Хроніки Нарнії — 4. Принц Каспіан - Сторінка 19
- Клайв Степлз Льюїс -І в ту мить Люсі привиділося чи не привиділося – в нічному лісі ніколи нічого не знаєш достеменно! – начебто на галявині, точніше навколо неї, щось відбувається.
– Ні, мені зовсім не ввижається, – сказала вона сама собі, – чи таки ввижається? Дерева? Вони не стоять на місці! Вони ру-хають-ся!
Серце її шалено калатало, вона встала й пішла вперед. На галявині чувся шум, – так вітер зазвичай шелестить у верховітті, та справа в тому, що ніч була безвітряна. І окрім того – у цьому шумі вгадувалася якась мелодія, лише мотив. Люсі не могла розпізнати (ось так і минулої ночі вона не могла розібрати слів, які шепотіли їй дерева). Зате у чому вона була певна, так це у тому, що це музика для танку, бо що ближче вона підходила, то сильніше її ноги поривалися пуститися в танок. Уже не було ніякої непевності – дерева справді рухалися: крок вперед, крок назад, сходячись і розходячись, сплітаючись і розплітаючись гіллям, немовби у вигадливому древньому сільському танку по колу.
"А і справді, – подумала Люсі, – вже коли дерева танцюють, то й танок у них має бути саме древнім і деревним!"
Люсі підійшла вже близько й не зчулась, як опинилася поміж дерев. Перше ж дерево, на яке вона глянула, здалося їй зовсім не деревом, а довготелесим селянином із здоровенною кудлатою бородою та кучмою волосся на голові. Люсі, певна річ, не злякалася (вона ж бачила таке й раніше), а ось читач, якби опинився на її місці, з переляку міг запросто зомліти, остовпіти, задеревіти чи ще щось подібне. А Люсі – ні. Вона ще раз подивилася на нього (тепер він здався їй знову деревом) та й пішла собі далі. Що ж, люди схильні звикати до чудес, і винуватити їх у цьому не випадає А танцюючі дерева – явище досить не звичне й абсолютно не відоме в нашому світі (тому вчені досі його як слід не дослідили і не класифікували). Наприклад, досі ще не зрозуміло, як дерева пересуваються, бо пересуваються вони не поверхнею землі, а в якийсь особливий спосіб, наче ми, коли брьохаємо по коліно у воді. А ще ніяк не вдається прослідкувати той момент, коли дерево перетворюється на людину і навпаки. То вони здаються милими лісовими велетами й велетками, коли чародійство покликає їх до життя, то раптом знову перетворюються на звичайні дерева, одним словом – не збагнеш! Безперечно одне: коли вони є деревами, то, придивившись, помічаєш, що це якісь олюднені дерева; а коли вони є людьми, то і придивлятися нема потреби – люди з них, відверто скажемо, якісь нуднуваті, крислаті, вкриті листям чи голками, залежно від породи дерева.
– Ось вони й пробудилися! Чи майже пробудилися… – промурмотіла Люсі.
У нічному лісі, як ми пам'ятаємо, ні про що не можна робити висновки з цілковитою впевненістю. Зате Люсі була певна того, що вона прокинулася й навіть більше, ніж прокинулася. Усі її почуття загострилися, і вона стрімко линула поміж деревами, неначе в танці, й перестрибувала з боку в бік, аби її ненароком не зачепили її величезні партнери. Проте самі вони не надто займали її думки. Вона простувала туди, звідки її вабив любий її серцю голос.
Невдовзі вона проминула деревний танок по колу, до кінця так і не збагнувши, чи то рук, чи то віт торкалася вона у цьому незвичайному танці, і, вийшовши з переплетіння світла та тіні, потрапила на рівну, наче підстрижену галявину. Саме навколо цієї галявини і водили свій танок по колу дерева, а на галяві – о, чудо! – був він, велетенський Лев, сліпучо білий у місячному сяйві з величезною тінню позаду. Він міг здатися навіть кам'яним, коли б китиця його хвоста не посіпувалася й не била по землі.
