Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 28

Жодного разу не чув, щоб вони кого-небудь на собі возили. Негоже їм чекати.

– Де подівся принц? – було першим запитанням Трясогуза та Юстаса, щойно їх розбудили.

– Вирушив до Кейр-Паравеля на зустріч із королем, своїм батьком, – відповів фавн на ім'я Оранс. – От-от очікується прибуття до гавані корабля його величності. Мабуть, відразу після відплиття король зустрів Аслана – вже й не знаю, чи уві сні, чи ні, – і той повернув його та сказав, що на березі його чекає давно зниклий син.

Юстас уже прокинувся та разом із Джил допомагав Орансу накривати на стіл. Трясогузові ж наказали не вставати з ліжка: до нього мав прийти та огледіти опіки на нозі відомий цілитель, знахар, як обізвав його Оранс, – кентавр на ім'я Кастор.

– Ох! – видохнув Трясогуз, але з тону можна було здогадатися, що він страшенно задоволений. – Не здивуюся, якщо він захоче відрізати мені ногу до коліна. Згадайте мої слова, – та можливість залишитися в ліжку його цілком влаштовувала.

На сніданок була яєчня з грінками, а Юстас із таким апетитом накинувся на їжу, що, здавалося, це не він опівночі за вечерею наївся від пуза.

– Слухай-но, хлопче, – із жахом дивлячись, як Юстас наминає за обидві щоки, зауважив фавн. – Мені здається, тобі не має потреби так поспішати. Певен, що кентаври ще снідають.

– Досі снідають?! Не може бути! Уже одинадцята година! Вони що, так пізно прокинулися? – здивувався Юстас.

– Усе навпаки, – заперечив Оранс. – Вони прокинулися до світанку.

– Чого ж вони досі не поснідали? – не втямив Юстас. – Нащо було чекати?

– Нічого вони не чекали, а снідати заходилися, щойно прокинулись.

– Нічого собі! – здивувався хлопчик. – Скільки ж можна їсти?

– Невже ти, хлопче, не знаєш, що кентавр – це людино-кінь. У нього два шлунки: один шлунок як у людини, інший – як у коня. Ще й обидва вимагають їжі. Ось чому кентаври починають свою трапезу із каші, риби та нирок, які закусюють окостом і омлетом із шинкою, а на десерт у них грінки з повидлом, кава і, звичайно, пиво. Уже після цього починають снідати, як коні, – годуються годину-іншу на пасовиську, ласують силосом, вівсом та прихоплюють торбинку цукру. Ось чому, якщо звеш кентавра погостити на вихідні чи на свято, треба серйозно підготуватися. Дуже серйозно, скажу я вам.

У цей час почулося дзвінке цокання копит, і біля входу до печери діти побачили двох кентаврів. Обоє були бородаті, тільки в першого борода буда чорна, як смола, а в другого – золотиста. В обох борода спадала на могутній голий торс. Обом довелося пригнутися, аби зазирнути до печери. Діти відразу принишкли та швидко доїли сніданок. Ще нікому ніколи не спадало на думку розсміятися, побачивши кентавра, бо вони такі величні, серйозні, сповнені вікової мудрості, яку черпають у зірок. Їх важко розвеселити, важко вивести з рівноваги, але у гніві вони страшні, мов виверження вулкану.

– До побачення, любий Трясогузочко, – промовила Джил, підходячи до ліжка простоквака. – І пробач мені. Мені соромно, що спочатку ми називали тебе занудою.

– І мені також пробач, – підійшов ближче Юстас. – Ти – найкращий товариш у світі.

– Я певна, що ми ще обов'язково побачимося, – додала Джил.

– Ой, не певен я, не певен. Навряд чи, – сумно промовив Трясогуз. – І свій рідний закуток я навряд чи знов побачу. А принц – такий свійський хлопець, та він дуже кволий, вам не здалося? Підірвав здоров'я там, під землею. Не здивуюсь, якщо він довго не протягне. Зовсім на ладан дихає.

– Трясогузе, щось ти говориш зовсім як старий скиглій. Тужиш, мов на похоронах. Хоча насправді – я ж бачу – ти просто щасливий. Тебе послухати – ти усього боїшся, а насправді хоробрий, мов… мов Лев.

– До речі, про похор… – почав був Трясогуз, але Джил, почувши, що позаду нетерпляче б'ють копитами кентаври, зовсім його приголомшила, так, що він не міг сказати ані слова: вона кинулася йому на шию, обхопила його руками та міцно поцілувала у щоку болотного кольору. А Юстас міцно потиснув йому руку.

Після цього діти поспішили до кентаврів, а простоквак, відкинувшись на подушку, пробурмотів собі під носа:

– Так, про таке я навіть і не мріяв. Навіть такий красень, як я…

Їхати верхи на кентаврі – нечувана честь (тож не думаю, що крім Джил та Юстаса така честь колись випала ще комусь), але, треба зізнатися, то вельми незручно. З тієї простої причини, що нікому і на розум не спаде спробувати надягти на кентавра сідло (хіба що кому життя набридло), та їхати без сідла – насолода не з приємних, особливо, якщо ви вперше в житті їдете верхи, як це трапилося із Юстасом. Кентаври виявилися чемними та люб'язними – поводились, мов справжні дорослі. Вони галопом скакали лісами Нарнії та дорогою розповідали дітям про цілющі властивості трав та коріння, про вплив планет, про дев'ять імен Аслана та їхнє значення, та ще різне. Діти зморилися та вимучилися від струсів, але віддали б усе на світі за ще одну таку подорож. Щоб знов побачити ці галявини та схили, що блищать від випалого за ніч снігу, зустріти кролів, білочок та птахів, що побажають вам доброго ранку, знову вдихнути повітря Нарнії та почути голоси нарнійських дерев.

