Хрестоносці - Сторінка 23

Що він обрав Дануську панією свого серця й дав їй обітницю, того йому ніхто заборонити не міг, бо княгиня пізніше ще й справила його заручини з Данусею. Але що Юранд на це скаже? Поголиться чи не погодиться? І що буде, коли він як батько крикне, що ніколи на це не пристане? Питання ці викликали в Збитковій душі тривогу, бо Дануся тепер була йому дорожча за все на світі. Його лише підбадьорювала думка, що Юранд вважатиме за заслугу, а не докорятиме йому за напад на Ліхтенштейна, бо він же зробив це задля помсти за Данусину матір і мало сам не наклав головою.

Тимчасом він почав розпитувати придворного, який прийшов за ним до Амилея:

— Куди ви мене ведете? В замок?

Звісно, що в замок. Юранд зупинився при дворі княгині.

А скажіть мені, що він за людина?.. Щоб я знав, як з ним говорити...

Що я вам скажу? Він чоловік — зовсім не схожий на інших. Кажуть, що колись був веселий, поки кров у печінці не запеклася.

— А розумний він?

— Хитрий, бо інших б'є, а сам їм не дається. Ого! У нього тільки одне око, бо друге йому німці стрілою вибили, але він і тим одним людину наскрізь бачить. Ніхто з ним на своєму не поставить... Тільки княгиню, нашу пані, дуже любить, бо її придворну панну за жінку взяв, а тепер його дівчина у нас виховується. Збишко зітхнув:

То кажете, він не противитиметься княгининій волі?

Знаю я, про що б ви хотіли дізнатись, і що чув, те скажу. Говорила з ним княгиня про ваші заручини, бо незручно було б від нього таїтись, але що він на те відповів — не знаю.

Так розмовляючи, вони дійшли до брами. Капітан королівських лучників, той самий, що недавно вів Збишка на смерть, тепер привітно кивнув йому головою, і вони, пройшовши повз варту, потрапили в двір, а потім повернули праворуч до флігеля, що його займала княгиня.

Придворний, зустрівши коло дверей служку, спитав: А де Юранд із Спихова? В кривій кімнаті, з дочкою.

— Оце тутечки,—сказав придворний, показуючи на двері.

Збишко перехрестився і, піднявши заслону в відчинених дверях, увійшов з калатаючим серцем. Але він не одразу побачив Юранда з Данусею, бо кімната була не тільки крива, а й напівтемна. Тільки через якийсь час він помітив біляву голівку дівчини, що сиділа в батька на колінах. Вони також не почули, коли він увійшов, тому Збишко спинився коло заслони, кашлянув і нарешті озвався:

— Слава Ісусу!

— На віки вічні,— відповів, встаючи, Юранд.

В ту ж мить Дануся підбігла до молодого рицаря, схопила його за руку і стала гукати:

— Збишку! Татусь приїхали!

Збишко поцілував її в руку, потім разом з дівчиною наблизився до Юранда і сказав;

— Прийшов поклонитися вам. Ви знаєте, хто я?

І легко нахилився, роблячи рух, ніби хоче обняти його за ноги. Але Юранд схопив його за руку, повернув до світла і мовчки почав розглядати.

Збишко вже трохи заспокоївся, отож, з цікавістю глянувши на Юранда, побачив перед собою велетенського чоловіка, з русявим волоссям і такими ж вусами, з подзьобаним обличчям і одним оком кольору заліза. Йому здавалось, що те око хоче просвердлити його наскрізь, тому він знову почав бентежитись; нарешті, не знаючи, про що говорити і хотівши неодмінно щось сказати, щоб порушити це тяжке мовчання, він промовив:

— То це ви Юранд із Спихова, Данусин батько?

Але Юранд лише показав йому на дубову лаву, коло якої сам він сидів у кріслі, і, не відповівши на запитання, розглядав його далі.

Збишкові нарешті урвався терпець.

