Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Сторінка 3

Вітаю тебе, о мудріший Рунвіте[1]! Бачу, тобі спершу треба перевести дух, а потім ми воліли б знати: що привело тебе сюди?

Тим часом із хатинки вийшов паж і виволочив чималий дерев'яний келих, оздоблений вишуканою різьбою. Кентавр підніс келиха до вуст та, перш ніж випити, мовив:

– Піднімаю цей келих за Аслана, за істину та за вас, сір!

Єдиним духом він осушив келих (між іншим, достатній, аби напувати щонайменше шістьох дужих чоловіків) і передав його пажу.

– Отже, Рунвіте, – поквапив кентавра король, – чи не приніс ти нам часом останні вісті про Аслана?

У відповідь кентавр лише похмурнів, наче небо перед грозою, та брови насупив. На обличчі його читалася тривога.

– Сір, – нарешті зітхнув він, – вам має бути відомо, що я давно спостерігаю за зірками на нічному небі. А спостерігаю я за ними дуже й дуже давно, бо ми, кентаври, і живемо довго-довго, значно довше за людей і тварин та навіть, як на те, єдинорогів. І от що я скажу вам: ніколи за своє довге життя не бачив я знаків тривожніших за ті, що нині накреслено на небесах. Зірки не провіщають ані скорого приходу Аслана, ані довгого миру, ані спокою. Не провіщають вони й радощів. Більш того, тривожнішого розташування зірок, як підказує мені моя наука, я взагалі не бачив за всі ті п'ятсот років, що вдивляюся в небо. Із тим я збирався був у дорогу, аби попередити вашу величність, що великі біди чатують на Нарнію найближчим часом, коли вчора ввечері долетіли до вух моїх чутки, мов, Аслан прийшов до Нарнії. І дехто буцімто бачив його на власні очі! Не вірте тим чуткам – то казки, мій королю! Зірки не брешуть – брехати можуть люди чи тварини, та тільки не зірки. Якби Аслан був тут, то першими про те сповістили б саме вони: найблагородніші зірки зібралися б на його честь – то й був би добрий знак, якому можна вірити. Все інше – то неправда…

– Неправда? Як так? – суворо насупив брови король. – Хто у нас у Нарнії та й в усьому світі насмілився б на брехню у справі, з якою і жарти ніхто не жартує? – сказав він те, і мимоволі рука його лягла на рукоять меча.

– Те мені невідомо, – похитав головою кентавр. – Та я знаю одне: на землі брехуни є, та їх немає серед зірок небесних!

– Хай так, – зауважив єдиноріг, – а чи не міг Аслан прийти всупереч тому, що підказують зірки? Бо як то розповідають стародавні легенди: зірки – його створіння, а він не той лев, якого можна приручити.

– Добре сказано, брате Діамант, – підтримав того король, – я теж чув ці слова стародавніх легенд: не той він лев, якого можна приручити.

Рунвіт підняв був руку і навіть подався вперед, немов застерігаючи короля, як раптом із лісу почулося жалібне голосіння, і всі разом повернули голови на звук. Хто плакався у лісі за деревами, було не видно, та голос швидко наближався, і за хвилину можна було розчути окремі слова.

– Ой, лихо, лихе лихо, ой лихо коїться в лісі! О, горе вам, мої брати та сестри! Горе всім священним деревам! Сокири січуть без жалю! Вмирають… вмирають… вмирають…

З останнім "вмирають" на галявину вибігла і сама плакальниця. Висока та струнка, зростом така, що й кентавру могла заглянути в очі, дивна плакальниця водночас нагадувала і жінку, і дерево. Це навіть важко уявити тому, кому не доводилося зустрічати дріад, та ті, кому вони не в дивину, не тільки безпомилково відрізняють їх від інших мешканців лісів, але й одну від одної. Король Тіріан, так само як і кентавр чи єдиноріг – істинні нарнійці, – одразу ж упізнали дріаду букового дерева.

– Справедливості та правосуддя! – кинулася вона до короля. – Захистіть свій відданий народ! Благаю вас про порятунок! Там, на заході, вирубують Ліхтарну пустку під корінь. Уже сорок моїх братів і сестер стовбурами без життя лежать на сирій землі!

– Що?! Як це може бути, моя чарівна пані, хто підняв руку на священну для всіх нас Ліхтарну пустку?! Як вони сміють?! І хто вони? Та хто б вони не були… – Король вихопив меча. – Ім'ям Аслана…

Та дріада цього вже не чула. Не встиг король договорити, як пролунав тихий протяглий стогін "а-а-аах", дріада здригнулася, наче її хтось вдарив – раз, другий, третій, – похитнулася, ноги її підкосилися, і поки присутні ще не зрозуміли, що сталося, як вона впала, мов підрублена. Якусь мить усі бачили перед собою бездиханне тіло на траві, а ще за мить воно наче розчинилося в повітрі. Тільки тепер вони зрозуміли, що сталося: десь далеко звідси хтось зрубав дерево, дух якого щойно благав про порятунок. Щонайменше з хвилину від гніву та скорботи король був не в змозі вимовити ані слова. Ледве отямившись, він вигукнув:

– За мною, друзі! Ми це так не залишимо! Найшвидший шлях до західного краю пустки – уздовж річки. Присягаюся, жоден злодій живим від мене не втече!

– Від нас, сір! – рішуче додав єдиноріг.

Та всіх зупинив Рунвіт.

