Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь - Сторінка 4

На ньому була коротка куртка й дуже вузькі штани — і те, й те з натурального хрому, а рукави з козячої шкіри такого самого кольору. Магдалена Олівер їхала з ним на одному пароплаві і протягом усієї подорожі не могла відірвати від нього погляду. "Правда, він здався мені трохи схожим на жінку, — розповіла вона в розмові зі мною.. — А проте я відчувала непереборне бажання намастити його вершковим маслом і з'їсти живцем". Не вона остання спізнала таке відчуття і не вона остання збагнула, що Байярдо Сан Роман не з тих людей, яких можна зрозуміти з першого погляду.

У кінці серпня моя мати написала мені в коледж і мимохідь згадала: "До нас приїхав дуже дивний чоловік". У наступному листі вона повідомила: "Дивного чоловіка звати Байярдо Сан Роман, і всі вважають, що він чарівний хлопець, проте я його не бачила". Ніхто ніколи так і не довідався, чого він до нас приїхав. Якийсь чоловік не втримався від спокуси і незадовго до весілля запитав його про це. "Я просто мандрував від села до села, шукаючи собі наречену", — відповів йому Байярдо Сан Роман. Може, то була правда, а може, й ні, бо він умів розмовляти з такою невимушеністю, що годі було збагнути, чи він каже те, що думає, чи зовсім інше.

Приїхавши до нас, він того ж таки дня прийшов увечері в кіно і дав зрозуміти, що він інженер-залізничник, заговоривши про настійну необхідність прокласти колію до центру, бо, мовляв, річкове сполучення менш надійне. Наступного дня йому треба було послати телеграму, і він сам відстукав її на ключі, а крім того навчив телеграфіста, як дозаряджати виснажені батареї. З не меншою обізнаністю він розмовляв про захворювання, які поширились у прикордонній смузі, з військовим лікарем, що перебував тоді в наших місцях, набираючи рекрутів. Йому подобалися бучні тривалі бенкети, але сам він ніколи не напивався, розбороняв забіяк і не мав звички давати волю рукам. Якось у неділю після церковної відправи Байярдо Сан Роман викликав на змагання наших найкращих плавців — їх набралося багато — і вже через двадцять змахів руками випередив усіх, а пливли вони туди й назад через річку. Моя мати розповіла мені про це в одному зі своїх листів і далі висловилася чисто по-своєму: "Враження таке, ніби він купається не тільки у воді, а й у золоті". Ці її слова відповідали скороспілій леґенді про те, що Байярдо Сан Роман не лише вміє усе робити й робити досконало, а й має у своєму розпорядженні практично необмежені кошти.

Востаннє і найдужче похвалила його моя мати в листі, якого я отримав у жовтні. "Люди люблять його й шанують, — писала вона, — бо він людина порядна і щира, а минулої неділі опустився навколішки, коли брав причастя, і потім став підспівувати священикові по латині". У ті часи не дозволялось причащатись навстоячки, а відправу служили тільки латиною, але моя мати має звичай помічати такі очевидні вчинки, коли хоче проникнути в саму суть подій. А втім, після цього хвалебного висновку вона, хоч і написала мені ще два листи, проте й словом не прохопилася більше про Байярдо Сан Романа, навіть тоді, коли стало відомо, що він хоче одружитися з Анхелою Вікаріо. Тільки багато пізніше, через довгий час після нещасливого весілля, вона призналася мені, що вперше побачила його зблизька тоді, коли вже відіслала написаного в жовтні листа і що, заглянувши в його золотаві очі, вона похолола від жаху.

Він здався мені сатаною, — розповіла мати. — Але ж ти сам не раз казав, що про таке в листі писати не можна.

Незабаром познайомився з ним і я, коли приїхав додому на різдвяні канікули, і він зовсім не здався мені таким дивним, як про нього розповідали. На мене він справив враження хлопця привабливого, хоч і не такого вже красеня, яким його бачила в своїй ідилічній візії Магдалена Олівер. Я подумав, що він куди серйозніший, аніж можна було уявити собі, судячи з його витівок, і відчув у ньому якусь приховану напругу, ледь замасковану надміру вишуканою люб'язністю. А ще він здався мені дуже сумним. На той час Байярдо Сан Роман уже висловив свої наміри щодо Анхели Вікаріо у вигляді формального освідчення.

Ніхто ніколи так і не довідався до пуття, як вони познайомились. Власниця пансіону для самотніх чоловіків, де оселився Байярдо Сан Роман, розповідала, що якось у кінці вересня той відбував пообідню сієсту, напівлежачи в кріслі-гойдалці у вітальні її закладу, а Анхела Вікаріо саме переходила майдан з двома кошиками штучних квітів. Байярдо Сан Роман розплющив у напівсні очі, побачив двох жінок у чорному, які здавалися єдиними живими створіннями посеред пустки наче вимерлого від полудневої спеки містечка, і спитав, хто ота дівчина. Власниця відповіла, що то мати й дочка і що дочку звати Анхела Вікаріо. Байярдо Сан Роман провів їх поглядом до кінця майдану.

Ім'я їй личить, — озвався він.

Тоді знову поклав голову на спинку крісла-гойдалки і заплющив очі.

Коли я прокинуся, — сказав, — нагадайте мені, що я хочу одружитися з нею.

