Хроніки Нарнії — 5. Подорож Досвітнього мандрівника - Сторінка 26

Але це не може бути кригою. Не тут. Так чи інак, ми зробимо правильно, якщо накажемо людям взятися за весла і трохи уповільнимо корабель. Хоч що б це не було, я не хотів би, щоб ми вперіщилися в нього з усієї сили.

Вони зробили так, як радив Дрініян, і все уповільньнюючись пливли далі. Наближення до білості не зменшувало її таємничості. Якщо це був суходіл, то це мусив бути дуже дивний суходіл, бо поверхня його була гладенькою, неначе вода, і на тому ж рівні, що й море. Коли вони наблизились до неї, Дрініян сильно натиснув на румпель і скерував ніс "Досвітнього Мандрівника" на південь, тепер течія зносила корабель лівим бортом до таємничого білого простору, а потім вони повеслували вздовж його краю. При цьому зробили важливе відкриття: течія була завширшки лише в сорок футів, а решта моря — мертвою, наче ставок. Це була втішна новина для команди, яка все частіше задумувалася про повернення до країни Раманду. Весь час веслувати проти течії було заняттям не з найприємніших. (Це пояснює також, яким чином підводна пастушка так швидко зникла за кормою. Просто вона не знаходилася всередині течії. Якби вона в ній була, то рухалася б на схід з тією ж швидкістю, що й корабель).

Проте все ще ніхто так і не зрозумів, чим є оця біла пустеля, і нарешті на воду спустили човен, аби це з'ясувати. Ті, хто залишився на борту "Досвітнього Мандрівника", побачили, як човен заглиблюється в біле. Потім почули піднесені й радісні голоси людей з човна, що линули над спокійною водою. Запала тиша. Стоячи на носі човна, Ринельф кидав зонд. За мить човен почав повертатися. Всі кинулись до борту почути новини. Човен був наповнений чимось білим.

— Лілеї, Ваша Королівська Високосте! — закричав Ринельф, стоячи на носі.

— Що? — запитав Каспіян.

— Квітки водяних лілей, Ваша Королівська Високосте, — повторив Ринельф. — Точнісінько такі ж, які ростуть у ставках Нарнії.

— Погляньте! — закричала Люсі, яка сиділа на носі човна. Вона підняла над головою цілий оберемок білих пелюсток і широкого плаского листя.

— Яка глибина, Ринельфе? — запитав Дрініян.

— Цікава штука, капітане, — відповів Ринельф. — Ще глибоко. Три з половиною сажня.

— Це не можуть бути справжні лілеї. У всякому разі, це не ті лілеї, які ми називаємо водяними, — сказав Юстас.

Можливо, він мав рацію, але вони були дуже подібні. А коли після невеличкої наради "Досвітній Мандрівник" повернув до течії, і рушив через Озеро Лілей, або Срібне Море, (вони використовували обидві назви, але врешті-решт зійшлися на Срібному Морі і саме цю назву зафіксовано на Каспіяновій мапі), розпочалася найдивніша частина їхньої подорожі. Незабаром відкрите море перетворилося лише на тонку темно-синю риску на західному виднокраї. Білість мінилася ніжним золотом і оточувала їх зусібіч, за винятком блискучого пояса темно-зеленої води за кормою, де корабель розсікав лілійне поле.

Усе це дуже нагадувало арктичний краєвид, а якби їхні очі не стали такими ж видющими, як соколині, блиск сонця на цьому океані білого — особливо раннього ранку, коли сонце було найбільшим, — був би нестерпним. І щовечора та сама білість видовжувала день. Здавалося, лілійні лани не мають кінця-краю. Десятки й сотні миль квітів пахли так, що навіть Люсі не могла описати: солодко — безперечно, але зовсім не снодійно і не приголомшливо — свіжий, дикий, надзвичайний аромат, який, здавалося, проникав у мозок і кожного напував достатньою силою, щоб забігти на якусь гору або змагатися зі слоном.

