Хрестоносці - Сторінка 3

Звідки вас бог провадить?

Вони одразу почали називати один одному свої імена, герби, бойові кличі та села, по яких писалися. Княгиня, почувши від Мацька, звідки він повертається, ляснула в долоні і сказала:

Оце пощастило! Розкажіть же про Вільну, про мого брата й сестру. Чи приїде князь Вітольд до королеви на родини й хрестини?

Хотів би, та не знаю, чи зможе; через те він заздалегідь послав з ксьондзами та боярами в подарунок королеві срібну колиску. А при тій колисці й ми ось з небожем приїхали, оберігали її в дорозі.

То колиска тут? Хотіла б її побачити. І вся срібна?

Вся срібна, але її тут нема. Повезли її до Кракова.

— А що ж ви в Тинці робите?

Ми тут заїхали до монастирського прокуратора, нашого родича, щоб віддати на схов достойним ченцям те, що здобули на війні та що нам подарував князь.

То бог вам допоміг. А добра здобич? Але розкажіть, чому ж брат не певний, що приїде?

— Бо в похід на татар готується.

— Я це знаю, тільки мене турбує, що королева не провіщає тому походові щасливого кінця, а що вона провістить, те завжди здійснюється.

Мацько посміхнувся.

— Королева наша благочестива, нічого не скажеш, але з князем Вітольдом поїде багато наших рицарів, хоробрих воїнів, проти яких ніхто не встоїть.

— А ви не поїдете?

— Мене послали з колискою, а до того ж, я п'ять років не знімав з себе зброї, — відповів Мацько, показуючи на борозни, витиснені на лосиному кубраку панцером. — Але як тільки відпочину,— піду, а коли б сам не пішов, то віддав би свого небожа, оцього Збишка, панові Спиткові з Мельштина, під проводом якого підуть усі наші рицарі.

Княгиня Данута глянула на струнку постать Збишка, але дальшу розмову перебив чернець, що прибув з монастиря. Він привітав княгиню й почав їй шанобливо дорікати, що вона не прислала гінця повідомити про своє прибуття і спинилася не в монастирі, а в звичайній корчмі, не гідній її звання. В монастирі не бракує домів та всяких будівель, в яких навіть проста людина може знайти притулок, а що ж казати про людей високих, особливо про дружину князя, предки й родичі якого зробили стільки добра для абатства. Але княгиня весело відповіла:

— Ми спинились тут лише перепочити, а вранці нам треба до Кракова. Виспались ми вдень і їдемо вночі холодком; вже півні проспівали, і я не хотіла преподобних ченців будити, особливо з такою компанією, яка думає більше про танці та співи, ніж про відпочинок.

Але монах усе наполягав, і княгиня додала:

Ні. Ми вже залишимось тут. Нам тут час за світськими піснями швидко мине, але вранці на утреню прийдемо до костьолу, щоб з богом день почати.

Буде відправлена меса за успіхи милостивого князя й милостивої княгині, — сказав чернець.

Князь, мій чоловік, приїде десь днів за чотири або п'ять.

Господь милосердний може і здалека щастя послати, а тимчасом нехай нам, убогим, дозволено буде хоч вина з монастиря принести.

— Ми з радістю віддячимо, — сказала княгиня.. А коли чернець вийшов, почала гукати:

— Гей, Данусю! Данусю! Стань-но на ослін та звесели нам серце тією піснею, що в Заторі співала.

Почувши ці слова, придворні швиденько поставили серед кімнати ослона. Піснярі сіли по його краях, а між ними всередині стала та дівчинка, котра несла за княгинею прикрашену. мідними гвіздками лютню. На дівчинці була блакитна сукня, на ногах червоні гостроносі черевички, на голові вінок, а волосся було розпущене по плечах. Тут, на ослоні, вона здавалася малою дитиною, але прекрасною, немов фігурка з костьолу або з Христових ясел. Видно, їй не раз уже доводилось співати княгині, бо на обличчі її не помітно було ніякого збентеження.