Анхела Вікаріо розповіла мені, що довідалася від власниці пансіону про цей епізод задовго до того, як Байярдо Сан Роман освідчився їй у коханні. "Я тоді дуже злякалася", — призналась вона мені. Троє людей, які саме були в пансіоні, підтвердили, що такий випадок справді стався, але четверо інших не могли сказати цього напевне. Зате всі в один голос підтвердили, що Анхела Вікаріо й Байярдо Сан Роман побачились уперше на національному святі у жовтні під час благодійницького вечора, на якому вона була розпорядницею лотереї. Байярдо Сан Роман прийшов на вечір і рушив просто до прилавка, за яким порядкувала дівчина з млосними очима, затягнена в жалобу до самих долоней. Він спитав у неї, скільки коштує грамофон з перламутровою інкрустацією, який був головною принадою торжества. Вона відповіла, що грамофон не продається, а розігрується в лотерею.

— Тим краще, — відповів Байярдо Сан Роман. — Так він дістанеться мені легше й обійдеться дешевше.

Анхела Вікаріо розповіла мені, що йому тоді вдалося вразити її; але він викликав у неї почуття цілком протилежне коханню. "Я завжди зневажала зарозумілих чоловіків, а стільки гонору, як у нього, я ні в кого доти не бачила, — розповідала вона, пригадуючи той день. — Крім того, я подумала, що він поляк". Її роздратування тільки посилилося, коли посеред загального напруженого очікування вона оголосила номер з виграшем грамофона, і він справді дістався Байярдо Сан Романові. Вона не могла навіть уявити собі, що той, аби здивувати її, скупив усі квитки лотереї.

Повернувшись увечері додому, Анхела Вікаріо побачила там грамофон, обгорнутий подарунковим папером і перев'язаний гарною стрічкою. "Я ніколи так і не довідалася, звідки йому стало відомо, що в мене день народження", — розповіла мені вона. їй насилу пощастило переконати батьків, що вона не подавала Байярдо Сан Романові ніякого приводу надсилати їй такий коштовний подарунок і тим паче в такій манері, на очах у всіх. Кінець кінцем, старші брати Анхели, Педро і Пабло, понесли грамофон до готелю повернути його господареві і зчинили навколо цього таку метушню, що всі, хто бачив, як несли грамофон до Вікаріо, не могли не побачити, як його віднесли назад. Єдине, чого не врахували батьки, це невідпорних чарів, якими володів Байярдо Сан Роман. Близнюки повернулись аж удосвіта наступного дня; обидва насилу трималися на ногах від перепою, і вони не тільки принесли назад грамофон, а й привели з собою Байярдо Сан Романа, збираючись продовжити гульню вдома.

Анхела Вікаріо була найменша дочка в родині з досить убогими статками. Її батько Понсіо Вікаріо, скромний ювелір, виготовив за своє життя стільки золотих прикрас, підтримуючи марку своєї робітні, що зрештою осліп від перенапруги. Пурісіма дель Кармен, мати Анхели, працювала вчителькою, до того як вийшла заміж і навіки присвятила себе родині. Завжди лагідний і ніби трохи ображений вираз обличчя Пури Вікаріо дуже добре маскував суворість її вдачі. "Вона здавалася черницею", — згадує Мерседес. Ця жінка з таким завзяттям самопожертви дбала про свого чоловіка й виховувала дітей, що часом вони забували про її існування. Дві старші дочки повиходили заміж, хоч і дуже пізно. Крім близнюків та Анхели, Вікаріо мали ще середню дочку, яка померла від малярії, і два роки по тому вони носили по ній жалобу, чисто умовну вдома, але сувору на людях. Братів виховували так, щоб вони стали справжніми чоловіками. Дівчат готували до заміжжя. Вони вміли вишивати на кроснах, шити на машинці, ткати мереживо, прати і прасувати, виготовляти штучні квіти та різноманітні солодощі, складати листи-запрошення. На відміну від інших тогочасних дівчат, яких не привчали до культу смерті, четверо сестер були втаємничені в стародавнє мистецтво доглядати хворих, утішати вмирущих і зодягати мерців. Єдине, в чому могла дорікнути їм моя мати, це їхня звичка розчісуватися перед сном. "Дівчата, — казала вона їм, — увечері не слід розчісуватися, бо це заважає повернутися тим, хто в морі". Засуджуючи цю їхню ваду, моя мати, проте, вважала, що ніде немає краще вихованих дочок. "Вони сама досконалість, — не раз казала вона при мені. — Всякий чоловік буде щасливий з ними, бо їх навчено терпіти й страждати". Хоча тим двом, які одружилися зі старшими, мабуть, доводилося не так легко, бо сестер годі було відірвати одну від одної — вони завжди і всюди ходили вдвох, любили організовувати вечірки для самотніх жінок і були дуже схильні вбачати нечисті наміри в усіх учинках чоловіків.

Анхела Вікаріо була найвродливіша з чотирьох сестер, і моя мати не раз казала, що ця дівчина народилася, як декотрі славетні цариці — з пуповиною, обмотаною довкола шиї. Та вона здавалась якоюсь надто безпорадною і була вбога на розум, що віщувало їй непевне майбутнє. Я бачив її щороку, приїжджаючи на різдвяні канікули, і з кожним наступним разом вона здавалася мені все неприкаянішою у вікні свого будинку, де сиділа вечорами зі своїми сусідками, виготовляючи квіти з матерії та наспівуючи вальси, які полюбляють незаміжні дівчата. "Скоро вона ускочить в халепу, — казав мені Сантьяго Насар. — Твоя кузина, ота пришелепувата". Якось незадовго перед тим, як вона почала носити жалобу по сестрі, я вперше зустрів її на вулиці, вбрану як жінка, з накрученим волоссям, і не зразу повірив, що це та сама Анхела Вікаріо.