Хроніки Нарнії — 4. Принц Каспіан - Сторінка 25

Залишається дивуватися тому, що про нього досі пам'ятають, коли стільки всього забуто…

– Ну, так, ваша величносте, – нагадав про себе бурмило.

– Що ж, – зітхнув Пітер, – це ваше право, і ніхто його у вас не відбере. Лише домовмось, що під час двобою ти аніяку лапу не ссатимеш! Це вкрай непристойно.

– Авжеж, непристойно, – вмить згодився ведмідь.

– Невже? А сам ти що робиш? – напустився на нього Тиквік.

Ведмідь, витягнувши лапу з рота, розглядав вершечки дерев, буцімто й він – не він, а Тиквік кричав бозна-кому іншому.

– Сі-і-ір, – пропищав знизу якийсь тоненький голосок.

– А, Рипічипе! – Пітер роззирнувся навсібіч, як це зробила б усяка інша людина, до якої щойно звернулася миша.

– Сір, – сказав Рипічип, коли вони нарешті зустрілися поглядом, – моє життя у вашому велінні, та є ще й моя честь! Мої люди вкрай невдоволені: у нас у загоні єдиний на всю армію сурмач, і ми слушно сподівалися, що саме нам випаде честь супроводжувати короля Едмунда з викликом, та нас навіть не сповістили про цю почесну місію! Сір, ми глибоко засмучені цією обставиною. Ось коли б ваша величність визнала за можливе обрати мене в розпорядники, то наш загін був би чимало з того втішений.

Полум'яну промову Рипічипа перервав несподіваний шум, схожий на гуркіт грому серед чистого неба – це не зовсім ґречно дозволив собі розреготатися велетень Бурелом. Та не встиг Рипічип виявити джерело рокотання, як Бурелом розважливо осікся і скривив безневинну міну.

– На превеликий наш жаль, – дуже серйозно зітхнув Пітер, – я змушений відмовитися. Уся штука в тому, що багато людей панічно бояться мишей.

– Оце нам доводилося спостерігати повсякчас, – визнав Рипічип.

– Отже, з нашого боку було б просто нечесно супроти Міраза виставляти розпорядником мишу, та ще такого грізного Миша, як ви. У Міраза у найбільш недоречний момент може здригнутись рука, можуть підсіктися коліна, хіба мало що! Ні-ні, навіть і не благайте, про це не може бути й мови!

– Ваша величність – зерцало честі, – Рипічип віддав Пітеру найграціозніший уклін, – а там, де йдеться про честь… До речі, мені здалося, наче я чув декотрий шум, який може бути розтлумачений як регіт. Попереджаю, якщо хтось із присутніх обрав об'єктом своєї дотепності мене, то я і моя шпага згодні зустрітися з ним у будь-який зручний для нього час у будь-якому зручному для цього місці.

Від такої перестороги велетень мимоволі втягнув голову в плечі, а запалу тишу перервав лише Пітер, який, остаточно все обдумавши, привселюдно оголосив: "Із нашого боку розпорядниками будуть велетень Бурелом, ведмідь Соня і кентавр Гленсторм. Двобій відбудеться о другій пообідні. Обід рівно опівдні".

– Послухай, – трохи згодом казав Пітеру Едмунд, коли вони залишилися самі, – авжеж я розумію, що ти вчинив так, як тобі підказало сумління. Ну, а як ти думаєш, чи зможеш ти перемогти його, га?

– А ось це я і збираюся дізнатися в бою, – відповів Пітер.

Розділ 14

Гарячий день

Незадовго до двох годин пополудні Тиквік і Борсук зі своїми друзями та побратимами сиділи на узліску й розглядали блискучі лави заморських воїнів, що вишикувалися на відстані двох летів стріли від них. Між двома арміями розчистили квадратний майданчик, якому і належало стати ареною для двобою двох королів. У дальніх кутах майданчика з оголеними мечами стояли лорди Каверзіан та Спесивіян, а в ближніх – велетень Бурелом та вічно заспаний гладун Соня. Попри всі перестороги він і тепер смоктав лапу і аж ніяк не відповідав урочистості нагоди. Зате, на противагу йому, Гленсторм стояв як вкопаний праворуч від арени; він лише зрідка бив заднім копитом об землю та мав куди більш статечний вигляд, аніж заморський барон, що стояв проти нього біля лівої линви. Щойно Пітер потиснув руки Едмунду і доктору й попрямував до центру майданчика. Напруга сягнула краю, як воно буває, наприклад, перед фінальним забігом перед пострілом стартового пістолета. Обидві армії завмерли, над полем нависла тиша.

