Хто я цього разу?

ХТО Я ЦЬОГО РАЗУ?

Клуб Маски і Перуки Північного Кроцфорда,— аматорська театральна трупа, до якої я належу,— проголосував за постановку навесні п'єси Теннессі Вільямса "Трамвай під назвою "Бажання".

Доріс Сойєр, яка завше була режисером, сказала, що цього разу вона не зможе здійснювати постановку через те, що її мати тяжко хвора. Вона також сказала, що так чи інакше клуб повинен готувати інших режисерів, тому що вона не буде жити вічно, хоч і дожила успішно до семидесяти чотирьох років.

Ось так я став режисером, незважаючи на те, що до цього єдиною роботою, де я займав якусь керівну посаду, була робота по встановленню алюмінієвих протибуряних вікон і жалюзі, які я продавав.

Так, я продаю протибуряні вікна та двері, а деколи і загородки для ванних кімнат. Що ж стосується лицедійства, то моїм найвищим досягненням на сцені була роль управляючого будинком, або ж поліцейського,— залежно від того, що саме вважати більшим успіхом.

Я поставив багато умов, перш ніж погодитися на режисерську працю, і найголовнішою з них була та, що Гаррі Неш, єдиний справжній актор нашого клубу, погодиться грати роль Марлона Брандо в п'єсі. Щоб ви могли собі уявити, наскільки різноплановим актором був Гаррі, можу сказати, що протягом лише одного року він був капітаном Квігом у п'єсі "Суд над повстанням Каїна", потім Ейбом Лінкольном у п'єсі "Авраам Лінкольн в Іллінойсі" і, нарешті, молодим архітектором у "Голубому місяці". Минулого року він був Генріхом VIII у "Тисяча днів Анни" і лікарем у "Повернись, маленький Шеба". А тепер я хотів, щоб він зіграв роль Марлона Брандо у "Трамваї під назвою "Бажання". Гаррі не прийшов на нашу зустріч, щоб висловити свою згоду чи незгоду стосовно цієї пропозиції. Він ніколи не приходив на наші зустрічі. Він був дуже сором'язливий. Він утримувався від зустрічей не тому, що мав якісь інші справи. Він був неодружений, не виходив у світ із жінками, як не мав і близьких друзів-чоловіків. Він стояв осторонь різних зібрань тому, що не був здатний подумати, сказати чи зробити що-небудь без сценарію.

Так що наступного дня мені довелося піти до магазину господарських товарів Міллера, де Гаррі працював клерком, і запитати його, чи погодиться він узяти участь у моїй постановці. По дорозі я заскочив до офісу телефонної компанії, де хотів поскаржитися з приводу рахунку, який вони надіслали мені за розмову з Гонолулу. Справа в тому, що я ні разу в житті не дзвонив до Гонолулу.

І там, у телефонній компанії, сиділа за столом ця прегарна дівчина, якої я ніколи не бачив раніше, і вона пояснила мені, що компанія щойно встановила новий автомат по виписці телефонних рахунків, і він ще не налагоджений як слід. Він допускає помилки.

— Не тільки я один не дзвонив до Гонолулу,— сказав я їй,— але думаю, що ніхто з Північного Кроуфорда ніколи не дзвонив і не буде туди дзвонити.

Отож вона скасувала цей рахунок, і я запитав її, чи вона мешкає в Північному Кроуфорді. Вона сказала, що ні. Вона сказала, що вона приїхала з новим автоматом, щоб навчити місцевий персонал телефонної компанії користуватися ним. Після цього, сказала вона, їй доведеться їхати з іншим автоматом в інше місце.

— Ну,— сказав я,— поки людям доводиться їздити разом із машинами, я гадаю, що ми в безпеці.

— Що? — перепитала вона.

— Коли машини самі почнуть доставляти себе,— сказав я,— ось тоді, я гадаю, люди повинні стурбуватися по-справжньому.