— Давай, Данусю! Давай! — просили придворні панни.

Вона взяла поперед себе лютню, підняла вгору голову, як пташка, що має співати, і, приплющивши оченята, почала срібним голоском:

Коли б я, як пташка, Літати уміла,

Я б у Щльонськ до Яська Зараз полетіла!

Піснярі завторували їй, один на гуслях, а другий на великій лютні; княгиня, що над усе любила світські пісні, закивала головою на обидва боки, а дівчинка співала далі таким дзвінким, тоненьким дитячим і свіжим голоском, немов пташка в лісі навесні:

Прилетіла б, сіла У Шльонську на тину:

"Привітай же, Яську, Вбогу сиротину".

Піснярі знов завторували. Молодий Збишко з Богданця, який з дитинства звик до війни та її суворих картин і ніколи в житті нічого подібного не бачив, торкнув за плече мазура, що стояв поруч нього, і запитав:

— Хто вона така?

То дівчинка з двору княгині. Чимало є у нас піснярів, що розважають двір, але з неї — найкращий піснярик, і княгиня нічиїх пісень так охоче не слухає.

Воно й не дивно. Мені здається, що вона — справжній ангел, і я не можу одвести від неї очей. Як вона зветься?

А ти хіба не чув? Дануся. Батько її— Юранд із Спихова, можновладний і хоробрий комес, один з передкороговних.

— Леле! Такої другої ще не було на світі!

— Отож і люблять її всі за співи та за вроду.

А хто її рицар?

Та вона ж іще дитина.

Дануся знову заспівала, і розмова урвалась. Збишко дивився збоку на її світле волосся, на підняту голову, на примружені оченята і на всю її постать, осяяну блиском воскових свічок та місячним промінням, що лилось крізь відчинені вікна, і все більше дивувався, йому здавалося, що він уже її десь бачив, але не пам'ятав — чи уві сні, чи в Кракові на шибці в костьолі.

І знов торкнувши за плече придворного, стиха запитав:

— То вона з вашого двору?

— Мати її приїхала з Литви з княгинею Ганною Данутою, яка віддала її заміж за графа Юранда із Спихова. То була красуня знатного роду. Княгиня любила її над усіх інших панянок, а вона — княгиню. Через те й дочку назвала її ім'ям — Ганна Данута. Але п'ять років тому, коли німці під Злоториєю напали на наш двір, мати вмерла зо страху. Відтоді княгиня взяла дівчинку до себе годованкою. Батько часто приїжджає до двору і радий бачити, що його дитина здорова та що князівське подружжя її любить. Але щоразу, як подивиться на неї, обливається слізьми, згадуючи свою небіжчицю дружину, а потім повертається й шукає нагоди помститись німцям за свою страшну кривду. Любив він свою дружину так, як ніхто інший в усій Мазовії не любив, — і вже безліч німців за неї витлумив.

Очі Збишкові вмить загорілись, і жили на лобі набрякли.

— Значить, її матір німці вбили? — спитав.

Вбили і не вбили. Сама вмерла зо страху. П'ять років тому мир був, ніхто про війну не думав і кожен безпечно себе почував. Поїхав князь у Злоторию вежу будувати, без війська, лише з двором, як звичайно в мирний час. І раптом наскочили зрадливі німці, без оголошення війни, без ніякої причини... Забувши про страх божий та всякі доброчинства князівських предків, вони схопили князя, прив'язали до коня й повели в неволю, а людей побили. Довго сидів князь у них в неволі, аж поки король Владислав не пригрозив їм війною, тоді вони злякались і відпустили його; але під час того нападу вмерла Данусина мати, бо серце від страху підійшло їй до горла й задушило її.

А ви, пане, були при тому? Як же вас звуть, бо я забув?

