Хроніка заводного птаха - Сторінка 5

- Харукі Муракамі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Можна не їхати на роботу в переповненій електричці, не треба зустрічатися з людьми, яких не хочеться бачити. Та найголовніше — я будь-коли міг читати улюблені книжки. Я не знав, доки триватиме таке привільне життя, але принаймні впродовж останнього тижня воно мені подобалося, і я з усіх сил намагався не думати про майбутнє. Для мене начебто настала відпустка. Колись вона закінчиться, але до того часу я вирішив нею насолоджуватися.

Однак того вечора я не зміг насолодитися читанням, як раніше. Бо Куміко затрималася на роботі. Зазвичай вона поверталася додому не пізніше ніж о пів на сьому й обов'язково попереджувала, якщо спізнювалася навіть на десять хвилин. Мала таку пунктуальну, навіть занадто пунктуальну вдачу. А от того дня навіть після сьомої Куміко не повернулася і не подзвонила. Я завчасно все приготував, щоб узятися до вечері, як тільки вона прийде. Вечеря не мала бути особливою: я хотів обсмажити разом тонкі шматочки яловичини, цибулю, стручковий перець і пророщені боби, додати трохи солі, перцю, соєвого соусу і, нарешті, збризнути все це пивом. Я часто так робив, коли жив одинаком. Рис був готовий, суп з місо підігрітий, покришені овочі, як завжди, лежали на великій тарілці. Не вистачало тільки Куміко. Я зголоднів, а тому подумав, чи не приготувати й з'їсти свою порцію самому, але чомусь вагався. Мені здалося, що так чинити не годиться.

Я сидів за столом на кухні, сьорбаючи пиво і хрумаючи відвологлі содові крекери, що залишилися в кухонній шафі. Водночас спостерігав, як маленька стрілка годинника наблизилася до половини восьмої і повільно пересувалася далі.

Куміко повернулася після дев'ятої. Мала втомлений вигляд. Очі почервоніли, наче налилися кров'ю. Це була погана ознака. Коли в неї червоніли очі, обов'язково ставалося щось неприємне. "Зберігай спокій, — наказав я собі, — й не кажи зайвого. Поводься спокійно і природно. Не збуджуй".

— Пробач, — сказала Куміко. — Ніяк не могла закінчити роботи. Збиралася тобі подзвонити, але завжди щось перешкоджало.

— Та нічого, усе гаразд. Не турбуйся, — сказав я якнайспокійніше. Я справді не мав підстави сердитися. Зі мною самим не раз таке траплялося. Ходити на роботу — річ нелегка. Це не те, що зірвати в саду найгарнішу троянду і віднести її за два квартали від свого дому до постелі своєї застудженої бабусі. Інколи доводиться мати неприємні справи з неприємними людьми. І часто зовсім нема часу подзвонити додому. Досить усього-на-всього півхвилини, щоб сказати: "Сьогодні повернуся пізно". Навколо багато телефонів, але все одно цього зробити не вдається.

Я взявся куховарити: увімкнув газ, налив олії на сковороду. Куміко добула з холодильника пиво, взяла з буфета склянку. Оглянувши продукти, які я використовував, вона мовчки сіла за стіл і ковтнула пива. Судячи з виразу її обличчя, воно їй не дуже смакувало.

— Ти міг би повечеряти без мене, — сказала вона.

— Та нічого. Я не дуже зголоднів.

Поки я смажив м'ясо з овочами, Куміко встала з-за стола й пішла до ванни.

Було чути, як вона миє обличчя й чистить зуби. Невдовзі вона вийшла, тримаючи щось в обох руках. Це був туалетний папір і серветки, які я купив у супермаркеті.

— Навіщо ти оце купив? — запитала вона втомленим голосом.

Тримаючи в руках сковороду, я глянув на дружину. Потім перевів погляд на коробку з серветками і рулон туалетного паперу. Я ніяк не здогадувався, що вона має на увазі.

— Не зовсім розумію, — відповів я. — Це просто серветки й туалетний папір. Без них не можна обійтися. Звичайно, невеликий запас у нас є, але вони не згниють, якщо полежать трохи.

— Я зовсім не проти серветок і туалетного паперу. Я питаю, чому тобі захотілося саме блакитних серветок і паперу з квітками?

— Усе ще не розумію, — наполягав я. — Я справді купив блакитні серветки й папір з квітками. На розпродажу, дешево. Від блакитних серветок твій ніс не посиніє. Невже в цьому є щось погане?

— Є! Я не зношу блакитних серветок і туалетного паперу з квітками. Хіба ти не знав?

— Не знав, — сказав я. — З якої причини ти їх не зносиш?

— Сама не можу пояснити чому, — відповіла вона. — От, скажімо, тобі не до вподоби чохли на телефон, термоси з квітчастим візерунком, поцвяховані розкльошені джинси, а я люблю робити манікюр. Усе це пояснити не можна. На любов і смак товариш не всяк.

Насправді я міг би пояснити причини всього перерахованого, але, звісно, не зробив цього.

— Я згоден, — сказав я, — що на любов і смак товариш не всяк. Я все зрозумів. Та хіба впродовж шести років, відколи ми одружилися, ти ні разу не купувала блакитних серветок і туалетного паперу з квітчастими візерунками?

— Не купувала, — відрізала Куміко.

— Справді?

— Так, справді, — сказала вона. — Якщо купую серветки, то лише білі, жовті або рожеві. І, звичайно, беру туалетний папір без жодного малюнка. Просто дивуюсь, як ти прожив зі мною шість років і не помітив цього.

Мене також здивувало, що за шість років я ні разу не користувався блакитними серветками й туалетним папером з квітчастим візерунком.

