Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 5

Тільки тепер стало зрозуміло, що то ніякий не змій, а великий, не менший за гнома, пугач.

Він блимнув очима, а потім витріщився на них, як то зазвичай роблять усі короткозорі, і, нарешті, схиливши голову набік, чи то ухнув, чи то охнув:

– Хто тут, хто тут, хто ховався? Ох та ох, та ще й удвох?

– Мене звуть Бяклі, а це Джил Поул, – знайшовся Юстас. – Ми трохи заблукали… Чи ваша ласка не підкаже нам, де ми є?

– Ух-ух-ух, перевести треба дух! Бачиться, ви там, де й я: у королівстві Нарнія. То від замку Кейр-Паравель вийшов у море корабель.

– А чи не сам король щойно зійшов на борт?

– А хто-хто, як не він? – пугач сумно похитав своєю великою головою. – А ви-де хто? Яким дивом вас завіяло в наші краї? Усі дивилися у той бік, де проводжали короля. А я завжди дивлюся навкруги. Отож, дивлюся я – і що ж я бачу: несе їх вітром, наче пух, а потім серед луки – бух! – я тільки й встиг сказати "ух!"

– Нас послав сюди Аслан, – мовив Юстас, чомусь переходячи на шепіт.

– Хто-кого-куди-чого? – розвів крилами пугач і, не чекаючи на відповідь, заходився чистити пір'ячко. – Е-хе-хе… Я, бач, зрання не тільки недобачаю, а ще й недочуваю. Я й взагалі сам не свій, доки не сяде сонце.

– Нас послано сюди, аби знайти зниклого принца, – втрутилася Джил, якій давно вже кортіло вкинути своє слівце.

– Що? – замість пугача відповів Юстас. – Якого ще принца? Уперше чую.

– Ви хоча б чуєте, юначе! Проте, якщо я правильно зрозумів, йдеться про речі дуже важливі, тому краще вам побалакати з лордом-регентом, – у свою чергу мовив пугач. – Бачите отой возик із віслючком? А той, хто на возику, і є той, хто вам потрібен. Їхня невисокість гном-регент Тиквік.

Пугач змахнув крилом, ніби запрошуючи їх, а сам пішов попереду, трясучи головою та бурмочучи собі під ніс: "Хіба ж так роблять справи? Справи, які того варті, треба робити на ясну голову. Найкраще – опівночі!"

– Перепрошую, а як ім'я нинішнього короля?

– Ох-ох-ох… – зітхнув пугач. – Король у нас той, що й раніше, – Каспіан Десятий.

І тут Джил побачила, як Бяклі наче на стіну наштовхнувся, та й обличчям зблід, мов та стіна. Джил навіть перелякалася: а чи не зле йому стало, бо такого Бяклі вона ще не бачила. Та не встигла вона вирішити, як його запитати, аби не образити, як вони вже постали перед очі гнома, а той щойно взяв до рук поводдя, збираючись додому, до замку. Натовп проводу теж порідшав. Придворні вирушали в тому ж напрямку по двоє, по троє чи невеличкими купками, так само як люди, що повертаються додому після спортивних змагань чи кінних перегонів.

– Пугу-пугу, кхе-кхе… Пане наміснику! – Пугач схилився над гномом і щось пробелькотів, майже встромивши свій дзьоб тому у вухо.

– Хто? Що? Де? – стрепенувся гном.

– Я от що мислю: це чужинці. Я в тому певен, – нарешті відхекавшись, повідомив пугач, – або… напівпевен!

– Якщо то не мисливці, то ти – не ти, а півень?! – не второпав гном. – Але ж я бачу перед собою лише двох людських дітлахів. До речі, що їм треба?

– Мене звуть Джил, – поквапилася відповісти Джил, якій вже кортіло якнайшвидше перейти до суті справи.

– Мала каже, начебто її звуть Джил! – гучно виголосив пугач.

– Скаржиться, що її хтось мало зо світу не зжив? – здивувався гном.

– Та не зжив, а то малу звати Джил!

– Удружив та мало не з'їв? І хто ж це міг бути?

– Це маленька дівчинка, а звуть її Джил!