— Здається, ще трохи і я не витримаю цього запаху, — сказала Люсі Каспіянові, — але не хочу, щоб він закінчився.

І Каспіян відчував те саме.

Вони дуже часто зондували дно, але минуло багато днів, поки глибина зменшилась і відтоді маліла з кожним днем. Нарешті, настав час, коли вони мусили покинути течію, щоб обережно повеслувати собі вперед. Незабаром стало зрозуміло, що "Досвітній Мандрівник" уже не може далі плисти на схід. Тільки завдяки спритності стернового й веслярів вони не сіли на мілину.

— Опустити шлюпку! — закричав Каспіян. — Покликати всіх на борт. Я мушу поговорити з командою.

— Що він збирається робити? — прошепотів Юстас до Едмунда. — В його погляді є щось дивне.

— Гадаю, всі ми виглядаємо однаково, — відповів Едмунд.

Вони оточили Каспіяна й незабаром уся команда зібралася біля сходів на палубі послухати промову короля.

— Друзі! — почав Каспіян. — Ось ми й досягли мети нашої подорожі. Ми з'ясували, що сталося з сімома лордами, оскільки пан Ріпічіп пообіцяв зостатись тут, то, повернувшись на острів Раманду, ви, безумовно, знайдете лордів Ревіліяна, Арґоза і Мавраморна пробудженими від зачарованого сну. Тобі, лорде Дрініяне, я довіряю цей корабель і наказую якомога швидше плисти до Нарнії. І передусім я забороняю висаджуватись на Острові Мертвої Води. Перекажи також моєму регентові, гномові Трампліну, щоб роздав усім членам цієї команди нагороди, які я їм обіцяв. Вони їх насправді заслужили. А якщо я не повернуся, то прошу виконати мою волю: нехай регент Трампкін, доктор Корнеліус, борсук Труфлоґон і лорд Дрініян за взаємною згодою оберуть короля Нарнії.

— Але ж, Ваша Королівська Високосте, — перебив його Дрініян, — хіба ви зрікаєтеся трону?

— Я їду далі з Ріпічіпом, щоби побачити Кінець Світу, — промовив Каспіян.

З головної палуби, де зібралась уся команда, долинув тихий і тривожний гомін.

— Ми візьмемо човен, — сказав Каспіян. — Ви не потребуватимете його на цих спокійних морях, а на острові Раманду ви збудуєте собі новий. А тепер…

— Каспіяне, — раптово озвався Едмунд, — ти не можеш цього зробити.

— Точно, — додав Ріпічіп, — Ваша Королівська Високість не може.

— Насправді не можеш, — промовив Дрініян.

— Не можу? — сказав Каспіян різко, і на якусь мить став схожим на свого дядька Міраза.

— Вибачте мене, Ваша Королівська Високосте, — промовив Ринельф з нижньої палуби, — але, якби хтось із нас таке зробив, то його б звинуватили в дезертирстві.

— Навіть зважаючи на твою тривалу службу, ти забагато собі дозволяєш, Ринельфе, — сказав Каспіян.

— Ні, пане! Ринельф абсолютно правий! — сказав Дрініян.

— Присягаюсь Аслановою гривою! — вибухнув король. — Я гадав, що ви — мої піддані, а не вихователі.

— Я не твій підданий, — озвався Едмунд, — і я кажу, що ти не можеш цього зробити.

— Знову оце "не можеш", — гримнув Каспіян. — Ти розумієш, що ти цим хочеш сказати?

— Якщо це задовольнить Вашу Королівську Високість, — сказав Ріпічіп, низько кланяючись, — то ми хочемо цим сказати, що ти цього не зробиш. Ти — король Нарнії. Якщо ти не повернешся, то введеш в оману всіх своїх підданих, і зокрема Трампліна. Тобі не можна бавитися в подорожі, мовби ти приватна особа. А якщо Ваша Королівська Високість не почує голосу розуму, кожна людина на цьому кораблі виявить найщирішу відданість своєму королеві й допоможе роззброїти тебе і зв'язати, поки до тебе не повернеться ґлузд.

