Хроніки Нарнії — 4. Принц Каспіан - Сторінка 8

На початку свого правління він навіть і не вдавав із себе законного короля, а скромно величав себе "лордом-протектором" й опікуном вашої високості. Та коли ваша матінка, тоді ще королева (єдина з заморців, що була добра до мене), померла, він один за одним позбувався тих лордів, хто пам'ятав та любив вашого батька. Белізар і Ювілас загинули від буцімто випадкових стріл на полюванні. Славних воїнів із родини Пасаридів відправили до північних кордонів битися з велетнями, й усі вони, не дочекавшись жодного підкріплення, полягли у нерівній боротьбі. Звинувативши Арліана й Ерімона, як і багатьох інших, у державній зраді, Міраз влаштував над ними суд чи, краще сказати, судилище, на якому судді, ним особисто призначені, не вагаючись, засудили їх до страти. Двох братів Бівердам він оголосив не сповна розуму й запроторив до божевільні. Наостанок сімох найблагородніших лордів, які щось тямили в мореплавстві, він умовив спорядити кораблі та пливти на пошуки невідомих земель туди, де закінчуються води Великого Східного океану, де до того не бував ще жоден заморець. Що ж, як він і розраховував, ніхто з них так і не повернувся додому. Тож не залишилось нікого, хто міг би стати на захист зневажених прав вашої величності. А придворні підлесники та підлабузники (за його повчанням), трясучись зі страху за свої шкури, наперебій благали його стати їхнім королем. І горе було тому, хто благав недостатньо палко. Міраз для годиться повідмовлявся та, зловтішаючись подумки, погодився.

– Наставнику, невже Міраз збирається позбутися й мене?

– Саме так, мій принце.

– Чому ж він тоді не зробив цього раніше? Яка в мені йому загроза?

– Дві години тому відбулася подія, що неминуче впливає і на вашу долю. У королеви народився син.

– Це дуже добре, проте я аж ніяк не розумію, як це стосується мене?

– Не розумієте?! – вразився нетямущості Каспіана наставник. – Невже уроки з історії та політики вас нічому не навчили? Це ж ясно-яснісінько: до того часу, доки в Міраза не було спадкоємця, мій принц влаштовував його, бо саме ім'я Каспіан допомагало зберігати єдність заморців у чужій, ворожій для них землі. Але тепер, як у нього є син, навіщо ж йому передавати свій трон чужій для нього людині? Тепер ви йому на заваді, тож він позбудеться вас так само, як позбувся всіх, хто ставав йому на шляху.

– Не може того бути! Ви гадаєте, він хоче мене… вбити? Ви ж це маєте на увазі?

– Саме так, – відповів доктор та, не змінюючи виразу обличчя, і від того ще суворіше додав: – Бо саме Міраз убив вашого батька.

У Каспіана запаморочилося в голові, він хотів було щось сказати, та не зміг.

– Коли-небудь я, можливо, ще розповім вам про це. Але не тепер. Бо в цю мить вам треба тікати звідси. І якнайшвидше! – привів його до тями доктор Корнеліус.

– Ви йдете зі мною? – спитав Каспіан.

– Ні, мій принце. Вистежити двох удвічі легше, ніж одного. Наберіться мужності та, не гаючи ані миті, вирушайте в путь! Вам треба встигнути перетнути південний кордон і потрапити до Древляндії, володіння короля Наїна. Він вас не видасть!

– Невже ми більше не побачимось? – наостанок спитав Каспіан, і голос його затремтів.

– Треба вірити в краще, мій королю, – відповів доктор. – Не залишилося в мене на всій землі жодної рідної душі, окрім вас, і я зроблю все, аби вам допомогти, бо я хоч який є, а все ж таки маг. Та тепер усе вирішує час! А це вам у дорогу: капшук із золотом, що, звичайно, мізерно мало порівняно з тими багатствами, що належать за правом вашій величності, а це… – доктор поклав Каспіану в долоні якусь річ, що неможливо було роздивитися у темряві, та яка навпомацки здалася Каспіану мисливським рогом, – …це найдорогоцінніший з усіх скарбів, що залишилися в Нарнії з часів короля Пітера. Скільки пригод чатувало на мене, скільки марних заклять спробував я у пошуках рога на світанні днів своїх. І тепер передаю його вам. Це зачарований ріг королеви Сьюзан. Вона залишила його в Нарнії, коли наприкінці золотої доби покинула ці землі. Його магічна сила ось у чому: коли він засурмить, то, де б ти не був, до тебе обов'язково прийде підмога. Яка саме – про те мені невідомо. Може статися, що ріг викличе саму королеву Сьюзан, а може, й королів Пітера та Едмунда, може, й усіх чотирьох, а то й – хто знає? – і самого Аслана. Візьміть цей ріг, але запам'ятайте: сурмити в нього можна лише раз, коли іншого виходу вже немає. А тепер ходімо. Хвіртка в закутку саду відчинена, біля неї ми і розпрощаємось.

– А чи не взяти мені зі стайні коня?

– Ваш вірний Булат уже під кульбакою на припоні біля хвіртки.

Поки вони спускалися крутими східцями башти, Корнеліус дав ще чимало порад, а Каспіан, хоч і розумів, що всі їх не запам'ятає, намагався запам'ятати якомога більше. Ледве чутно скрипнувши дверима, наставник та його учень вийшли до саду: міцний потиск рук, привітне іржання Булата – і король Каспіан Десятий полишив замок своїх пращурів. Озирнувшись на скаку, він побачив яскравий феєрверк на честь народження нового принца.