На думку гнома, лев міг бути дружнім, а міг бути і ворожим (друге – куди з більшою вірогідністю), та Люсі такі гадки не обсідали. Вона кинулася Левові в обійми, оповила руками його шию та занурилася обличчям у густу шовковисту гриву.
– Аслане, Аслане, нарешті ти тут, – схлипувала вона з радощів.
Велетенський звір перекотився на бік, аби Люсі могла влаштуватися зручніше, а вона поклала голову йому на лапу. Тепле дихання торкнулося дівчинки, і Лев торкнувся язиком кінчика її носа. Люсі дивилася і не могла надивитися на нього.
– Радо вітаю тебе, дитинко, – промовив Лев.
– Аслане, Аслане, відтоді як ми не бачилися, ти став ще більшим і прекраснішим!
– Просто ти, дитинко, подорослішала, – відповів він.
– А мені здалося… Та ні, мені зовсім не здалося – ти на ділі став більшим!
– Річ аж ніяк не в мені, моя дитинко. Це ти з кожним роком підростаєш, і з кожним роком я здаюся тобі все більшим й більшим…
Люсі була до того щаслива, що їй ба навіть не хотілося говорити, хоча сказати необхідно було дуже багато. Тоді заговорив Аслан:
– Люсі, – сказав Він, – ми не можемо довго сидіти тут. Не забувай – у вас важлива справа, а ви й так згаяли сьогодні чимало часу.
– А знаєш чому? – вигукнула Люсі. – Я їм сказала, а мені ніхто, ніхто не повірив! Але ж я бачила тебе так чітко, а вони, вони…
Люсі не знаходила слів від обурення, аж раптом вона почула глухе ричання й побачила, як кінець левового хвоста роздратовано забарабанив по землі.
– Ой! Вибач, – зрозумівши натяк, схаменулася вона, – я аж ніяк не хотіла їх картати, я просто забулася – і все! Я більше не буду! Слово честі! Але ж я не винна, що…
Лев зазирнув їй в очі.
– Аслане, не дивися на мене так, будь ласка! Я ж не могла кинути решту й дертися на цю скелю сама! Чи могла?.. Ну гаразд, а що б я потім робила сама проти війська?.. Тобто, звичайно, не сама… а з тобою… Аслане, я зовсім заплуталася!
На це Лев нічого не відповів.
– Стривай-стривай! – Люсі зашепотіла у левове вухо, наче хтось міг її підслухати. – Я, здається, здогадуюся! Ти хочеш сказати, що якось усе обернулося б на краще? Але як?.. Аслане, ну, будь ласка, ну, скажи, що мало статися, якщо б ми…
– Знати, що мало статися?! Цього не може знати ніхто, – здивувався Лев. – Адже якщо цього не сталося, виходить, і не мало статися, дитинко моя.
– Як так!.. – оторопіла Люсі.
– Зате кожен може дізнатися, що станеться, – продовжував Лев, – і зробити це – немає нічого простішого! Спробуй піти й розбудити решту – і тоді ти дізнаєшся, що станеться наступної миті. Спробуй сказати їм, що бачила мене, що потрібно вставати і йти за мною, – і ти дізнаєшся, що станеться далі.
– Тоді мені слід так і зробити? – видихнула Люсі.
– Так, дитинко моя.
– Скажи, а інші – вони зможуть тебе побачити?
– Не відразу, проте, можливо, потім, із часом…
– Але вони мені попросту не повірять!
– Розбуди – і ти побачиш, що станеться далі.
– Ах, Аслане, Аслане, ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що бачу тебе знову, – зітхнула Люсі. – Шкода, що мені час іти, а я-то думала, що ти дозволиш мені лишитися… Я покладалася на те, що ти як рикнеш, так і розженеш усіх ворогів, як минулого разу! А то тепер усе так погано, так тяжко, так жахливо…
– Що ж, дитинко моя, ніщо не повторюється двічі. А в Нарнії всім нині тяжко, всім, а не лише тобі.
