Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Сторінка 8

Хвала Асланові, у мене не вкрали ключі. У тій вежі ми знайдемо зброю і деякий провіант, хоч би і самі сухарі. Там ми будемо в безпеці, доки вирішимо, що робити далі. А тепер, будь на те ваша ласка, розкажіть мені, хто ви є, та вашу історію.

– Мене звуть Юстас Бяклі, а це Джил Поул, – сказав хлопчик, – ми вже якось були у Нарнії, але дуже і дуже давно, більш ніж рік за нашим часом, і був тут хлопчина на ім'я принц Ріліан, та тримали того хлопчину ув'язненим у підземеллі, а простоквак Трясогуз якось устромив його…

– Ха! – вигукнув Тіріан. – То ви ті самі Юстас та Джил, що врятували короля Ріліана з чаклунського полону?

– Так, то були ми, – сказала Джил. – Тож він тепер король Ріліан? Звичайно ж, король, я і забула.

– Так, – відповів Тіріан, – я його нащадок у сьомому коліні. Він помер більш ніж двісті років тому.

– Уф, – Джил скривила личко, – ось що найстрашніше у поверненні в Нарнію.

Та Юстас продовжив:

– Тепер ви знаєте, хто ми, сір. А ось що трапилося з нами. Професор та тітка Поллі зібрали нас "нарнійців" у себе…

– Ті двоє мені не знайомі, Юстасе, – сказав Тіріан.

– Вони двоє прийшли до Нарнії на початку часів, у той день, коли звірі почали говорити.

– Присягаюся гривою Лева! – вигукнув Тіріан. – Ці двоє? Лорд Діґорі та леді Поллі! З початку часів! І досі живі у вашому світі? Яке чудо! Але розповідайте ж далі!

– Не те що б вона була нашою рідною тіткою, – сказав Юстас, – Її звуть місс Пламер, але ми звемо її тітка Поллі. Тож вони двоє зібрали нас частково задля розваги – щоб вдосталь побалакати про Нарнію (бо більш ні з ким про такі речі балакати не можна), а частково тому, що Професору здалося, начебто ми чомусь потрібні в Нарнії. А потім, мов примара чи бозна-що, з'явилися ви, ваша величносте, майже до смерті нас налякали та зникли, не кажучи ні слова. Після того ми знали точно, що щось сталося. Наступним питанням було – як сюди потрапити, бо не можна ж просто захотіти і переміститися в інший світ. Тож ми добренько це обговорили, і Професор сказав, що єдиний шлях – то магічні кільця, ті самі, що завдяки їм він та тітка Поллі потрапили до Нарнії багато років тому, задовго до того, як народилися ми. Ті кільця було зарито в садку одного з будинків у Лондоні (це наш велике місто, сір), а будинок – давно вже проданий. Тому постала ще одна проблема – як ті кільця здобути. Ніколи не здогадаєтесь, чим закінчилось. Едмунд та Пітер – Великий король Пітер, саме він розмовляв із вами, – поїхали до Лондона, аби пробратися до того садку рано-вранці, доки всі сплять. Вони перевдяглись у робочих, щоб, якщо хтось їх побачить, – вони сказали б, що прийшли щось зробити з дренажем. Прикро, що мене з ними не було, – ох і славна ж, мабуть, була розвага! Здається, у них усе вийшло, бо наступного дня Пітер прислав нам телеграму – це такий собі лист, сір, як-небудь потім поясню, – що вони дістали кільця. Наступного дня нам із Поул потрібно було йти до школи – ми досі вчимося. Тож Пітер і Едмунд мали зустріти нас на шляху до школи та передати кільця. Бачте, лише ми можемо потрапити до Нарнії, бо дорослим сюди шлях закритий. Тому ми сіли на поїзд – це така штука, на якій люди подорожують у нашому світі, схожа на багато зв'язаних між собою екіпажів, – а Професор і тітка Полі та Люсі поїхали з нами, бо ми хотіли побути разом так довго, як тільки зможемо. Коли ми під'їжджали до станції, де Пітер с Едмундом повинні були нас зустріти і я видивлявся їх у вікно, стався якийсь страшенний ривок та шум – і ось ми в Нарнії, а ваша величність прив'язані до дерева.