– От якби з'явився Аслан і вмить розставив би все на свої місця без двобою, – прошепотів Тиквік.

– Мені також так хотілося б, – сказав Борсук і штовхнув Тиквіка під лікоть, – ану озирнись.

– Стружки, тріски й гілля, нічого собі діла! – тільки й пробурчав Тиквік. – Боги – не боги, люди – не люди, дерева – не дерева, але їх сотні й тисячі, й вони, безсумнівно, на нашому боці!

– Це дріади та сильвани, – пояснив Трюфеліно, – Аслану все-таки вдалося пробудити їх від довгого сну!

– Що ж, вони нам добряче стануть у пригоді, якщо ворог замислить щось підступне, утім, вони не захистять нашого Пітера, якщо рука Міраза буде точніша, – вирішив гном.

На це Борсук нічого не відказав, бо в цю мить Пітер із Міразом одночасно ступили на поле, обидва в залізних кольчугах, у шоломах та зі щитами. Зійшовшись посередині бойовища, вони один одному вклонилися і неначебто обмінялися кількома фразами, але якими саме – не розчути. А наступної миті в яскравому сонці зблиснули два мечі, а дзенькіт криці потонув у шаленому ревінні двох армій, чиї вояки горлали, свистіли та атукали, ніби вболівальники на футбольному матчі.

– Браво, Пітере, здорово! – кричав Едмунд, коли побачив, що Пітер відразу примусив Міраза відійти на півтора кроку. – Дотискай його, дотискай!

Пітер, неначе почувши пораду, посилив натиск, і якийсь час здавалося, що він от-от виграє бій. Та Міраз був бувалим бійцем: він умить оговтався після першого натиску й майстерно використав свою перевагу в зрості та вазі, переходячи з оборони на напад. "Мі-раз! Мі-раз! Ко-роль! Ко-роль!" – скандували заморці, а Каспіан і Едмунд навіть пополотніли від страху за Пітера.

– Уявляю, які удари йому доводиться відбивати, – сказав Едмунд.

– Гей, а що це вони роблять? – спитав не такий досвідчений у фехтуванні Каспіан.

– Фух, – перевів дух Едмунд, – цього разу обійшлося! А це вони розійшлися, трохи видихлися, як я розумію. Чатують. Невдовзі знову зійдуться. Еге ж, так і є! І тепер уже без наскоків, за наукою: кружляють, промацують, де у кого слабина в обороні…

– Ой, здається мені, цей Міраз добре знає свою справу! – пробубнів, ні до кого не звертаючись, доктор.

Ніхто його й не почув, тому що саме цієї миті з нарнійського боку гримнув такий оглушливий зойк, ґвалт, виск і рев, що у бідного доктора заклало вуха.

– Що? Що там сталося? – взявся торгати він своїх сусідів. – Мої бідні старі очі нічого не бачать.

– Великий король уколов його у пахву, – плескаючи в долоні, прокричав Каспіан. – Там є незахищене місце – пройма в кольчузі. Ось і перша кров.

– Ой, щось мені знов-таки не подобається, – миттєвість по тому похитав головою Едмунд. – Пітер зовсім не застосовує щита! Здається, у нього щось із рукою.

Едмунд не помилявся. Тепер усі помітили, як безсильно звисла у Пітера ліва рука, і він навіть не намагається прикриватися щитом. Бурхливе ревіння заморців вітало удачу Міраза.

– Еде, ти бачив більше битв, скажи відверто: є ще хоч якийсь шанс? – спитав Каспіан.