— А знаєте,—сказав він,—незручно мені так сидіти, немов на суді.

Юранд аж тепер озвався:

Ти хотів битися з Ліхтенштейном?

Еге ж! — відповів Збишко.

В оці пана із Спихова блиснуло якесь дивне світло, і грізне його обличчя трохи прояснилося. Через якийсь час він подивився на Данусю і знову спитав:

— І то задля неї?

— А задля кого ж? Дядько мусили вам сказати, як я дав їй обітницю поздирати з німецьких голів павині чуби. Але буде їх не три, а щонайменше стільки, скільки пальцім на обох руках. Через те і вам помститись допоможу, бо то ж за Дапусину матір.

— Горе їм! — відповів Юранд.

І знов зайшло мовчання. Але Збишко, зміркувавши, що своєю ненавистю до німців він торує стежку до Юрандового серця, сказав:

— Не подарую я їм за свою кривду, хоч мені мало голови не зітнули.

Тут він обернувся до Данусі й додав:

Вона мене врятувала.

Знаю,— відповів Юранд.

А ви не сердитесь за це? .

— Коли ти дав їй обітницю, то й служи їй, бо такий рицарський звичай.

Хлопець трохи завагався, але через деякий час промовив з явним хвилюванням:

— Бо знаєте... вона мені повила голову покривалом... Всі рицарі чули, й францисканець, Що був коло мене з хрестом, чув, як вона сказала: "Ти — мій!",— і певно, що нічий інший до смерті не буду, хай мені бог помагає.

Сказавши так, Збишко знову став навколішки і, намагаючись показати, що знає рицарські звичаї, з великою пошаною поцілував обидва черевички Данусі,. яка сиділа на бильці крісла, потім устав і, звернувшись до Юранда, спитав:

— Ви бачили другу таку, га?

А Юранд схопився раптом за голову своїми страшними вбивчими руками і, стуливши повіки, глухо відповів:

— Бачив, але німці мені її вбили.

— То слухайте, — з запалом заговорив Збишко,— одна у нас кривда й одна помста. І наших багатьох з Богданця, котрих коні в болоті застрягли, псявіри з луків постріляли... Для вашої роботи ви нікого кращого за мене не знайдете... Це для мене не новина! Спитайте дядька. На списах чи на сокирах, на довгих чи на коротких мечах, мені однаково! А розказував вам дядько про тих фризів?.. Наріжу я вам німців, як тих баранів, а щодо дівчини, то на колінах вам обіцяю, що буду за неї битися хоч би з самим пекельним старостою і що не відступлюся від неї ні за землі, ні за худобу, ні за які багатства, та коли б мені навіть замок із скляними вікнами без неї давали, то й замок покину, а за нею на край світу помандрую.

Юранд сидів деякий час, опустивши голову в долоні, нарешті немов пробудився від сну і сказав з жалем і смутком:

— Сподобався ти мені, хлопче, але тобі її не дам, бо не тобі вона судилася, небоже!

Почувши це, Збишко аж онімів і почав дивитись на Юранда круглими очима й не міг вимовити ані слова.

На допомогу йому прийшла Дануся. Дуже їй любий був Збишко і любо їй було вже називатись не "курдупелем", а "дійшлою дівчиною". Подобались їй і заручини, і солодощі, які їй щодня носив молодий рицар, і от тепер, коли Дануся зрозуміла, що все це у неї хочуть відібрати, вона швиденько зсунулася з бильця на кріслі і, припавши головою до батькових колін, почала гукати:

— Татусю! Татусю! Бо буду плакати!

Юранд, що, видно, любив її над усе на світі, лагідно поклав їй руку на голову. На обличчі його не було ні упертості, ні гніву, тільки смуток.

Збишко тимчасом заспокоївся і сказав:

— Як же так? Невже ви хочете противитись божій волі?

Юранд відповів на це:

— Як буде божа воля, то ти її дістанеш, але моєї волі не можу тобі прихилити. І радий би, та не можу...

