Хроніки Нарнії — 5. Подорож Досвітнього мандрівника - Сторінка 11

Це герб великого нарнійського роду — браслет барона Октезіяна.

— Негіднику! — закричав Рипічіп на дракона. — Ти схрумав нарнійського барона? — Але дракон різко замотав головою.

— А може, — озвалася Люсі, — це і є барон Октезіян, перетворений на дракона… Ну, знаєте, за допомогою якихось чарів…

— Це не може бути єдиним поясненням, — сказав Едмунд. — Відомо, що всі дракони збирають золото. В кожному разі, схоже на те, що Октезіян закінчив подорож на цьому острові.

— А може, ти і є барон Октезіян? — запитала Люсі дракона, і помітивши, що він понуро закивав головою, додала: — Чи, може, ти людина, зачаклована у дракона?

Почувши ці слова, дракон енергійно захитав головою.

І тоді хтось спитав — згодом велися дискусії, хто саме це був — Люсі чи Едмунд:

— Але чи ти бува не… чи ти не Юстас?

І Юстас захитав своєю страшною драконячою головою, махаючи зануреним у воду хвостом. Усі відскочили (деякі моряки з вигуками, що тут я їх не можу відтворити), втікаючи від величезних киплячих сліз, які почали текти з його очей.

Люсі намагалася його втішили, як тільки могла, і навіть зібрала в кулак усю свою сміливість, щоби поцілувати його у вкритий лускою писок, інші заходилися повторювати: "Оце невдаха!". Але більшість із присутніх запевняли Юстаса, що ніколи його не покинуть і що безперечно знайдеться якийсь спосіб його розчаклувати — не пройде й дня, ну, може, двох, і вони, певна річ, розкриють цю таємницю. І всім кортіло довідатися про подробиці цієї жахливої історії, але, звісно, Юстас не міг їм про це розповісти. Багато разів упродовж наступних днів він намагався їм написати про це на піску, але йому жодного разу це не вдалось. По-перше, Юстас (котрий ніколи не прочитав жодної з книжок, які мусив прочитати) і гадки не мав, як розповісти всю історію водночас і зрозуміло, і коротко. По-друге, м'язи і нервові закінчення драконячих пазурів взагалі не були пристосовані до писання. Тому він не міг закінчити свою справу до приходу припливу, який нищив усе, що він встигав написати, не враховуючи того, що вже сам знічев'я стирав хвостом чи лапами. Все, що вдалося якимось чином прочитати, виглядало приблизно так:

ПІЖОВ ПОСПАТ… ИИ… НОК КОНДРА ТОБТО ДРАНКОН ЗПЕЧЕРИ АЛЕБУВ МЕРТВИЙ І ДУЖЕ СТРАЖД… ПРОКИНУВСЯ І НЕ МІГ… ЗАБРАТИ МИ РУКУ ОХ БІДА…

Проте всі помітили, що Юстас сильно змінився, відколи став драконом. Тепер він сам кидався на допомогу. Він ширяв над поверхнею острова, з'ясував, що той вкритий горами і що ніхто, крім гірських кіз і великих стад диких свиней, тут не живе. Він приніс у табір кільканадцятеро з них, щоб поповнити запаси провіанту. На полюванні він виявляв максимальну гуманність, збиваючи тварину одним ударом хвоста настільки філігранно, що воно навіть не здогадувалось (і, мабуть, досі не здогадується), що було вбите. Кількох свиней він з'їв сам, але завжди наодинці, бо тепер, будучи драконом, любив тільки свіже м'ясо і не міг дозволити, щоб його побачили під час такої не надто вишуканої трапези. А одного дня, летячи важко та повагом (але й не без гордості), він приніс у табір величезну струнку сосну, видерту з корінням у якійсь віддаленій долині. Це був незамінний матеріал для нової головної щогли. Вечорами, коли робилося прохолодно (як траплялося часом після сильних злив), він для всіх ставав живою зручністю, тому що можна було спертися спиною на його гарячі боки та чудово загрітися й висушитись. Вистачало одного його подиху, щоб запалити найнепіддатливіше вогнище. Час від часу він брав певну групу осіб на повітряну прогулянку на своєму хребті, і вони могли згори оглянути зелені схили, гірські вершини, стрімкі ущелини, а далеко-далеко на морі (дивлячись на схід) — плямку, дещо темнішу за лінію горизонту, яка могла бути суходолом.