Ось вони спустилися до річки, блискучої та переливчастої під зимовим сонцем. Останній міст лишився вище за течією (біля містечка Беруна, маленького, чепурного, з червоними черепичними дахами). На інший берег вони перебралися на поромі. Треба сказати, що правив поромом простоквак, бо всю мокру та рибну роботу в Нарнії справляють саме вони. Коли вони переправилися, то поскакали уздовж південного берега річки та невдовзі прибули в Кейр-Паравель. Не встигли вони зіскочити з кентаврів, як побачили, що по річці величезним птахом летить розкішний корабель, котрий їм уже доводилось бачити в той день, коли Джил уперше ступила на землю Нарнії. І знов на галявинці між замком та пристанню зібрався весь двір – цього разу, щоб зустріти короля Каспіана, який нарешті повернеться додому. Риліан, котрий змінив чорний одяг на пурпурну мантію, накинуту поверх срібної кольчуги, в нетерплячому очікуванні стояв простоволосий біля самої води. Поряд із ним у маленькому кріслі на колесах, запряженому віслюком, сидів гном Тиквік. Побачивши весь той натовп, діти зрозуміли, що до принца їм ніяк не пробитися – та й треба сказати, що почувались вони трохи боязко. Ось чому вони запитали кентаврів, чи можна ще трохи посидіти верхи, щоб побачити все поверх натовпу. Кентаври милостиво дозволили.

У цей час на палубі корабля загриміли срібні фанфари, матроси викинули швартові, а щури (зрозуміло, що розумні) та простокваки підхопили їх та потягли корабель до пристані, мов на буксирі. Оркестр заграв тріумфальний марш. Ще мить – і ось королівський галеон завмер біля причалу, а пацюки вже приладнують трап…

Джил усе видивлялася короля, що ось-ось мав ступити на берег. Та, здається, трапилась якась затримка. На берег прибіг трапом якийсь лицар, блідий, мов полотно, та схилився перед принцом і Тиквіком. Утрьох вони про щось тихесенько перемовились, так, що ніхто не зрозумів, про що. Як і досі, грала музика, та відчувалося, що усім стало якось ніяково. Потім на палубі з'явилися четверо лицарів. Вони щось несли, старанно, дуже поволі та обережно. А коли сходили трапом, то стало видко, що вони несуть: це був старий король на ношах, дуже блідий та нерушний. Лицарі спустили ноші на землю. Принц упав на коліна та обійняв короля. Усі побачили, як король Каспіан здійняв руку та благословив його. Почулися вигуки привітання, але рідкі та несміливі – усім стало зрозуміло, що відбувається щось невеселе. Зненацька голова короля впала на подушки, оркестр змовк та запанувала тиша. Стоячи на колінах перед королем, принц припав головою до грудей батька та гірко заридав.

Натовпом пронісся шепіт, він заколивався – тільки тут Джил помітила, що всі, у кого були капелюхи, кепі, шапочки, берети чи шоломи, зняли їх та завмерли з непокритими головами. Так само вчинив і Юстас. Потім вона почула якийсь шум згори та побачила, як на шпилі головної вежі приспускають величезний прапор із золотим Левом – він полоскався та лопотів від вітру. Знов заграла музика: полилася повільна сумна мелодія – невтішно ридали валторни, плакали струни – і від цієї мелодії розривалося серце.

Діти тихенько злізли з кентаврів додолу (кентаври навіть не помітили).

– Як же мені кортить додому, – засумувала Джил. Юстас мовчки кивнув, закусивши губу.

– Я прийшов по вас, – пролунав глибокий голос у них за спинами. Вони обернулися і побачили самого Лева, такого справжнього й могутнього, і виразного, що порівняно з ним усе навколо здавалося блідим та незначним. Джил миттю забула про померлого короля і пригадала, як через неї Юстас впав із кручі, як вона проґавила майже всі знаки та про всі їхні сварки, суперечки та прикрі слова. Їй було зле, кортіло вибачитись, але вона не могла вимовити ані слова. Тоді Лев поглядом притягнув їх до себе, зігнувся над ними, облизнув їхні побілілі обличчя та сказав:

– Забудьте про все те. Сварити я вас більше не буду. Ви впорались з усім, задля чого я викликав вас у Нарнію.

– Аслане, прошу, – попрохала Джил, – чи можна нам тепер повернутися додому?

– Так. Я прийшов саме по вас, – обізвався Аслан.

Він широко роззявив пащу й дмухнув. Цього разу вони не відчули, що летять небом; навпаки, їм здалося, що вони лишились нерухомими, а ураганний подих Аслана жене від них і корабель, і померлого короля, і палац, і сніги, й зимове небо. Тому що все це розчинилося в небі, мов кільця диму, а самі вони зненацька опинилися на шовковій травичці, серед могутніх дерев, біля прозорого струмка з питною водою, а навкруги яскраво світило гаряче літнє сонце – вони знову були на горі Аслана, що лежала набагато вище Нарнії, десь за краєм світу. Але що дивно – прониклива тривожна погребальна музика на честь короля Каспіана розливалася навколо них, хоч ніхто не міг би сказати, звідкіль вона плине. Вони йшли уздовж струмка – Аслан попереду: він був таким чудовим, а музика – такою гірко-зворушливою, що на очах у Джил мимоволі виступили сльози.

Невдовзі Аслан зупинився, а діти зазирнули у струмок. Там, на золотавому піщаному дні, лежав король Каспіан, мертвий, а над ним струменіла вода, чиста та прозора, мов скло.

Його довга біла борода розвівалася у ній, мов дивна водяна рослина.