— І ще дозволь мені сказати, — вела далі Куміко. — Я ненавиджу яловичину, засмажену із стручковим перцем. Це ти знав?

— Ні, не знав.

— В усякому разі, не люблю. І не питай чому. Просто не переношу запаху, коли вони разом смажаться на одній сковороді.

— А хіба за тих шість років ти ні разу не смажила яловичини разом із стручковим перцем?

Вона похитала головою.

— Стручковий перець я їм у салаті. Яловичину смажу з цибулею. Але ні разу не смажила м'яса із стручковим перцем.

— Отакої! — сказав я.

— І це тобі ніколи не здавалося дивним? — запитала вона.

— Я просто цього ніколи не помічав, — відповів я і спробував згадати, чи за тих шість років після одруження я коли-небудь їв яловичину, засмажену разом із стручковим перцем. Однак не зумів.

— Хоча ти й жив разом зі мною, але майже не звертав на мене уваги, хіба ні? Думав тільки про себе, — сказала вона.

— Постривай, — сказав я, вимкнувши газ і поставивши сковороду на плиту. — Я не хотів би, щоб ти змішувала різні речі в одну купу. Можливо, я поставився неуважно до серветок і туалетного паперу або до яловичини й стручкового перцю. Я це визнаю. Але, гадаю, це не означає, що я не приділяв уваги тобі. Мені байдуже, якими серветками я користуюся. Звісно, якби на стіл поклали чорні, я, може, здивувався б. А от білі, блакитні… мені все одно. Те ж саме можу сказати про яловичину і стручковий перець. Смажити їх разом чи ні — яке це має значення? Навіть якби смаження яловичини із стручковим перцем узагалі зникло зі світу, я нітрохи не переживав би. Бо воно не має жодного стосунку до твоєї людської суті, чи не так?

На це Куміко нічого не відповіла, а двома ковтками випила решту пива й мовчки видивилася на порожню пляшку.

Я викинув геть усе, що було на сковороді, у відро для сміття. У ньому опинилися і яловичина, і стручковий перець, і цибуля, і пророщені боби. "От дивина, — подумав я. — Щойно це була їжа, а тепер — просто сміття". Я відкрив пиво й став пити прямо з пляшки.

— Навіщо ти викинув? — запитала Куміко.

— Бо тобі ж було гидко.

— Міг би сам з'їсти.

— Відхотілося, — сказав я. — Відхотілося яловичини, смаженої разом із стручковим перцем.

Дружина здвигнула плечима.

— Як хочеш.

Вона поклала руки на стіл, опустила на них обличчя і завмерла. Було видно, що не плаче й не спить. Я глянув на порожню сковороду на плиті, потім на Куміко й за одним махом допив пиво. "Отакої! — подумав я. — Власне, навіщо стільки галасу з приводу якихось там серветок, туалетного паперу і стручкового перцю?"

Я підійшов до дружини й поклав руку їй на плече.

— Послухай, я все зрозумів. Ніколи більше не купуватиму блакитних серветок і туалетного паперу з квітчастим візерунком. Обіцяю. Завтра віднесу все назад у супермаркет й обміняю на щось інше. Якщо ж не поміняють, спалю у дворі. А попіл викину в море. З яловичиною і стручковим перцем я покінчив. Назавжди. Запаху ще трохи залишилося, але скоро його не стане. Тож про все це забудьмо.

Куміко все ще мовчала. "От було б добре, якби я зараз вийшов на часинку прогулятися і, повернувшись, побачив дружину в гарному настрої!" — подумав я, але знав, що такого не станеться. Проблему доведеться розв'язувати самому.

— Бачу, ти втомилася, — сказав я. — Відпочинь трохи, а потім підемо куди-небудь посмакувати піцою, однією на двох. З анчоусами й цибулею. Ми давно цього не робили. Адже не гріх іноді сходити куди-небудь перекусити.

Куміко мовчала. Як і раніше, сиділа, зануривши голову в руки.

Я не знав, що ще сказати. А тому сів за стіл навпроти і став дивитися на її голову. З-під її короткого волосся визирало вухо. Із сережкою, якої я ніколи не бачив. У вигляді маленької золотої рибки. Коли й де Куміко її купила? Хотілося закурити. Відколи я кинув, не минуло й місяця. Я уявив собі, як добуваю з кишені пачку і запальничку, виймаю сигарету з фільтром і закурюю. Потім вдихнув повітря на повні груди й відчув, як у ніс ударив різкий запах яловичини, смаженої з овочами. Правду кажучи, я страшно зголоднів.

Раптом мені в очі впав настінний календар з позначками місячних фаз. Наближалася пора повного місяця. "Так це ж у Куміко скоро почнеться місячне!" — подумав я.

Правду кажучи, тільки після одруження я вперше чітко усвідомив, що належу до мешканців Землі, третьої планети Сонячної системи. Я живу на Землі, Земля крутиться навколо Сонця, а навколо Землі обертається Місяць. Незалежно від того, подобається це мені чи ні, але так триватиме вічно (вічно, ясна річ, у порівнянні з тривалістю мого життя). Так думати мене змусила абсолютна точність двадцятидев'ятиденних менструальних циклів моєї дружини, що відповідали фазам Місяця. Свої цикли Куміко переносила важко. За кілька днів до початку ставала страшенно неврівноваженою, часто роздратованою. Тож і для мене, хоч і посередньо, її цикли ставали важливими. Щомісяця доводилось готуватися до них, щоб не створювати зайвих клопотів. До одруження я майже не помічав фаз Місяця. Навіть якщо я іноді поглядав на небо, то все одно його формі я не надавав жодного значення. А от одружившись, я почав стежити, як змінюється Місяць.

І до Куміко я зустрічався з кількома дівчатами. Звісно, у кожної з них був свій цикл.