– Тож ви не скористалися кільцями? – спитав Тіріан.

– Ні, – відповів Юстас, – ми їх навіть не бачили. Аслан зробив усе за нас одним йому відомим способом, навіть без усіляких кілець.

– Але у Великого короля Пітера вони є? – уточнив Тіріан.

– Так, – відповіла Джил. – Але не думаю, що він зможе ними скористатися. Коли інші двоє Певенсі, король Едмунд та королева Люсі, востаннє були тут, Аслан сказав, що вони більш ніколи не повернуться до Нарнії. Те саме він сказав і Великому королю Пітеру, але ще раніше. Будьте впевнені, якщо на те буде нагода, він одразу ж з'явиться тут.

– Фух, – сказав Юстас, – стає спекотно. Нам ще далеко, сір?

– Дивіться! – сказав Тіріан і тицьнув пальцем. Не так далеко над верхівками дерев виднілися сірі зубці стіни. Невдовзі вони вийшли на порослу травою галявину, яку перетинав струмок, а на дальньому краю потічка стояла приземкувата квадратна вежа з вузькими вікнами і масивними дверима у ближній стіні.

Тіріан оглянув місцевість і, переконавшись, що ворогів у полі зору немає, підійшов до вежі та якийсь час перебирав ключі, що на срібному ланцюжку висіли в нього на шиї під мисливським платтям. Напевно, ключі у Тіріана були від якихось потаємних кімнат у палацах або від дерев'яних, пахучих скринь із королівськими скарбами, бо з усіх ключів, що він дістав, два були золоті, а скільки було багато оздоблених – і не перелічити. Але ключ, який Тіріан встромив у замок, був великий та грубо вироблений. Спочатку замок не піддавався, і Тіріан почав був непокоїтися, що і зовсім не зможе його відімкнути, але нарешті йому вдалося – і двері відчинилися із приглушеним скрипом.

– Ласкаво прошу, любі друзі, – сказав Тіріан, – хоч, боюсь, це не найкраще місце, яке король Нарнії може запропонувати гостям.

Тіріану сподобалося, що незнайомці були добре вихованими. Обоє сказали, щоб він не переймався і вони більш ніж упевнені, що тут дуже гарно.

Насправді ж у вежі було не так уже і гарно – у єдиній кімнаті, що здіймалася аж до самого даху, було темно і пахло сирістю, а в куті була дерев'яна драбина, по якій можна було піднятися до люка на зубчасту стіну. У кімнаті було декілька грубих тюків для сну, чимало всіляких сундуків та пакунків і вогнище, яке начебто не запалювали вже багато років.

– Чому б нам не піти й не назбирати хмизу? – запропонувала Джил.

– Зарано, товаришу мій, – сказав Тіріан. Він був переконаний, що ворог не повинен спіймати їх без зброї, тож нишпорив по сундуках, вдячний сам собі за те, що дбав про те, щоб раз на рік ці вежі перевіряли, аби тут було все необхідне. Тятиви для луків знайшлися загорнутими у промащений шовк, мечі та списи були змащені проти іржи, а броня була начищена і запакована. Але було там і щось навіть ліпше. "Дивіться!" – сказав Тіріан, дістав звідкілясь довгу кольчугу з цікавим візерунком і показав її дітям.

– Дивна кольчуга, сір, – сказав Юстас.

– Так, хлопче, – відповів Тіріан, – бо кували її не нарнійські гноми. Це остраханська кольчуга, я зберіг декілька таких, бо ніколи не знаєш, коли тобі чи твоїм друзям доведеться пересуватися непоміченими по землях тісрока. А ось подивіться на цей кам'яний бутель. Тут сік, яким ми намажемося, аби бути схожими на остраханців!