— О,— сказала вона. Здавалося, що ця тема її не дуже цікавить, і мені стало цікаво, чи її взагалі що-небудь цікавить. Вона сиділа так, ніби їй заціпило, ніби сама вона була машиною, автоматом ввічливості з телефонної компанії.

— Як довго ви перебуватимете в нашому місті? — запитав я.

— В кожному місті я перебуваю по вісім тижнів,— сказала вона. В неї були чарівні голубі очі, однак у них не було ані краплини надії або зацікавленості. Вона розповіла мені, що подорожує так із міста до міста вже два роки, всюди почуваючи себе сторонньою людиною.

І тут мені спало на думку, що вона була б чудовою Стеллою в нашій п'єсі. Стелла була дружиною Марлона Ьрандо, дружиною героя, в ролі якого в нашій постановці я бачив Гаррі Неша. Так що я розповів їй, де й коли ми збираємося проводити проби, і сказав, що клуб був би дуже щасливим, якби вона на них прийшла. Вона була по-справжньому здивована і трохи пом'якшала.

— Знаєте,— сказала вона,— мене перший раз у моєму житті просять узяти участь у якійсь спільній справі.

— Що ж,— сказав я. — Немає іншого способу відразу запізнатися

3 багатьма гарними людьми, аніж зіграти з ними в одній п'єсі.

Вона сказала, що її звати Гелен Шоу. Вона сказала, що, може, вона дійсно здивує і мене, і себе. Вона сказала, що, може, прийде.

Ви можете подумати, що Північний Кроунфорд був пересичений Гаррі Нешем після всіх його ролей у різних п'єсах. Однак насправді Північний Кроуфорд був готовий вічно насолоджуватися грою Гаррі, тому що на сцені він ніколи не був Гаррі. Коли темно-вишнева завіса підіймалася над сценою спортзалу об'єднаної школи-коледжу, Гаррі і душею і тілом ставав саме тим, ким його змушували бути сценарій та режисер.

Одного разу хтось навіть сказав, що Гаррі слід відвідати психіатра з тим, щоб він і в реальному житті також міг стати важливим і цікавим — щоб він хоча б зміг одружитися або знайти кращу роботу, аніж просто сидіти продавцем у господарському магазині Міллера, отримуючи 50 доларів на тиждень. Але я не знаю, що такого міг відкрити в ньому психіатр, що було б невідомим для цілого містечка. Проблемою'Гаррі було те, що немовлям його залишили на східцях унітарної церкви, і з того часу він так і не дізнався, ким були його батьки.

Коли я зайшов до нього в магазин і повідомив, що мене призначено режисером-постановником і що я бачу його в моїй постановці, він сказав те, що завжди говорив кожному, хто запрошував його до участі у виставах,— і якщо добре подумати, то це було навіть трохи сумно.

— Хто я цього разу? — спитав він.

Отож ми провели проби там, де вони відбувалися завжди,— в конференц-залі на другому поверсі публічної бібліотеки Північного Кроуфорда. Доріс Сойєр — жінка, яка до того була режисером,— прийшла, щоб я міг скористатися з її досвіду. Ми вдвох урочисто сиділи нагорі, а всі бажаючі отримати якусь роль чекали внизу. Одного за одним, ми викликали всіх претендентів нагору.

Гаррі Неш також прийшов на проби, хоча це було абсолютно непотрібним. Я гадаю, що він робив це для того, щоб використати кожну можливість перенестися в світ театру.

Щоб принести задоволення і Гаррі, й собі, ми попросили його почитати свою роль з того місця, де він б'є дружину. Це вже само по собі було п'єсою — те, як Гаррі робив це, і навіть Теннессі Вільямс не зміг це все написати. Наприклад, Теннессі Вільямс не міг описати, як Гаррі, котрий важив біля 145 фунтів і мав 5 футів і 8 дюймів зросту, додавав ще 50 фунтів до своєї ваги та

4 дюйми до зросту, лише беручи п'єсу до рук.

