішов вечеряти. На вечерю був капусняк із вепрятиною. Оце їсть він капусняк і раптом — гуп! — його голова падає в миску. Поцілувався він зі своїм власним образом, який визирав звідти, і втопився у мисці капусняку. На наших очах і раніше, ніж ми щось зрозуміли. Я й тепер ще згадую, як він, захлинаючись у тій мисці, поводив себе як в обіймах коханої, обвиваючи миску руками так, ніби була в ній не вепрятина, а голова якоїсь іншої істоти. Одним словом, ховали ми його, ніби вирвавши з чиїхось сильних обіймів… А його чобіт кинули в Мориш, щоб не став він упирем. Якщо ти Сатана, а ти таки є ним, скажи мені, що означала смерть мого батька, Йоаникія Бранковича?

— Про це ви дізнаєтесь самі і без моєї помочі, — відказав Севаст. — Але я скажу вам щось інше. Я знаю слова, які стояли у вухах вашого батька перед смертю. "Трохи вина, щоб умити руки!" — це дзвеніло в його вухах, коли він помирав. А тепер ще одне, щоб ви не казали, що я висмоктав усе це з пальця.

Ви займаєтесь хозарською азбукою вже десятки років; тепер і я додам щось до вашого хозарського словника.

Слухайте, отже, чого не знаєте. Три ріки античного світу мертвих — Ахеронт, Піріфлегетон і Коцит — належать зараз підземеллям ісламу, юдаїзму і християнства; вони течуть, розділяючи три пекла — Геєну, Ад і крижане пекло магометян під колишньою хозарською землею. На цій потрійній межі зустрічаються і три світи мертвих: вогняна держава Сатани з дев'ятьма колами християнського пекла, з Люциферовим престолом і стягами підземного володаря, ісламське підземелля з Іблісовим царством крижаних мук і Гебхурахові володіння по ліву сторону Храму, де сидять гебрейські боги зла, хтивості й голоду, Геєна під владою Асмодея. Ті три підземелля не з'єднуються, межі між ними проорані залізним ралом, і нікому не дозволено переступати через них. Ви уявляєте собі ті три підземелля неправильно, бо не маєте досвіду. В єврейському пеклі, у державі ангела пітьми й гріха Беліяала, не горять, як ви собі думаєте, євреї. Там горять такі лиш, як ви, — одні араби і християни. Те ж саме і в християнському пеклі: там нема християн, а у вогонь потрапляють магометяни або сповідники Давидової віри. В той же час у ісламських Іблісових катівнях знаходяться одні лиш християни і євреї, і жодного турка чи араба там не зустрінеш. Уявіть собі нашого Масуді, який зі страхом очікує свого — такого страшного, але добре знаного — пекла, а замість нього увійде у гебрейський Шеол чи християнський Ад, де чекатиму на нього я! Замість Ібліса потрапить до Люцифера. Уявіть собі християнське небо над пеклом, у якому спокутують гріхи євреї!

Прийміть це як велике, верховне попередження, господарю! Як найглибшу мудрість. Тут, серед білого дня — жодних справ, які б з'єднували разом іслам, християнство і юдаїзм. Щоб потім не мати діла з підземеллями тих світів. Бо з тими, хто ненавидить один одного, — з ними на цьому світі нема проблем. Вони завжди схожі між собою. Вороги завжди однакові або стають однаковими з часом; у іншому випадку вони не були б ворогами. Лише ті, що істинно відрізняються між собою, небезпечні по-справжньому. Вони прагнуть зближення, бо відмінності їм не завада. Такі — найгірші. З ними, що дозволяють нам відрізнятися від них, і це не позбавляє їх сну, зведемо квити і ми, і наші вороги, об'єднаємо сили і знищимо їх з трьох сторін одразу…

На це кир Аврам Бранкович мовив, що дещо у цій розповіді йому таки не зрозуміле, і запитав:

— Тоді чому ви не зробили цього дотепер — якщо не ти, у кого ще й хвіст не виріс, то хтось старший і досвідченіший? Чого ви чекаєте, доки ми зводимо храм на Отченаші?

— Чекаємо свого часу, господарю. А крім того, ми, дияволи, можемо робити крок лише після вас, людей. Кожен наш крок мусить стати у ваш слід. Ми завжди на крок позаду, ми вечеряємо тільки після вас і не бачимо майбутнього, як не бачите його і ви. Отже, завжди ви перші, а ми другі. Але я тобі скажу ще й те, господарю, що до сьогодні ти не зробив жодного кроку, який змусив би нас переслідувати тебе. Якщо колись таке зробиш — ти чи хто серед твоїх нащадків — ми наздонежемо вас у той день тижня, чиє ім'я не згадується. Але поки що все в порядку. Бо ви з тим вашим рудооким куросом нізащо не зможете зустрітися, навіть якщо він і з'явиться тут, у Царгороді.