Я —Миколай з Длуголясу, а на прізвисько — Обух. Під час нападу був. Бачив, як один німець з павиним пір'ям на шоломі хотів Данусину матір до сідла прив'язати і як вона з зашморгом на шиї побіліла. Самого мене також алебардою молоснули,— ось знак залишився.

І він показав глибокий шрам на голові, що тягнувся з-під волосся аж до брови.

Запанувало мовчання. Збишко знову став дивитись на Данусю, а потім спитав:

— І кажете, пане, що вона не має рицаря?

Але не дочекався відповіді, бо в ту мить спів урвався. Один з піснярів, гладкий і важкий, раптом устав, і ослін перехилився набік. Дануся захиталась і розвела руки, та не встигла ні впасти, ні скочити додолу, бо Збишко, мов дикий кіт, метнувся вперед і підхопив її на руки.

Княгиня, що скрикнула було зо страху, потім засміялась і гукнула:

От і рицар Данусин! Вітаю тебе, юний рицарю, і віддай нам нашу любу співачку!

Спритно він її вхопив! — озвалися голоси придворних.

А Збишко тимчасом уже йшов до княгині, пригорнувши до грудей Данусю, яка обняла його одною рукою за шию, а другою підняла вгору лютню, боячись, щоб вона не роздушилась. Обличчя її було радісне й усміхнене, хоч трохи й злякане. Юнак, дійшовши до княгині, поставив перед нею Данусю, а сам став навколішки, підвів голову і сказав з незвичайною для його літ сміливістю:

— Нехай же буде так, як ви сказали, милостива пані! Час уже цій прекрасній панянці мати свого рицаря, та час і мені мати свою пані серця, вроду і цнотливість якої я прославлятиму, і для того, з вашого дозволу, хочу дати обітницю бути їй вірним все життя до самої смерті.

На обличчі княгині промайнуло здивування, але не від Збишкових слів, а від того, що все сталось так несподівано. Звичай рицарської обітниці не був, власне, польським, проте в Мазовії, що межувала з німецькими землями й часто бачила рицарів навіть з далеких країв, його знали краще, ніж в інших польських землях, і досить часто наслідували. Княгиня теж чула про нього раніш, ще при дворі свого великого батька, де всі західні звичаї вважалися законом і взірцем для найшляхетніших воїнів, отож у бажанні Збишка не побачила нічого такого, що могло б образити її або Данусю. Навпаки, вона зраділа, що люба її серцю дівчина починає привертати до себе рицарські серця й очі.

Отож вона повеселіла і звернулася до дівчини:

— Данусю! Данусю! Хочеш мати свого рицаря?

А ясноволоса Дануся спочатку тричі підскочила в своїх червоних черевичках, потім схопила княгиню за шию й почала гукати з такою радістю, ніби їй обіцяно якусь забаву, дозволену тільки для старших:

— Хочу! Хочу! Хочу!..

Княгині від сміху аж очі запливли сльозою, а разом з нею сміялися всі придворні; нарешті княгиня звільнилася з Данусиних рук і сказала Збишкові:

— Ну, давай обітницю, давай! На чому ж ти їй заприсягнешся?

Проте Збишко, що серед загального сміху лишався незворушно поважним, заговорив так само поважно, не встаючи з колін:

Присягаюсь їй, що як прибуду до Кракова, почеплю на заїзді свій щит, а на ньому об'яву, яку мені вчений клірик напише за всіма правилами: що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша з усіх панн на світі, які супроти неї ніщо. А хто цього не визнаватиме, з тим битимусь доти, поки сам не загину або він не загине, якщо не схоче здатися в неволю.

Добре! Видно, що рицарські звичаї ти знаєш, А ще що?

А ще, дізнавшись від пана Миколая з Длуголясу, що мати панни Юрандівни померла від руки німця з павиним гребенем на шоломі, присягаюсь зірвати кілька таких павиних гребенів з німецьких голів і покласти до ніг моєї пані серця.

Почувши це, княгиня споважніла і спитала:

— Не на жарт присягаєшся? Збишко.