Хроніки Нарнії — 4. Принц Каспіан - Сторінка 15

Першим випало стріляти гному. Стріляти зговорилися з верхньої приступки сходів, які вели з великої зали у двір. По тому, як гном обирав позицію, як піднімав лук, як натягував тятиву, було видно, що стрілець він надзвичайно досвідчений і в цьому тямить. Діти це відразу оцінили. І не помилилися. Забриніла тятива, стріла свиснула в повітрі, і – яблучко закачалося на гілці, а на землю пурхнув зелений листочок. Безумовно, це був прекрасний постріл. Потому на верхню сходинку піднялася Сьюзан. На відміну від Едмунда дівчинка не знаходила втіхи у змаганні: вона не сумнівалася у наслідку суперництва, і їй було просто жаль перемагати вже раз переможеного гнома. Вона б навіть піддалася, однак на карту була поставлена їхня королівська честь.

Стріла заспівала, й відразу ж потому пролунав глухий удар – його було чітко чути, бо всі чекали, затамувавши дух, – і яблуко, пронизане стрілою Сьюзан, упало на траву.

– Відмінно, Сьюзан! Просто в яблучко! – навперебивки закричали діти.

Та Сьюзан не хотілося радіти й потішатися.

– Ваш постріл був анітрохи не гірше від мого, – звернулася вона до Тиквіка, на якого, відверто кажучи, жаль брав дивитися, – просто, коли ви стріляли, то, як мені здається, дмухнув легкий вітерець.

– Та не було аніякого вітерцю, – гірко махнув рукою Тиквік, – і нема чого мене жаліти. Ви перемогли заслужено, і я навіть не посилатимусь на рану, яку дістав у останньому бою, що сильно нагадує про себе, особливо, коли стріляєш із лука й необхідно відводити руку назад.

– Так вас було поранено! Біднесенький! Дайте-но огляну, – сказала Люсі.

– Це видовище не для малих дівчат… – почав був Тиквік, та вмить прикусив язика. – Вибачте, ваша величносте, здається, я знову бовкнув дурницю. Якщо ваш брат вправний воїн, а сестра – прекрасна лучниця, то чому б і вам не бути великою цілителькою?

Гном сів на сходи, стягнув із себе кольчугу й обережно спустив сорочку з широким коміром, оголивши мускулясту волохату, як у моряка, руку (мається на увазі вигляд, бо за розміром вона була не більша за хлопчачу). На плечі показалася брудна, невміло та прихапцем накладена пов'язка. Люсі обережно її розмотала й відкрила рану.

Рана була жахливою й уже почала припухати.

– Бідний, бідний Тиквіку! Який жах! – лише й сказала Люсі, покачавши головою, а далі відкоркувала пляшечку й обережно крапнула на рану одну-єдину краплю.

– Еге-гей, легше, що ви робите? – захвилювався Тиквік.

А втім, як він не крутив головою, як не скошував очі, а роздивитися, що там, іззаду, не міг. Тоді він змінив тактику й спробував дістати туди рукою, із того, як він вовтузиться, можна було здогадатися, що рана, напевно, неабияк чешеться (а це вірна ознака того, що вона загоюється), і ось гном скочив, подриґав рукою, помахав, пограв м'язами і … заллявся дзвінким щасливим сміхом, геть як мала дитина.

– Не болить, слово честі, не болить! – примовляв він у захваті. – Який я радий і щасливий, часник-щавель-із-чорносливом! – Насміявшись, він знову посерйознішав і мовив: – Даруйте мені, ваші королівські величності, я поводився прямо-таки безглуздо, так нерозумно, як жоден із гномів, що живе на білому світі. Прошу вас не ображатися на мене, й велика вам дяка: за порятунок, за частування, за лікування і за урок!

Дітям також було незручно, що вони жартували з нього, тим більше що вони не знали про те, що Тиквіка поранили в останньому бою, і тому навперебивки, немовби і самі перепрошуючи, заходилися доводити йому, що ніби все нічого, і що нема за що дякувати, і що поводився він не безглуздо і нерозумно, а розсудливо й розумно, і просто довіряв, але перевіряв.