Від глибокої печалі Юстаса рятувала зовсім нова для нього приємність, яку він знаходив у тому, що тепер усі його любили, а ще більше в тому, що він і сам полюбив інших. Зрештою, його перетворення на дракона було справою вельми гнітючою. Він з огидою здригався, коли бачив своє відображення, пролітаючи над якимсь гірським озерцем. Він ненавидів свої кажанячі крила, ненавидів подібний до пилки плавник на хребті та грізні, скривлені пазурі. Він мало не боявся самого себе — особливо насамоті — і водночас соромився перебувати разом з іншими. Вечорами, якщо не виконував для своїх друзів роль грілки, він покидав табір і лежав, немов змія, згорнувшись клубком, між лісом і затокою. На свій великий подив він визнав, що саме Рипічип був тією особою, яка невтомно намагалася полегшити його долю. Шляхетна миша вислизала з кола веселого товариства, що гомоніло біля вогнища, і вмощувалась біля драконячої голови, намагаючись вибрати таке місце, щоб вітер не дмив у її бік димним подихом.

Сидячи таким чином, Рипічип детально пояснював Юстасові, що те, що з ним відбулося, було всього лише приголомшливим прикладом повороту Колеса Фортуни, а також якби Юстас оселився з ним у його нарнійському домі (в реальності це була нора, в якій навіть не помістилась би голова дракона, вже не кажучи про решту), то він міг би розповісти йому про сотні імператорів, королів, принців, рицарів, поетів, коханців, астрономів і чарівників, од яких щастя раптово відвернулось у найчорніший спосіб, але згодом багато їх, урешті-решт, долали біди та жили довго й щасливо. Мабуть, це було не надто втішливим, але наміри він мав шляхетні, і Юстас ніколи цього не забув.

Але, ясна річ, над усіма, неначе чорна хмара, висіла проблема: що робити з драконом, коли вони вже будуть готові до продовження подорожі. Вони старались не говорити про це в його присутності, але траплялося, долітали до його вух фрази: "А може, він би якось помістився на облавку?", "Нам слід усі запаси сховати з протилежного боку облавка, щоб урівноважити його вагу" або "А може, краще, що б він над нами летів?" і (найчастіше): "Але як ми його прогодуємо?". І бідолашний Юстас щоразу краще усвідомлював, що з першого ж дня свого перебування на кораблі він був такою собі невиправною незручністю, а тепер став ще більшим тягарем для всіх. Усвідомлення цього вростало в його мозок, немовби браслет, що приріс до передньої лапи. Він уже знав, що шарпати її своїми великими іклами — лише посилювати біль, але не міг стриматися, щоби раз-по-раз цього не робити, особливо задушливими ночами.

Минув уже майже тиждень після їхньої висадки на Острові Дракона, коли одного разу Едмунд прокинувся рано-вранці. Щойно почало сіріти, й він бачив стовбури дерев лише там, де за ними ясніла затока. Він почув якийсь шурхіт між деревами, немовби там щось рухалося, тому сперся на лікті й роззирнувся довкола. Він побачив темну фігуру, що рухалася за деревами з боку моря. В його голові одразу ж народилась думка: "Чи насправді на цьому острові немає жодних мешканців?" Потім подумав, що це Каспіян — фігура була більш-менш його зросту, — але він згадав, що Каспіян влігся біля нього. Тож він поглянув у той бік і пересвідчився, що Каспіян і далі собі спить. Він перевірив, що має при собі меча, і підвівся, аби перевірити ситуацію.