— Правильно, — сказав Едмунд. — Так вчинили з Одисеєм, коли він хотів кинутися в море за сиренами.

Каспіян уже поклав руку на руків'я меча, коли озвалася Люсі:

— Ти ж майже присягнувся дочці Раманду, що повернешся.

Каспіян на мить застиг, а потім бовкнув:

— Гм… ну, так. Звісно, тобто…

Десь хвилину він стояв нерішуче, після чого голосно звернувся до всіх:

— Що ж, нехай буде по-вашому. Подорож завершено. Ми всі повертаємось. Підніміть човен.

— Пане, — сказав Ріпічіп. — Не всі повертаємось. Як я вже раніше пояснював…

— Тихо! — гримнув Каспіян. — Ви дали мені урок, а тепер не провокуйте мене! Невже ніхто не здатен вгамувати цю мишу?!

— Милостивий королю, — далі промовляв Ріпічіп, — ти присягався бути добрим до тварин Нарнії, які вміють розмовляти.

— Так, до тварин, які вміють розмовляти, — погодився Каспіян. — Але я не присягався бути добрим до тварин, які розмовляють безуґаву! — І не тямлячись од гніву, він спустився сходами і зник у каюті, гримнувши дверима.

Але, коли згодом інші ввійшли туди, то знайшли його у геть іншакшому гуморі — він був блідий, а в очах бриніли сльози.

— Все не має сенсу! — сказав він.

— Мені годилося поводитися скромніше. Результат був би такий самий, але ж без мого обурення й пихи. Аслан говорив до мене. Ні, це не значить, що він тут насправді був. Він би не вмістився в цій каюті. Але золота голова Лева на стіні ожила і промовила до мене. Страшно це було… ці очі. Я не кажу, що він був строгий… Хіба що трохи, на самому початку. Але й без того це було просто жахливо. Він сказав… сказав… ох, я не витримаю. Найгірше, що міг сказати. Ви маєте піти далі — Ріпічіп, Едмунд, Люсі та Юстас. А я мушу повертатися. Сам. І негайно. І що з цього всього вийшло?

— Любий мій Каспіяне, — сказала Люсі. — Ти ж знав, що рано чи пізно ми мусимо повернутись у наш світ.

— Так, — сказав Каспіян, стримуючи сльози, — але це відбувається раніше, ніж я гадав.

— Коли ти повернешся на острів Раманду, почуватимешся краще, — додала Люсі.

Трохи згодом він повеселішав, але для обох сторін це було сумне розставання. Тому я довго про це не розводитимусь. Близько другої години пополудні наповнений провіантом і водою човен (хоча вони були переконані, що не потребують харчів і питва) з човником Ріпічіпа на борту відчалив від "Досвітнього Мандрівника", аби поплисти через нескінчений килим з лілей. На кораблі було вивішено всі прапори та щити на честь відплиття. Звідти, з човна, оточеного зусібіч лілеями, "Досвітній Мандрівник" видався надзвичайно високим, потужним і зворушливо домашнім.

Вони побачили, як він повертає і поволі суне на захід, аж поки зовсім не зник з очей. Хоча Люсі й проронила кілька сльозинок, вона не почувалася настільки зле, як можна було подумати. Незвична ясність, тиша, гострий, пронизливий запах Срібного Моря, навіть саме відчуття якоїсь незвичної самотності — все це також було захопливим.

Їм не треба було веслувати, бо течія безперестанку несла їх на схід. Ніхто не спав і не їв. Цілу ніч і весь наступний день човен одноманітно плив на схід, а коли настав світанок третього дня, — з такою ясністю, що ані ви, ані я не були б здатні витримати її, навіть у темних окулярах — вони побачили перед собою дивне диво. Так, немовби між ними й небом виросла стіна — сіро-зелена, мерехтлива стіна. А на схід сонця вони дивилися крізь цю стіну, що сяяла веселковими барвами.