Сказавши це, він підняв Данусю і, взявши її за руку, попрямував до дверей, а коли Збишко хотів заступити йому дорогу, він спинився на мить і сказав:

— Не сердитимусь на тебе за рицарську службу, але не питай мене більше, бо не можу тобі нічого сказати.

І вийшов.

IX

Наступного дня Юранд не уникав Збишка і не перешкоджав йому чинити Данусі різноманітні рицарські послуги. Навпаки, Збишко, хоч і дуже був засмучений, помітив, однак, що похмурий пан із Спихова поглядав на нього доброзичливо і ніби шкодував, що мусив дати йому таку неприємну відповідь. Молодий рицар неодноразово намагався під'їхати до нього й почати розмову. Після виїзду з Кракова це не трудно було зробити, бо вони обидва супроводили княгиню верхи. Юранд, звичайно мовчазний, тепер розмовляв досить охоче, але як тільки Збишко хотів довідатись що-небудь про перешкоду, яка відділяла його від Данусі, розмова раптом уривалась, а обличчя Юранда хмурніло. Збишко думав, може, княгиня знає більше, отож він вибрав зручну хвилину і хотів що-небудь дізнатись, але й вона могла сказати небагато.

Звичайно, тут якась таємниця,— мовила вона.— Мені сказав про це сам Юранд, але разом з тим просив, щоб я його не випитувала. Напевне, він зв'язаний якоюсь присягою, як то воно буває. Проте бог дасть, що з часом усе стане відомо.

Так мені на світі було б без Дануськи жити, як собаці на цепу або ведмедеві в ямі,— відповів Збишко.— Ні радості ніякої, ні втіхи. Нічого — тільки сум та зітхання. Пішов би я був краще до Тавані, нехай би мене там татари вбили. Але спочатку я повинен дядечка одвезти, а потім оті павині чуби у німців з голів поздирати, як заприсягся. Може, мене при тому вб'ють — то буде краще, ніж бачити, як Дануську інший візьме.

Княгиня подивилася на нього своїми добрими голубими очима і трохи здивовано спитала:

— І ти б допустив таке?

— Я? Поки живий, того не буде! Хіба б мені рука всохла і сокири вдержати не змогла.

— Ну, от бачиш.

— Еге ж! Але як же мені її проти батькової волі брати?

Княгиня сказала, немов сама до себе:

— Боже милостивий! А хіба не трапляється так?.. А потім звернулася до Збишка:

Хіба-таки воля божа не сильніша за батьківську? А що ж Юранд сказав? "Якщо,—сказав,—буде воля божа, то візьме її".

Так само він сказав і мені! — вигукнув Збишко.— "Якщо,— сказав,— буде воля божа, то візьмеш її".

От бачиш!

Ваша ласка, милостива пані,— єдина для мене втіха.

Мою ласку ти маєш, а Дануська не зрадить. Ще вчора я її питаю: "Данусько, будеш вірна Збишкові?" А вона каже: "Буду Збиткова або нічия". Зелена то ще ягода, та коли що скаже, то вже додержить, бо то шляхетська дитина, а не якась бродяга. І мати її така була.

Дав би бог! — сказав Збишко.

Тільки пам'ятай, щоб і ти не зрадив, А то з-поміж вас є чимало вітрогонів: обіцяє вірно любити, а сам одразу потім біжить до другої, що й на мотузі його не вдержиш! Правду кажу!

Та нехай би мене Ісус Христос перш скарав! — з запалом вигукнув Збишко.

Ну, то пам'ятай. А як одвезеш дядька, то приїжджай до нашого двору. Коли трапиться нагода, то й остроги дістанеш, а там побачимо, як бог дасть. Дануська за той час доросте і відчує божу волю, бо й тепер вона тебе дуже любить,— інакше не скажеш,— але ще не так, як люблять дорослі дівчата. Може, тоді й Юранд появить свою прихильність, бо мені здається, що він радий був би цьому.