– Це я й без вас бачу! Ви тут не белькотіть собі під дзьоб, а скажіть-но прямо: кого з'їли?

– Ніхто нікого не з'їв! – уже не пропугукав, а прокрякав пугач.

– Не з'їв хто кого?

– Ні-хто ні-ко-го!

– Гаразд-гаразд! Тільки не треба мені крякати, мов той крук! Я хоч і недочуваю, та не настільки! То ж ви всім гуртом прийшли до мене, аби повідомити, що ніхто нікого не з'їв? Для мене то не новина! От якби навпаки…

– От біда так біда, – подивившись на все це, похитав головою Юстас. – Скажіть йому просто: Юстас. Без тощо. Саме так!

Пугач сперечатися не став і повторив усе слово в слово:

– От біда так біда: він просто Юстас без тощо – саме так!

– З нього як з гуски вода, бо він той ще гусак? Авжеж біда – та й годі!

– Та не той ще гусак, а Юстас! Це оцей юнак!

– Не той гусак, а саме цей гусак?! От що я скажу вам, шановний пане пугачу Сизокриле: якщо у вас зрання голова обертом, то не треба морочити її іншим. Пригадую, у ті давні дні, коли я був не те щоб маленьким, але ще юним гномом, жили в цих краях і звірі, і птахи, що як мовлять було – то аж заслухаєшся. Ото, скажу вам, справді були звірі й птахи, що розмовляли, а не мимрили, пугукали та плуталися у словах так, щоб в усіх голова йшла обертом. У ті часи це вважалося неприпустимим. Ви чуєте мене – неприпустимим! Утім… Урнусе, будьте ласкаві, наш ріжок…

Маленький фавн, що до цієї хвилини мовчки стояв поряд із візком, одразу простягнув гномові срібний ріжок, як виявилося, слуховий. Він був зроблений на зразок старовинного музичного інструмента, який звався "серпент", тобто "змій". І справді, коли його вдягали, він обвивався навколо шиї, нагадуючи змія. Поки гном порався зі складним інструментом, пугач (діти тепер знали, що його звуть Сизокрил) зненацька пошепки звернувся до них:

– Послух-ух-ухайте пуг-пугача, діти! Про зниклого принца ані гу-гу! Чого? Того! Потім-потім! Повірте пугачу: сонце сідає, і в голові в мене розвиднілося, як ніколи.

– Так чи не так? – нарешті обізвався гном, приборкуючи неслухняну "слухавку". – Що ж, пане пугачу, якщо ви маєте щось доповісти – доповідайте! Зробіть глибокий вдих і починайте, тільки не стрекочіть, мов та сорока!

Пугач так і зробив і за допомогою дітей, перекриваючи гномове старече кхекання та бухикання, спромігся викласти головне: чужинці опинилися в Нарнії не з власної волі, а волею Аслана. Тому їх занесло саме туди, куди й треба, – до королівського двору. Почувши це, гном аж в обличчі змінився:

– Прислав сюди сам Лев?! – не стримався він. – То ви звідти, з-поза меж нашого світу? Тобто з позамежного світу?

– Саме так, пане регенте! – гукнув Юстас у самісіньку "слухавку".

– То ви – син Адама й донька Єви? – уточнив гном.

В Експериментальній школі, де навчалися діти, ніхто й краєм вуха не чув ані про Адама, ані про Єву, тому ані підтвердити, ані спростувати припущення щодо свого родоводу вони не змогли, та гном, здається, нічого й не помітив.

– Що ж, любі мої, – мовив він, схиливши голову та беручи дітей за руки, – у цьому разі ви тут – бажані гості. Ех, знав би про вас наш добрий король, а мій повелитель – от зрадів би! Але – от шкода! – не більш як годину тому він наказав підняти вітрила й вирушив у дальню путь до Семи Островів. Ця зустріч хоча б на мить повернула б йому його юність – так, хоча б на мить… Та що поробиш? А тепер прошу вас до столу – розділити зі мною вечерю. А всі ваші розповіді, як би вам не кортіло, залиште до завтра, коли зберуться усі наші радники. Пане Сизокриле, якщо ваша ласка, подбайте, аби гостей влаштували у найкращих покоях та принесли їм гідний гостей одяг. І ще… скажу вам на вухо, Сизокриле…