Люсі сховала обличчя у лев'ячій гриві, аби Лев ненароком не побачив, що вона ладна зарюмсати. Проте, мабуть, у самій гриві також крилася якась чародійна сила, тому що Люсі враз розхотілося плакати, більше того, вона відчула себе сильною і сміливою, як та справжня левиця. Люсі вскочила на ноги.
– Пробач, Аслане, мені мою колишню слабкість! Тепер я готова!
– Авжеж, тепер ти викопана левиця, – сказав Аслан. – Нехай же відродиться наша Нарнія! Та варто поспішати. Не можна гаяти ані хвилини.
Він підвівся і нечутно, але величною та гордою ходою попростував до танцюючих дерев, і Люсі пішла за ним, поклавши тремтячу руку йому на гриву. Дерева розступалися, даючи їм дорогу, на якісь миттєвості набуваючи людської подоби. Перед Люсі промиготіли прекрасні ликом і граційні боги й богині лісу, які схиляли свої голови та віти у привітанні перед Левом. Але коли, проминувши лісову смугу, Люсі озирнулася – позаду неї знову стояли всього лише дерева.
– Іди, дитино, – сказав їй Аслан, – а я буду на тебе тут чекати. Розбуди їх, якщо зможеш, скажи їм, що треба йти. А якщо не зможеш, тоді йди за мною одна. Час не жде.
Непросто загадати невдячніше завдання, аніж те, що постало перед Люсі, – завдання, приречене на невдачу: ану спробуй розштовхати чотирьох, які всі як один старші, ніж ти, й страшенно потомилися і більше всього на світі хочуть спати! Ану спробуй переконати їх у тому, у що вони, напевне, не повірять, і змусь їх зробити те, чого вони зробити не захочуть.
"Нема чого й думати, – подумала Люсі, – я маю це зробити, і я це зроблю, хоч би там що!" Передусім вона підійшла до Пітера й легенько потермосила його за плече.
– Чуєш, Пітере, – прошепотіла вона йому на вухо, – прокинься! Тут Аслан. Він хоче, аби ми йшли за ним!
– Зараз, Лу, цю ж мить, – миттєво відгукнувся Пітер. Проте не встигла Люсі зрадіти, як він повернувся на інший бік і знов заснув.
Тоді Люсі вирішила розпочати з когось іншого і подумала, що найкраще для цього підходить Сьюзан.
І точно! Сьюзан розплющила очі, зміряла Люсі дбайливим поглядом і сказала по-дорослому досадливим тоном:
– Люба моя Лу, тобі все це на-сни-ло-ся! Будь розумницею і лягай-но спочивати.
Майже втративши надію, Люсі заходилася біля Едмунда:
– Едмунде, миленький, прокинься, будь ласка!
Уже ж вона і дихала на нього, і термосила за плечі, і штовхала в бік, та Едмунд знай лише крутився і кректав уві сні.
І все ж Люсі свого досягла! Едмунд сів і майже осмислено подивився на неї. Тоді Люсі повторила йому все спочатку раз, а потім другий. І це було найгірше, тому що з кожним разом слова звучали дедалі менш переконливо.
– Аслан! – нарешті второпав Едмунд і скочив на ноги. – Ур-ра! Аслан!..Та де ж він?
– Там, – показала Люсі, й сама поглянула в той бік, де терпляче чекав Лев.
Люсі помітила, що Лев дивиться на них своїми великими ясними очима. Та Едмунд, глянувши у той бік, чомусь перепитав:
– Ну, так де ж він?
– Там, біля дерев! – навіть розсердилася Люсі. – Невже ти не бачиш?
Певний час Едмунд ретельно вдивлявся в ніч, а потім чесно зізнався:
– Ні, особисто я нічого не бачу. А може, там нічого й нема? Га? Може, тобі привиділося? Знаєш, місячне сяйво… і все таке… Це називається оптичний… тьху ти! Як же він називається, га?
– Я бачу його увесь час, – відмовившись допомагати Едмунду в пошуках потрібного слова, впевнено сказала Люсі. – Він дивиться прямо на нас.
– Гаразд, тоді чому ж я його не бачу?
– Він сказав, що, мабуть-таки, ви просто не зможете.
– Це чому ж?
– Не знаю.