Хрестоносці - Сторінка 42

Проте він подумав, що, може, цей чоловік несповна розуму, і темна хата й батіг личили б йому більше, ніж мандрівка по світу,— і ця думка стримала його від вибуху раптового гніву.

— Чи не думаєте ви,— сказав він Мацькові,— що нечиста сила затьмарила йому розум? Може, у нього в голові, як черв'як у горісі, сидить чорт і може вночі перескочити на котрогось із нас? Треба нам оберігатися...

Мацько з Туробоїв почав був заперечувати Збишкові, однак, трохи занепокоєно поглядав на рицаря з Лотарінгії і, нарешті, сказав:

— Буває часом, що в біснуватому сидить сто й більше чортів, а коли їм стає тісно, вони шукають собі місця в інших людях. Найгірший чорт той, котрого нашле баба.

Потім раптом звернувся до рицаря:

Слава Ісусу Христу!

І я його славлю,— трохи здивовано відповів де Лорш.

Мацько з Туробоїв остаточно заспокоївся.

— От бачите,— сказав він,— якби в ньому сиділа нечиста сила, він одразу запінився б або його об землю кинуло б, бо я ж його спитав зненацька. Можемо їхати.

І вони спокійно поїхали далі. З Цеханова до Прасниша було не дуже далеко, і літом гонець міг проскакати від одного до другого міста за дві години. Але через нічний час, часті зупинки та снігові замети в лісах вони їхали повільно, а тому що вибрались далеко за північ, то до мисливського княжого палацу, який стояв за Праснишем на узліссі, прибули аж на світанку. Великий, низький дерев'яний дім з вікнами із скляних кульок стояв під самим лісом. Перед домом видно було колодязні журавлі та дві повітки для коней, а навколо стояло безліч куренів, переважно з соснового гілля, та наметів із шкур. В сіруватих сутінках світанку перед наметами яскраво горіли багаття, а круг них стояли загоничі в кожухах догори вовною, в лисячих, вовчих та ведмедячих шубах. Панові де Лоршу здалося, що він бачить диких звірів, які поспиналися перед вогнем на задні лапи, бо більшість тих людей була в шапках, зроблених із звіриних голів. Декотрі стояли, спершись на рогатини, декотрі — на самостріли, деякі плели величезні сіті з мотуззя, інші обертали над жаром на рожнах чималі зубрячі та лосині окости, призначені, очевидно, на сніданок. Відблиск вогню падав на сніг, освітлюючи ці дикі постаті, що часом зникали в диму або в випарах від дихання та від смаженого м'ясива. За ними видно було зачервонілі стовбури могутніх сосон і нові гурти людей. Їх величезна кількість дивувала незвиклого до таких мисливських зборищ лотарінжця.

— Ваші князі,— сказав він,— ходять на лови, наче на війну.

— Як бачите,— відповів Мацько з Туробоїв,— їм не бракує ні мисливського знаряддя, ні людей. Це князівські загоничі, але є й інші, котрі приходять сюди з своїх лісових хащ торгувати.

— Що ж нам робити? — перебив його Збищко.— В палаці ще всі сплять.

— А що ж, заждемо, поки повстають,— відказав Мацько.— Не будемо ж ми грюкати в двері та будити князя, нашого государя.

Сказавши це, він підвів Збишка й де Лорша до вогнища, біля якого загоничі накидали їм зубрячих та ведмежих шкур і почали частувати паруючим м'ясом. Зачувши чужу мову, загоничі стали сходитись з усіх боків, щоб подивитися на німця. Збишкові люди поширили звістку, що то рицар "аж з-за моря", і навколо нього відразу зібрався такий натовп, що пан з Туробоїв мусив потурбуватись, аби оберегти іноземця від надмірної цікавості. Де Лорш помітив у юрбі жінок, також одягнених переважно в шкури, але рум'яних, як яблука, та надзвичайно вродливих, і почав питати, чи й вони беруть участь у ловах.

Мацько Туробойський пояснив йому, що вони не мисливці, але приходять сюди разом з загоничами з жіночої цікавості або наче на ярмарок, для купівлі міських товарів та продажу лісових багатств. Так воно й було насправді; князівський палац був тим місцем, де навіть під час відсутності князя городяни зустрічалися з жителями лісів. Загоничі не любили виходити з Пущі, бо їм було незвично без шуму дерев над головою, тому праснишани привозили сюди, на лісову границю, своє знамените пиво, мелене в міських вітряках та в водяних млинах на річці Венгерці борошно, сіль, на яку в пущі завжди був попит, залізо, ремінь та інші, міські вироби, а взамін брали шкури, коштовні хутра, сушені гриби, горіхи, лікарські трави або шматки бурштину, якого курпи добували чимало. Через те коло князівського палацу був ніби постійний базар, який ще збільшувався під час ловів, коли обов'язок і цікавість виводили мешканців з лісових хащ.

Де Лорш слухав оповідань Мацька і з цікавістю придивлявся до постатей загоничів, які, живучи на свіжому повітрі та живлячись, як і більшість тодішніх хлопів, м'ясом, дивували багатьох іноземних мандрівни ків зростом і силою. А Збишко, сидячи коло вогню, весь час дивився на двері й вікна князівського палацу і ледве міг всидіти на місці. Світилося тільки в одному вікні, мабуть, в кухні, бо між нещільно припасованими шибками з щілин виходив дим. Інші вікна були темні, вони поблискували тільки від денного світла, що все ясніше розливалося і все яскравіше сріблило засніжену лісову пущу за палацом. В маленьких дверях бічної стіни палацу часом з'являлися слуги в князівських лівреях і з відрами або цебрами на коромислах поспішали до колодязів по воду. Їх запитали, чи всі ще сплять, і вони відповіли, що двір, стомлений вчорашніми ловами, досі спочиває, але на кухні вже вариться страва на ранній сніданок перед виходом на полювання.