Тут гном нахилився до пугача, аби шепнути тому щось не призначене для сторонніх вух, але, як то часто-густо буває з тими, хто сам приглухуватий, гучність свого голосу він не розрахував, і діти, навіть не напружуючись, почули:

– Подивіться, аби вони добре вмилися…

Затим він торкнув повіддя, і віслючок, що вже й занудьгував, потроху потрьохав у напрямку замку ходою, що нагадувала щось середнє між поважною ступóю та гусячим кроком (віслюк був животиною добряче вгодованою), тому всі інші – і фавн, і пугач, і діти – встигали за ним хіба що не перевальцем. Сонце сідало. У повітрі повіяло прохолодою.

Ось таким чином вони й перетнули зелену луку, а потім пройшли крізь яблуневий сад і опинилися біля північної брами Кейр-Паравеля з розчахнутими ворітницями. За ворітьми виднілося поросле муравою подвір'я, на яке вже кидали відблиски вікна великої трапезної зали праворуч та віконця темного нагромадження споруд попереду. Саме до них пугач і повів гостей, а прислуговувати Джил покликали миловидну дівчину дуже незвичної, як на Джил, зовнішності. Уже доросла, вона була не набагато вища за Джил, гнучка й тендітна, неначе верба, із довгим волоссям, схожим на тонкі пагони, у яких заплутався мох.

Крутими сходами вони зійшли до однієї з круглих вежок, де в каміні палав вогонь та потріскували пахучі соснові дрова, в кам'яній підлозі було викладено кам'яну ж ванну, а зі склепінчастої стелі на срібному ланцюзі звисала лампада. Єдине віконце дивилося на захід, де аж до обрію сягав загадковий нарнійський край, і Джил встигла побачити, як за далекими-далекими горами сідає червоне нарнійське сонце. Дівчинка дивилася на захід сонця і відчувала, як її переповнює жага нових пригод, що, як вона розуміла, вже не за горами.

Після ванни Джил кілька разів провела гребінцем по мокрому волоссю і вдягла приготоване для неї нарнійське вбрання, що було наче на неї шите: в тому платті можна було тішитися не лише своїм виглядом, а й відчуттям на дотик, свіжістю трав'яних пахощів і навіть шурхотом при кожному кроці – у новому платті вона й справді мимоволі ступила кілька кроків до вікна, аби іще помилуватися надвечірнім краєвидом, як раптом почувся стукіт у двері:

– Прошу! – обізвалася Джил, і на запрошення у дверях виник Юстас. Він теж був у нарнійському одязі, та, попри те, чомусь не в дусі.

– Ага, ось ти де, нарешті! – замість привітання буркнув він, падаючи в крісло. – Скрізь тебе обшукався!

– Але ж знайшов, чи не так? – підхопила Джил. – Я от що гадаю, Бяклі: якщо навкруги все таке дивне та казкове, що й слова вже зайві…

Їй і справді було настільки чудово, що вона на мить забула і про чотири таємні знаки, і про зниклого принца.

– От, значиться, як тобі тут? – скривився Юстас, трохи помовчав і додав: – А от як на мене, то краще б нас сюди й не заносило!

– Чого це?

– Тобі мабуть байдуже, а от мені несила не тільки бачити, а й уявити Каспіана глибоким стариганом! Саме так – несила…

– А тебе як то обходить?

– Цього тобі ніколи не збагнути! Це можна тільки відчути на власній шкурі. Я тобі вже казав, що час у Нарнії плине інакше, ніж у нашому світі…

– Як це?

– А ось так: той час, що сплинув тут, може промайнути як одна-єдина мить там. Щоб ти зрозуміла: скільки б часу ми тут не були, а повернемося до рідної Експериментальної школи тієї ж миті, якої втекли.

– Нічого втішного я в тому не вбачаю…

– Скиглити ще зарано! Дай-но мені договорити! Так от, сидячи в Англії, ти й гадки не маєш, як швидко плине час тут, у Нарнії.