– Майже немає, – підтвердив Едмунд. – Та Піт справжній боєць: такий шанс він може створити й сам – нехай йому щастить!

– Чому ж ми не відмовили його, чому, – гірко зітхнув Каспіан.

Раптом крики з обох боків стихли. Едмунд спершу аж розгубився, та потому збагнув: "Ах, он у чому справа! Вони згодилися на перепочинок!"

– Ідімо, докторе, ймовірно, ми з вами зможемо допомогти Великому королю!

Вони збігли до бойовища й підхопили Пітера, який переступив через линви їм назустріч. Груди його тяжко здіймалися, а лице заливав піт.

– Що у тебе з рукою? Тебе поранено? – відразу запитав Едмунд.

– Та ні, удар я прийняв на щит, та це, скажу я, був удар так удар – ніби вантажівка з цеглою наїхала – ну ось, краєм щита зап'ястя й зачепило. На перелам не схоже, та звих, певно, є. Якщо тугіше перев'язати, то діяти можна.

Поки доктор робив перев'язку, Едмунд із тривогою запитав:

– Ну, і якої думки ти про нього, Пітере?

– Дужий. Неабиякий дужий. Проте шанс є. Вага у нього більша, дихання гірше: якщо примусити його побігати, та ще й під палючим сонцем, дивись, щось із того й вийде. Інших шансів, сам розумієш, катма. Тож… поцілуй за мене домашніх, скажеш… ну, та сам знайдеш, що сказати! Бачиш, він уже виходить. Ну, бувай, старий! До зустрічі, докторе. До речі, ось що ще, Еде, – передай Тиквіку, що він молодець. Ну, все, вперед.

Едмунд не міг мовити ані слова. Разом із доктором він рушив до свого місця, відчуваючи якусь моторошну порожнечу всередині.

Сутичка відновилася. Початок знову був обнадійливим. Пітер міцно тримав щита і тепер значно більше пересувався, змушуючи Міраза бігати. Збоку це нагадувало гру в квача: Пітер робив награний випад і відступав, Міраз кидався за ним, та його грізний меч розсікав лише повітря.

– Боягуз! Боягуз! – затюкали заморці. – Ану, бийся, як слід! Ти куди втікаєш? Тут тобі двобій, а не танці! Ату його, тю!

– Ох, тільки б він їх не слухав! – йойкнуло серце у Каспіана.

– А він і не слухає, – упевнено сказав Едмунд. – Він веде бій саме так, як на… ах! – Цієї самої миті Міраз завдав Пітеру страшенного удару. Удар прийшовся у шолом. Пітер поточився, хитнувся і впав на одне коліно. Ревіння заморської армії сягнуло до рівня дев'ятибального шторму.

– Добий його! Добий! – репетували тисячі горлянок.

Та Міраза не треба було ані понукати, ані заклинати: він уже заніс над Пітером свій грізний меч. Едмунд замружив очі і прикусив губу так, що проступила кров. Але меч якимось незбагненним чином лише ковзнув по правому плечу Пітера, а міцна кольчуга, на совість зроблена майстровими гномами, не підвела.

– Він підвівся! Він знову на ногах! – закричав Едмунд, широко розкриваючи очі, і ймучи віру їм, і не ймучи. – Тримайся, Пітере! Ми з тобою!

– Як? Як це трапилося? – шарпав Тиквіка доктор Корнеліус. – Як це йому вдалося?

– От так Пітер! Що за молодець! – пританцьовував на місці Тиквік. – Як він його – раз і…

– Та говоріть уже до пуття! – благав доктор.

– Так я ж і говорю: підпірнув Міразу під руку та перехопив її, як важіль, а тоді – смик! – Міраз мало не впав! Великому королю – ур-ра! Хай живе Нарнія!

– Гляньте-но, а Міраз, здається, геть ошаленів. Це добре, – спостеріг Борсук.

І справді, розлючений Міраз лупив мечем, наче молотобоєць по ковадлу, та лють так засліпила йому очі, що він навіть не помічав, куди б'є, а якщо й попадав, то лише у підставлений Пітером щит.