Він був одягнений у куций двобортний фрак випускника середньої школи з фалдами ззаду і коротку святкову краватку червоного кольору з малюнком конячої морди. Він зняв фрак і краватку, розстебнув комірця і, відвернувшись від нас із Доріс, набирався енергії. Його сорочка на спині була подерта, однак було видно, що це нова сорочка. Він подер її навмисно, щоб бути ще подібнішим до Марлона Брандо від самого початку.

Коли він знову повернувся до нас, то вже був величезний, чарівний, самовдоволений і жорстокий. Доріс читала роль Стелли, його дружини, і Гаррі змусив цю стару як світ пані повірити в те, що вона симпатична вагітна жіночка, одружена із сексуальним горилою, який збирається вибити дурощі з її голови. Вона змусила і мене повірити в це. А я читав за Бланш, її сестру в цій п'єсі, і нехай мене грім поб'є, якщо Гаррі не змусив мене почуватися п'яненькою і зів'ялою південною красунею.

А потім, поки Доріс і я давали раду нашим емоціям, як люди, що виходять з-під дії ефіру, Гаррі відклав книгу, одягнув краватку і фрак, і знову перетворився на звичайнісінького клерка з господарського магазину.

— Ну що, нормально? — спитав він, і виглядало, що він майже не сподівається отримати цю роль.

— Що ж,— сказав я. — Для першого читання це було не так уже й погано.

— Чия маю хоч якийсь шанс отримати цю роль? — запитав він. Я не знаю, чому він завжди вдавав, що не певний, чи отримає роль, однак щоразу поводився саме так.

— Я гадаю, можна сказати, що ми досить сильно схиляємося до вибору на вашу користь,— сказав я йому.

Він був надзвичайно задоволений.

— Дякую! Велике спасибі! — казав він, міцно потискаючи мою руку.

— Чи є там унизу ця гарненька нова панянка? — сказав я, маючи на увазі Гелен Шоу.

— Я не помітив,— сказав Гаррі.

Виявилося, що Гелен Шоу таки прийшла на пробу, і ми з Доріс розчулилися. Ми подумали, що нарешті Клуб Маски й Перуки зможе вивести на сцену замість тих нарум'янених сорокарічних жіночок, яких ми зазвичай підсували глядачам, справді молоду, справді симпатичну дівчину.

Але Гелен була абсолютно нездатною до лицедійства. Незалежно від того, що саме ми пропонували їй прочитати, вона так і залишалася тією ж симпатичною дівчиною з тією ж усмішкою, яка адресувалася кожному, хто приходив із претензіями стосовно телефонних рахунків.

Доріс намагалася навчити її чому-небудь, дати їй зрозуміти, що Стелла з п'єси була дуже темпераментною дівчиною, яка любила цю горилу тому, що вона потребувала горили. Але Гелен продовжувала читати свою роль тим самим голосом. Я думаю, що навіть вибух вулкана не зміг би зворушити її настільки, щоб вона закричала: "О-о-о!"

— Дорогенька,— сказала Доріс. — Я хочу задати тобі інтимне запитання.

— Прошу,— сказала Гелен.

— Чи кохала ти коли-небудь? — сказала Доріс. — Моє запитання викликане тим,— сказала Доріс,— що згадка про твоє попереднє кохання могла б допомогти тобі вкласти більше теплоти у твою гру.

Гелен насупилася і глибоко задумалася.

— Знаєте,— сказала вона,— я багато подорожую. І майже всі чоловіки в телефонних компаніях, які я відвідую, вже одружені, а я ніколи не зупиняюся в жодному місті на час, достатній для того, щоб познайомитися з неодруженими чоловіками.

— А школа? — спитала Доріс. — Чи була в тебе в школі дитяча або якась там ще любов?

Гелен довго думала над цим запитанням, а тоді сказала:

— Навіть у школі я завжди багато переїжджала.