– Навіть у праведному гніві королю не слід давати владу почуттям. Ви повинні зрозуміти, що в Нарнії коїться щось нечуване, таке, чого ще не було. Якщо це бунтівники, більш того – бунтівники озброєні, утрьох нам із ними не впоратися. От якби ваша величність воліли дочекатися…

– Чекати? Про те ми навіть думати не воліємо! – розсердився король. – Утім, аби не гаяти часу, ми розділимося: ми з Діамантом – на допомогу деревам, а ти, друже, скачи галопом по допомогу нам. Ти знайдеш її у Кейр-Паравелі. І от іще що: ось тобі моя печатка, аби було зрозуміло, що ти виконуєш мій наказ. Збери загін вершників у повних обладунках, дюжину розумних хортів, десяток гномів (вони найкращі лучники з усіх). У нагоді може стати і леопард. А поки всі збиратимуться, спробуй докликатися нашого знайомого велетня, Горогрюка, та перекажи усім, нехай поквапляться.

– Наказ зрозумів, уже виконую, сір! – мовив кентавр, повернувся, і вже за хвилину зі східного краю долини чулося лиш відлуння його важкого чвалу.

Король ішов швидким широким кроком, ніде не зупиняючись ані на хвильку і деінколи нечутно щось промовляючи крізь зуби та стискуючи кулаки. Діамант мовчки йшов поруч. Порушувало тишу лиш дзвякання золотого ланцюжка на шиї єдинорога, шурхіт двох людських ніг та легкий стукіт чотирьох кінських копит.

Невдовзі вони опинилися на березі річки. Тут, не змовляючись, вони рішуче повернули праворуч і пішли заплавною стежиною, що петляла вздовж річки. Тож ріка була ліворуч, а праворуч височів темний ліс. Що вище за течією, то земля ставала кам'янистішою, трава рідшала й рідшала, а ліс, що густішав і густішав, підступав майже до води. Невдовзі і стежинка добігла води та зникла. Випірнала вона вже з іншого, північного, боку ріки. Вочевидь, тут і був брід. На середині вода сягала королю майже пахв, а швидкий потік погрожував от-от збити його з ніг. І так би воно, мабуть, і вийшло б, якби не Діамант, який весь час тримався поруч, а Тіріан тримав його за карк (треба визнати, чотири ноги таки краще за дві, коли йдеться про збереження рівноваги, особливо коли треба перетнути швидкий потік). Вода, що текла з гір, була крижана, та король, у якого від обурення кров аж кипіла у жилах, цього навіть не помічав. Заледве викараскавшись на протилежний берег, він одразу ж витер меча об єдиний клаптик плаща, що залишався сухим, – той, що прикривав рамена.

Тепер ріка була праворуч, а Ліхтарна пустка – просто попереду. Та не пройшли вони й чверті путі, як побачили на річці щось дивне.

– А це що таке?! – спитав король.

– Поглянь! – мовив єдиноріг.

Це вихопилося в обох одночасно.

– Та це ж пліт! – придивившись, ошелешено ще за мить тільки й мовив король.

Так воно й було. Пліт, зв'язаний із півдюжини струнких стовбурів щойно повалених дерев, з яких тільки-но обрубали віття, хутко сплавлявся річкою долу. Попереду з довгою жердиною, аби керувати плотом, стояв чудний, як на стороннє око, плотар – водяний щур.

– Агов, щуре! Ти що ж таке робиш?! – загорлав король, перекрикуючи шум бурхливої води.

– Та ось – колоди сплавляю річкою на продаж, – теж перекрикуючи плескіт води об каміння, заволав щур, прикладаючи долоні до вуха (за відсутністю капелюха), наче віддавав честь. – Остраханці залюбки купують.

– Що? Які остраханці?! – на мить обімлів король. – Хто взагалі дозволив рубати дерева?!

Навесні напоєна талими снігами ріка біжить ой як швидко, особливо у верхів'ях, тому пліт, як стріла, промайнув повз короля з єдинорогом і вже завертав за закрут, коли здалеку долинула відповідь:

– Лев, ваша величність! То наказ самого Аслана! – Щур намагався докричатися, та що він там ще кричав – вони не почули.

Із тим пліт зник за річковим закрутом, залишивши друзів, що спантеличено переглядалися одне з одним, на березі. В очах у обох застигло одне й те саме питання, відповіді на яке не мав жоден з них. Більш того, їм раптом стало лячно, як ніколи не було перед жодним найзапеклішим боєм.

– Аслан… – нарешті вимовив король глухо. – Аслан… Як таке може бути? Рубати під корінь священні дерева та вбивати їхні душі – дріад?!

– А що як самі дріади вчинили щось таке жахливе, що це не рубання, а покарання? – майже пошепки висловив припущення Діамант.

– Але… продавати бездиханні тіла остраханцям? Хіба таке можливо? – заперечив Тіріан.

– Ох, не знаю, не знаю, – зітхнув єдиноріг, як здалося, жалісним голосом. – Та не той він лев, якого можна приборкати. А як не можна приборкати, то не можна й зрозуміти.

– Що ж, – мовив король, – хай там що, а ми вже вийшли в путь, і тепер нам слід дізнатися, що чекає на нас там, попереду, у кінці путі.

– І ми те дізнаємося будь-що, сір, – мовив на те Діамант. Ані на мить відважний супутник короля не сумнівався у справедливості такого рішення, хоча б навіть їх і було тільки двоє супроти невідомо скількох ворогів. Не сумнівався й сам король. Гнів застив їм очі, тож бачити хоча б на крок далі свого праведного гніву вони не могли.

Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому в шию.

– Діаманте, – тільки й сказав він, – не знаю, що нас чекає попереду, та як же тяжко мені на серці. Здається, краще було б і зовсім не дожити до цього дня.

– Так, – не сперечався Діамант. – Може, й насправді зажилися ми занадто на цьому світі, тому на краще годі й чекати…

Ще хвилину чи дві вони ось так постояли мовчки, а потім рішуче попрямували вперед.

Невдовзі попереду почувся мірний стукіт: "хек-хек-хек" – то вправно працювали сокири.