Усю ніч до світанку Каспіан скакав на південь, тримаючись манівців, просік та лісових стежок, доки не опинився на південному кордоні королівства. Він сподівався, що навряд чи його відсутність помітять до сніданку, та тутешніх доріг він не знав, тому тепер легкою риссю трусив уздовж головного південного шляху. Булат був збуджений раптовою дальньою подорожжю так само, як і його хазяїн, а Каспіан, який іще вчора міг розридатися на плечі у наставника, тепер почувався і сильним, і хоробрим, і, ніде правди діти, навіть щасливим. Він і справді відчував себе королем Каспіаном, що летить назустріч неймовірним пригодам із мечем на лівому боці та чарівним рогом королеви Сьюзан на правому. Тим часом розвиднилося, і світанок приніс із собою рясну мряку, крізь завісу якої проступали незнайомі похмурі ліси, вересові пустирі та сині гори. Каспіану подумалося: який великий і неосяжний є цей світ і як легко у ньому загубитися, і він знову відчув себе маленьким хлопчиком, якому до того ж загрожує небезпека.

Коли вже розвиднилося, Каспіан з'їхав із дороги в ліс, знайшов галявинку, що поросла моріжком, розпріг Булата й пустив попастись. Сам він вдовольнився холодною куркою і запив її елем, після чого його одразу схилило до сну.

Прокинувся він далеко пополудні від якогось тривожного відчуття, перехопив оленини, накинув на Булата узду і знову вирушив у дорогу, все далі й далі на південь, тримаючись осторонь великих шляхів. Місцевість ставала горбкуватою, дедалі частіше Булату доводилося підійматися вгору і чимдалі рідше – спускатися вниз. Із пагорбів Каспіан бачив попереду чорні гори, що стриміли дедалі вище і тепер заступали увесь круговид. Він навіть дістався ближніх відрог, коли посутеніло. Зараз здійнявся вітер, вітер нагнав чорні хмари, спалахнула блискавка, пророкотав грім, і землю накрила злива. У сяйві спалаху Каспіан встиг роздивитися вікові сосни, що, здавалося, простягали свої лапи до нього, і одразу ж згадав няньчині розповіді про живі дерева. А наступної миті його охопив майже тваринний жах: він пригадав, що він заморець, а заморці деревам найзаклятіші вороги – саме заморці від остраху перед лісовими мешканцями вирубували ліси де тільки могли, і хоч Каспіан за все своє життя ані зрубав, ані зламав жодне деревце, сосни могли того й не знати.

Скоріш за все, так воно й було. Вітер перетворився на справжній буревій, бір навкруги аж стогнав і скрипів, віття сікло обличчя, а суччя так і шукало нагоди скинути вершника на землю. Зненацька за спиною пролунав страшний тріск, і на стежину, мало не зачепивши Булата, впала вікова сосна. "Спокійно, Булате, спокійно!" – гладячи шию коневі, спробував заспокоїти його Каспіан, хоча у самого жижки аж дрижали. Щойно вони були на волосинці від загибелі. Та небезпека ще не минула. Ще один спалах осяяв ліс – на якусь мить стало ясно, мов удень, та майже одразу рокіт грому навпіл розітнув небеса. Булат став дибки та понісся уперед, не розбираючи шляху. І хоча Каспіан був неабияким вершником, стримати переляканого Булата йому забракло сил. Якийсь час він ще тримався у кульбаці, хоча добре розумів, що у цих шалених перегонах врятувати його може лише диво. Диво й трапилося. Дерево за деревом виростали сосни із грозової пітьми, і зіткнення здавалося неминучим, як раптом щось тюкнуло Каспіана по голові (занадто зненацька, аби навіть він встиг відчути біль), і, втрачаючи свідомість, хлопець упав на мокру землю.

Каспіан повільно приходив до тями, у голові гуло, руки-ноги вкривали синці, на ньому не було живого місця. Десь поблизу палало багаття і звідти долинали голоси.

– Доки воно не очухалося, треба вирішити, що з ним робити, – просипів перший простуджений голос.

– Як що? Позбутися та й годі, – дуже спокійно, і від цього зловісно, запропонував другий. – Якщо його залишити, воно, чого доброго, пуститься навтіки, а потім піде і всіх нас, голки-вовки, видасть!

– Ні-ні, так не можна, – заперечив третій. – Треба було або позбавитися від нього одразу, або залишити там, де знайшли. А то що ж виходить: принесли, перев'язали, а потім, рак-неборак – і гаплик? Дуже ґречно повелися з гостем, що й сказати!

– О, добрі люди, – простогнав Каспіан, – не знаю, що ви вирішите робити зі мною, та, благаю вас, будьте милосерді до мого бідного коня.

Біля багаття тільки гмикнули, а потім перший не дуже ввічливо просипів:

– Еге ж, шукай вітру в лісі! Твій бідний кінь почухрав світ за очі задовго до того, як ми тебе знайшли. Навіть сліду не залишилось – усе зливою змило.

Тепер, коли Каспіан прийшов до тями, він помітив, що голос, який здавався йому простудженим, насправді був сиплим від природи. Але чути такі голоси раніше йому не доводилось.

– Еге-гей, – застеріг того інший голос, – не дуже довіряй солодким промовам, бо бач, як воно заспівало, а ти вже й вуха розвісив! Ні, кажу я вам, треба його – тюк! – і все, а чого з ним панькатись!

– Ех, тобі б лише "тюк" та "хек"! Мені аж соромно за тебе, Нікабрику, равлики-муравлики! Та якщо вже ми його врятували, мусимо його і на ноги поставити, – як гадаєш, Трюфеліно?

– А я гадаю, що перш за все треба дати йому води, – обізвався найближчий до Каспіана голос, що належав, судячи з усього, Трюфеліно.

Темна тінь наблизилася до Каспіана.