І справді, крізь кухонне вікно почав пробиватись дух жиру й шафрану і розійшовся далеко між вогнищами. Нарешті скрипнули й відчинилися головні двері, відкривши яскраво освітлені сіни, і на ганок вийшов чоловік, в якому Збишко впізнав одного з тих піснярів, яких свого часу бачив між слугами княгині в Кракові. Збишко, не чекаючи ні Мацька з Туробоїв, ні де Лорша, так швидко помчав до палацу, що лотарінжець аж здивувався й запитав:

— Що сталося з цим молодим рицарем?

Нічого не сталося,— відповів Мацько з Туробоїв,— просто він кохає одну придворну панну княгині і хоче якнайшвидше її побачити.

Ах! — відповів де Лорш, прикладаючи обидві долоні до серця.

І, звівши очі вгору, він почав раз по раз так жалібно зітхати, що Мацько аж здвигнув плечима й подумав:

"Невже він так оце зітхає за своєю старою? Мабуть, справді таки несповна розуму!"

Проте він повів його в палац, і вони опинилися в величезних сінях, прикрашених турячими, зубрячими, лосячими та оленячими рогами й освітлених палаючими в широкому каміні полінами. Посередині стояв накритий домашнього виробу килимом стіл з приготовленими для страв мисками; в сінях було лише кілька придворних, з якими розмовляв Збишко. Мацько з Туробоїв познайомив їх з де Лоршем, але тому що вони не вміли говорити по-німецьки, він сам мусив і далі залишатися в його товаристві. Придворних надходило дедалі більше, і були вони в переважній більшості хлопці хоч куди — молоді ще, але рослі, плечисті, русоволосі, вже одягнені для ловів. Ті, котрі знали Збишка і чули про його краківські пригоди, віталися з ним, як з давнім другом, і видно було, що він користується у них пошаною. Деякі дивилися на нього з таким зачудуванням, як звичайно дивляться на людину, над якою зависла була катівська сокира. Навколо чути було голоси: "Та звісно ж! Є княгиня, є Юрандівна, зараз ти її побачиш, чоловіче, і на лови з нами поїдеш!" В цей час увійшло двоє гостей хрестоносців — брат Гуго де Данфельд, староста з Ортельсбурга або з Щитна, родич якого був свого часу маршалком, і Зігфрід де Леве, також із заслуженої в Ордені родини — війт з Інсборка. Перший ще досить молодий, але гладкий, з обличчям хитрого пияка і товстими мокрими губами, другий — високий, з суворими, благородними рисами обличчя. Збишкові здалося, що він колись бачив Данфельда у князя Вітольда і що плоцький єпископ Генрик звалив його на турнірі з коня, але далі спогади урвались, бо увійшов князь Януш, якого стали вітати поклонами і хрестоносці, і придворні. Де Лорш, комтури і Збишко наблизились до нього. Князь привітав їх люб'язно, але з повагою на своєму безвусому, селянському обличчі, обрамованому довгим волоссям, що було рівно підрізане над лобом і спадало аж на плечі з боків. За вікнами одразу затрубили труби на знак, що князь сідає до столу; затрубили раз, другий і третій; за третім разом з правого боку кімнати відчинилися великі двері і в них з'явилася княгиня Ганна, а поруч з нею — прекрасна русява дівчина з перекиненою через плече лютнею.

Побачивши її, Збишко виступив наперед і, склавши долоні коло губів, став навколішки в позі найвищої пошани й обоження.

В залі зчинився гомін, бо вчинок Збишка здивував мазурів, а деяких навіть обурив. "Дивіться,— казали старші,— напевне він навчився цього звичаю від якихось заморських рицарів, бо його немає навіть у німців". А молоді думали: "Нема нічого дивного, адже він зобов'язаний дівчині життям". Княгиня і Юрандівна спочатку не впізнали Збишка, бо він стояв спиною до вогню, а обличчя його було в затінку. Княгиня в першу мить подумала, що то якийсь із придворних, чимось завинивши перед князем, просить її заступництва, але Дануся, що мала бистрі очі, ступила крок наперед і, нахиливши свою русу голівку, раптом скрикнула тоненьким, схвильованим голосом:

— Збишко!

І не звертаючи уваги на те, що на неї дивиться увесь двір і іноземні гості, вона кинулась, як сарна, до молодого рицаря і, обнявши його, почала цілувати в очі, в губи, в щоки; пригорнулась до нього і з великої радості доти пищала, поки мазури не зареготали дружно, а княгиня не потягнула її за комір до себе.

Тоді Дануся глянула на присутніх і, страшенно збентежена, так само швидко сховалась за княгиню й закрилась зборками її спідниці, звідки видно було лише верх її голови.

Збишко вклонився княгині в ноги, а вона підняла його, привітала й почала розпитувати про Мацька: вмер він чи живий, а як живий, то чи не приїхав також у Мазовію. Збишко не дуже вдало відповідав на ці запитання, бо, перехиляючись то в один, то в другий бік, намагався побачити Дануську, яка то висувалася з-за спини своєї пані, то знову поринала в зборки її спідниці. Дивлячись на це, мазури аж за боки бралися від реготу, сміявся і сам князь, але коли слуги внесли миски з гарячою стравою, зраділа княгиня звернулася до Збишка і сказала:

— Служи ж нам, любий служко, і дай боже, щоб не тільки за столом, а й завжди.

Потім вона звернулась до Данусі:

— А ти, набридлива мухо, вилазь із-за моєї спідниці, а то геть обірвеш її.

Червона від збентеження Дануся вибралась із зборок спідниці, весь час злякано, соромливо, але й зацікавлено поглядаючи на Збишка.