– Ура! – Джил ледве втрималася, аби не заплескати в долоні. – Обожнюю маскуватися!

Тіріан показав їм, як намазати руки, обличчя, шию, плечі та, зрештою, руки до ліктів, і намазався сам.

– Коли висохне, – сказав він, – цей сік не змити навіть водою. Тільки масло і попіл знову зроблять нас білими нарнійцями. А тепер, люба Джил, подивімося, чи пасуватиме тобі ця кольчуга. Трошки довгувата, але не настільки, як я боявся. Мабуть, належала пажу з почту якогось таркаана.

Після кольчуг вони вдягли круглі остраханські шоломи, які щільно припасували до голови. Потім Тіріан дістав сувій білої матерії і намотував її на шоломи доти, доки вони не стали схожими на тюрбани, але так, щоб маленькі сталеві шишаки на вершечку шоломів стирчали посеред імпровізованих тюрбанів. Для себе і Юстаса Тіріан підібрав остраханські мечі та невеличкі круглі щити. Для Джил легкого меча не знайшлося, тому він дав їй довгого мисливського ножа, який цілком міг використовуватися як меч.

– Чи вмієш ти вправлятися з луком, дівчино? – поцікавився Тіріан.

– Не так добре, аби те було варто уваги, – трохи наїжачилась Джил. – А ось у Бяклі непогано виходить.

– Не вірте їй, сір, – запротестував Юстас. – Після нашої подорожі до Нарнії ми обоє непогано пораємося з луком, і Джил не набагато гірша за мене, хоча, правду кажучи, ми обоє стріляємо не дуже добре.

Порозмисливши, Тіріан віддав Джил лук зі стрілами, і всі вони заходилися розпалювати вогнище – справа не з легких у вогкій вежі, що більше за будь-яке інше приміщення нагадувала печеру із холодним сирим повітрям, від якого тіло брали дрижаки. Але всі зігрілися, доки збирали хмиз: сонце стояло просто над головою і припікало мало не по-літньому, а коли в комині запалав вогонь, обличчя у всіх навіть трохи проясніли. В одному з сундуків вони знайшли зачерствіле печиво, покришили його в окріп та підсолили. Вийшла якась зовсім несмачна подоба каші – тим вони й повечеряли, запивши водою.

– Ех, – зітхнула Джил, – сюди б пакетик чаю.

– Або баночку какао, – додав Юстас.

– Барильце доброго вина у цих вежах було б зовсім незайвим, – погодився Тіріан.

Розділ 6

Пригода протягом ночі

Години за чотири Тіріан і собі всівся на лаву, аби трішки перепочити. Двоє дітлахів уже давно спали: він відіслав їх до ліжка набагато раніше, аніж пішов спати сам, – досхочу виспатися їм цієї ночі не вдасться, а Тіріан добре розумів, що без сну вони, у їхньому віці, довго не витримають. Та й він добряче їх утомив. Спочатку він дав Джил кілька уроків стрільби з лука. На його подив, невдовзі дівчинка вже непогано поралася із луком (хоча, звичайно, нічого було й порівнювати її із нарнійськими стрільцями). Вона навіть спромоглася самостійно вполювати кролика (звісно ж не розумного, а звичайнісінького собі кроля, яких чимало мешкає у західних землях Нарнії). Здобич її, вже оббілована та випатрана, висіла неподалік. На великий подив Тіріана, діти вельми вправно випатрали звіра – поратися зі здобиччю вони навчилися ще за часів принца Ріліана, коли мандрували суворими північними володіннями велетнів. За Джил настала черга тренувати Юстаса – його зброєю стали меч і щит. У своїх минулих пригодах Юстас чимало натренувався вправлятися із мечем, але в руках у нього завжди був прямий нарнійський меч, що дуже відрізнявся від кривого остраханського ятагана. Через те виникли певні труднощі, бо удари ятаганом значно відрізняються від того, як треба бити мечем, тож Юстасу довелося перевчатися.