– А тепер, – сказав Пітер, – якщо ви впевнилися, що за тягар ми вам не станемо…

– Упевнився, – засвідчив гном.

– …Отже, час діяти. Гадаю, що нам слід з'єднатися з Каспіаном…

– І щонайшвидше! – підтвердив гном. – Через мене ми й без того втратили годину з гаком.

– Тоді рахуємо: якщо прямувати тією самою дорогою, якою йшли ви, то у нас піде принаймні два дні – на відміну від гномів, ми, на жаль, не можемо крокувати цілу-цілісіньку добу без сну та відпочинку. Якщо я правильно зрозумів, – тут Пітер повернувся до решти, – то курган Аслана, про який говорив Тиквік, і є наш Кам'яний стіл. А звідти півдня дороги до броду через Беруну…

– До мосту через Беруну, – виправив гном.

– У наш час мосту ще не було, – пояснив Пітер. – А від Беруни до Кейр-Паравеля ще день із лишком. Якщо мені не зраджує пам'ять, то від Беруни до замку ми легкою ходою добиралися на другий день по обіді. Отже, якщо підемо прудко, то маємо встигнути за півтора дні. Це довго…

– Атож. І ще не слід забувати, що все довкола поросло лісом, а в лісі дикі звірі, та й заморці не дрімають, – додав Тиквік.

– Стривайте, – втрутився Едмунд, – а навіщо нам іти тим же шляхом, що й наш любий маленький друг?

– Ваша величносте, – став благати Тиквік, – будьте ж великодушні!

– Ну ось, уже нічого й не скажи, – зітхнув Едмунд, – ну, й нехай! А можна я буду величати вас скорочено: наш ЛМД?

– Ай, – заступилася за Тиквіка Сьюзан, – годі вже кепкувати. Будь ласка.

– Нічого, дівчинко, ой, вибачте, ваша величносте, від насмішки ґуля не вскочить! – усміхнувся гном. (Із того часу діти й прозвали його ЛМД і, як воно часто трапляється, потім геть-чисто забули, звідки взялося це прізвисько та що воно означає.)

– Так от я й кажу, – правив своє Едмунд, – навіщо нам іти тією самою дорогою, що й любий… що й ЛМД? Візьмемо човен – і гайда на південь, до Дзеркальної затоки, увійдемо в затоку й уже звідти по прямій, лісочком, до самого Кам'яного столу. І зауважте: у поході на човні нам не дошкулятимуть ані дикі звірі, ані заморці – одним словом, якщо ми відчалимо зараз, то ще до заходу сонця будемо в затоці, на березі заночуємо, а зі світанком здійснимо марш-кидок – й ось ми вже у Каспіана, до сніданку! То як?

– Ось що означає знати узбережжя! – захоплено гукнув Тиквік. – Але тут я вже не провідник і не радник, я взагалі перший гном, що відвідав узбережжя.

– Так, а як справи у нас із провізією? – спитала Сьюзан, непомітно перейшовши на військову мову.

– Обійдемося яблуками, – сказала Люсі. – І треба вже щось робити! Ми тут другий день, та досі нічого так і не зробили!

– Заздалегідь попереджаю, – застеріг Едмунд, – що аніякій рибі я свого капелюха більше не віддам!

Через упертість Едмунда довелося обійтися лише яблуками. Їх поскладали в один із плащів, попередньо зав'язавши його як лантух. Відтак усі напилися води з криниці (бо в морі прісної води немає і взяти її ніде) й рушили на берег, де залишили човна. Шкода було покидати рідний замок, який хоча й стояв у руїнах, але дітям був замість дому. Та попереду на них чекали нові пригоди.

– ЛМД краще сісти за стерно, ми з Едом на весла, а дівчата – на ніс, вказувати напрям. Доки не обійдемо острів, тримайтеся подалі від берега. І ось ще що: пропоную познімати кольчуги, а то спечемося, як раки, – повелів Великий король.