Крадучись, він дійшов аж до краю лісу. Темна фігура все ще була там. Тепер він уже бачив, що як для Каспіяна вона була замалою і завеликою як для Люсі. І навіть не збиралась утікати. Едмунд видобув меча і вже був готовий зійтися з чужинцем у двобої, аж раптом той озвався слабким голосом;

— Це ти, Едмунде?

— Так, це я. Хто ти?

— Не впізнаєш мене? Це я. Юстас.

— Боже милий! — скрикнув Едмунд. — Так, це ти. Друже старенький…

— Тихше! — сказав Юстас і похитнувся так, мовби зараз упаде.

— Агов! — озвався Едмунд стишеним голосом і підтримав його. — Що з тобою? Ти хворий?

Юстас так довго мовчав, що Едмунд почав хвилюватися, що з ним насправді щось не так, але нарешті він промовив:

— Це було жахливо. Ти навіть не уявляєш, настільки… Але все вже гаразд. Може, кудись підемо й порозмовляємо? Я би ще не хотів зустрічатися з іншими.

— Так, звісно. Куди завгодно, — погодився Едмунд. — Можна піти ген туди і сісти собі на тих скелях. Знаєш, я дійсно радий тебе бачити… ну… таким, як колись. Ти, напевно, пережив справжнє пекло.

Вони підійшли до скель і сіли, дивлячись на затоку. Небо поволі яснішало, аж урешті зникли всі зорі, крім однієї, дуже яскравої, яка все ще сяяла низько над видноколом.

— Я зараз не розповідатиму тобі, як перетворився… ну… на дракона. Я хочу один раз розповісти це всім і більше до цього не повертатись, — сказав Юстас. — До речі, я навіть не знав, що це був дракон, поки не почув, як ви вживаєте це слово після мого повернення до вас того ранку. Я хочу розповісти тобі, як я перестав ним бути.

— Вперед! — сказав Едмунд.

— Отже, останньої ночі мені було насправді гірше, ніж коли-небудь. І цей пекельний браслет так страшно мучив мене, що…

— Тепер усе в порядку?

Юстас розсміявся — і цей сміх цілком відрізнявся від того, що його Едмунд досі чував з його вуст — і легко зсунув браслет з плеча.

— Ось він, — сказав він. — І кожен, кому він припаде до смаку, може його собі взяти. Отже, як я й кажу, я лежав і міркував над тим, що, власне кажучи, зі мною сталось, аж раптом… тільки-от… ну, не знаю… все це могло мені наснитись…

— Веди далі, — втрутився Едмунд, намагаючись зберігати терпіння.

— Отже, я глянув і побачив, мабуть, останню річ, якої сподівався: величезного лева, що неквапом наближався до мене. І дивна справа: тої ночі не світив місяць, але навколо лева розливалося місячне сяйво. Він підходив усе ближче і ближче. Я страшенно його боявся. Вочевидь, ти гадаєш, що будучи драконом, я легко міг би побороти будь-якого лева. Але це був інший страх. Я не боявся, що він мене з'їсть, а просто боявся його, якщо ти можеш зрозуміти, що я маю на увазі. Тож він підійшов до мене зовсім близенько і глянув мені просто в очі. Я замружив очі. Але це зовсім не допомогло, бо він сказав, щоб я пішов за ним.

— Хочеш сказати, що лев розмовляв?

— Не знаю. Щойно, як ти мене про це спитав, то здається, що ні. Однак якимось чином він мені це повідомив. Я знав, що мушу зробити те, що він каже, тому підвівся і пішов за ним. Він повів мене далеко в гори. Весь час навколо нього розливалось місячне сяйво. Врешті-решт ми опинилися на верхівці гори, якої я раніше не бачив.