Незабаром зелений берег острова залишився позаду, обриси бухт і піщаних кіс розпливлися, а човен погойдувався на легкій хвилі. Над морем віяло солоним повітрям, і в дрімотній тиші чувся лише скрипіт кречетів і плескіт весел по воді, що хлюпала об борти. А сонце припікало.

Ліпше всіх влаштувалися Сьюзан та Люсі. Вони сиділи на носі, й коли-не-коли зачерпували воду та розглядали морське дно. Вода виявилася на диво прозорою, й навіть на глибині було видно білий пісок з острівцями брунатних водоростей.

– Як і в добрі старі часи, – промовила Люсі. – Пам'ятаєш, як ми ходили до Теребінтії, а звідти в Гальму, потім до архіпелагу Семи Островів і відтіль аж до Самотніх островів?

– Ще б пак! – зітхнула Сьюзан. – А пам'ятаєш наш корабель із головою лебедя на носі та різними крилами по бортах?

– І шовкові вітрила! І ліхтарі на кормі!

– А бенкети на палубі! А музики!

– А пам'ятаєш, як флейтисти залізли у "вороняче гніздо" й грали-вигравали з барила, і здавалося, начебто музика ллється-лине з небес?

Тим часом човен обійшов острів і тепер можна було триматися ближче до берега, по якому, куди не кинеш оком, тягнулися похмурі непривітні ліси. Своєю дикою красою берег полонив уяву і по-своєму був напрочуд мальовничий, проте… милуватися ним діти не могли: у пам'ять їм попри все уїлися картини не так давнього (для них) минулого; коли не було тут аніяких лісів, а росла трава й лежав теплий пісочок, а на березі чекали друзі.

Потроху в екіпажі відбулися перестанови: Сьюзан змінила на веслах змореного Едмунда, а Едмунд пересів до Люсі.

– Еге-е ж, невдячна робітонька, – поремствував Пітер.

– А може, я погребу? – запропонувала мала Люсі.

– Підрости раніш, – відрізав Пітер.

Він не те що сердився, просто сил на балачки у нього вже не лишалося.

Розділ 9

Що побачила Люсі в лісі

Уже задовго до того як човен, обігнувши останній мис, вийшов у Дзеркальну затоку, навіть у хлопчаків (не кажучи про Сьюзан) від утоми, як то кажуть, відвалювалися руки та задерев'яніли спини. Від яскравого сонця та танцю відблисків на воді у Люсі замерехтіло в очах. Навіть Тиквік (що, до речі, сидів за кермом) – і той не міг дочекатися кінця морської прогулянки. Річ у тому, що лаву стернового, на якій він сидів із гордістю, було призначено не для гномів, а для дорослих людей. Ось чому заміть того, аби спиратися на рейку для стернового, він змушений був дриґати ногами у повітрі та ялозити по всій лаві. Зрозуміло: що довше тяглася та морська подорож, то більше усі занепадали духом. Як наслідок, якщо раніше вони лише й думали про те, аби скоріше з'єднатися з Каспіаном, то тепер дедалі частіше їх відвідували невеселі думки: ось знайдуть вони Каспіана, а далі що? – як жменьці гномів і звірят здолати армію дорослих та тертих вояків?

На воду вже спускалися сутінки, а човен усе плив уздовж звивистих берегів Дзеркальної затоки. Береги то раптово сходилися, утворюючи фіорди – тоді дерева темними арками нависали над головами мандрівників; то розмикалися – тоді трохи світлішало; та різниця з кожною хвилиною ставала менш помітною – впали сутінки. Звуки моря залишилися далеко позаду, і тиша у затоці стояла така, що чутно було, як дзюркочуть маленькі струмочки, що квапливими цівками біжать із лісу до великої води.

Коли нарешті вирішено було пристати до берега, ні в кого не знайшлося сил розпалити багаття.