І не промовив жодного слова... - Сторінка 6

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дивлячись на дівчину, на те, як вона орудує кранами кавоварки, я зрозумів, що згадаю в ту мить і п. Я розстебнув пальто й кинув берета на вільний стілець.

— А булочок ви теж дасте? — спитав я.— Вони свіжі?

— Звичайно,— сказала вона.— Скільки вам? Вони зовсім свіжі.

— Чотири,— попросив я,— і ще масла!

— Скільки?

— П'ятдесят грамів.

Вона взяла булочки з кошика, поклала їх на тарілку й почала ділити ножем двохсотп'ятдесятиграмову пачку масла.

— Я не маю ваги. Можна трохи більше? Чверть цієї пачки? Тоді я просто відріжу ножем.

— Можна,— сказав я,— звичайно.— І я ясно побачив, що шматок масла, який вона поклала разом з булочками, був більший за чверть пачки, був найбільший з чотирьох шматків.

Обережно відділивши масло від паперу, вона підійшла до мене з тацею.

Тацю вона тримала близько біля мого обличчя, бо вільною Рукою намагалася розстелити серветку, і, допомагаючи їй розгорнути серветку, якусь мить я чув запах її руки— руки її пахли приємно.

Ось, будь ласка,— сказала вона.

— Дуже дякую,— відповів я.

Я налив собі кави, поклав у чашку цукор, розмішав і почав пити. Кава була гаряча й дуже смачна. Тільки моя жінка вміє готувати таку каву, але вдома я рідко п'ю каву, і я став пригадувати, скільки часу вже не пив такої смачної каЪи. Відпивши кілька ковтків підряд, я відчув, як мені враз стало веселіше на серці.

— Чудова,— гукнув я дівчині,— ваша кава чудова! Вона всміхнулася й кивнула мені, і я раптом зрозумів, як

приємно дивитися на неї. її присутність викликала в мене почуття задоволення і спокою.

Мені ще ніхто не казав, що в мене така смачна кава Але це так,— промовив я.

Згодом за дверима почулося бряжчання порожніх пляшок у бляшаному ящику, потім увійшов молочник, заніс повні пляшки, і дівчина спокійно перелічила їх, доторкнувшись до кожної своїми білими пальцями: молоко, какао, кефір та вершки. У кімнаті стало тепло, а недоумкуватий усе ще сидів біля грубки, тримаючи в роті обсмоктану паличку й вимовляючи іноді звуки чи уривки слів, що всі починалися на "ц", і в них, здавалося, звучала певна мелодія: "цу цу-ца ца-цоцо"; дикий, таємничий ритм учувався в цьому невиразному мурмотанні, а коли дівчина оберталася до нього, на обличчі недоумкуватого з'являлася усмішка.

Увійшли механіки з трамвайного депо, познімали з очей захисні окуляри, посідали й почали смоктати через соломин ку молоко з пляшок. Я побачив, що на їхні комбінезони понашивано герб міста. На вулицях стало людніше, з депо вже не виїжджали довгі трамвайні поїзди, зате через рівні проміжки часу зі скреготом проїжджали мимо зчеплені бруд нобілі вагони.

Я думав про Кете, свою жінку, про те, що ввечері я буду з нею. Але до цього мені ще треба роздобути грошей, знайти кімнату. Роздобувати гроші завжди важко, і мені хотілося звернутися до того, хто одразу дав би мені скількись там марок. Але в такому місті, як наше, в місті з населенням у триста тисяч мешканців, важко знайти людину, котра одразу, як тільки попросиш, позичить тобі грошей. Я знав кілька чоловік, у яких мені було легше просити, і вирішив піти до них, а по дорозі спитати в готелях про кімнату

Коли я допив каву, була вже, мабуть, сьома година. Закусочна наповнилася тютюновим димом; стомлений, неголений інвалід, який, усміхаючись, прошкандибав через кімнату й сів біля грубки, пив каву і годував недоумкуватого бутербродами з сиром, дістаючи їх із газетного паперу.

А дівчина спокійно стояла за прилавком з ганчіркою в руці, брала гроші, давала здачу, всміхалася, віталась, повертала ручку кавоварки, виймала з гарячої води пляшки й витирала їх серветкою. Здавалося, вона робила все це без ніякого зусилля, анітрохи не напружуючись, хоч часом біля прилавка збирався цілий гурт нетерплячих людей. Вона наливала гаряче молоко, холодне какао, тепле какао, поралася коло кавоварки, пара від якої з шипінням піднімалась до її обличчя, дерев'яною виделкою виловлювала огірки з мутнуватої банки... І раптом закусочна збезлюдніла. Тільки якийсь гладкий молодий хлопець з жовтуватим обличчям стояв іще біля прилавка, тримаючи в одній руці огірок, а в другій — холодну відбивну. Він швидко з'їв і те й друге, тицьнув у рота сигарету й довго шукав гроші, які, очевидно, носив у кишені; подивившись на його як з голочки костюм, майже зовсім не зім'ятий, на його краватку, я раптом збагнув, що сьогодні вихідний день, що в місті почалася неділя, і подумав, як важко роздобути гроші в неділю.

Молодий хлопець також пішов, і залишився тільки неголений інвалід, який наполегливо й терпляче запихав у рот недоумкуватому шматочки хліба з сиром, тихо наслідуючи при цьому його звуки: "цу цу-ца ца-цоцо". Але в його мурмотанні не чулося того дикого чарівливого ритму. Я задумливо дивився на недоумкуватого, що повільно жував шматочки. Прихилившись до стіни, дівчина спостерігала за обома. Вона пила гаряче молоко з кухля й повільно їла черству булочку, відриваючи від неї шматочки. У закусочній стало тихо й спокійно, і я відчув, як у мені піднімається гостре дратування.

— Візьміть з мене! — голосно гукнув я і встав.

І коли інвалід кинув на мене холодний, допитливий погляд, я відчув щось схоже на сором. Недоумкуватий теж повернувся'до мене, але блукаючий погляд його голубих очей ковзнув повз мене, і серед тиші дівчина тихо промовила:

— Облиш його, тату, думаю, Бернгард з'їв досить. Вона взяла у мене з рук папірець, кинула його в ящик

з-під сигар, що стояв під прилавком, і повільно відлічила мені здачу на склі, а коли я посунув до неї чайові, вона взяла їх, тихо сказала: "Дякую" — і піднесла до рота кухоль, щоб допити молоко. І при ясному денному світлі вона теж була дуже гарна, і, перш ніж вийти, я якусь мить вагався. Мені хотілось залишитися тут на багато годин, сидіти й чекати чогось; я повернувся до них спиною і постояв, потім зробив зусилля над собою, тихо сказав: "На все добре" — і швидко вийшов.

Біля дверей двоє молодих хлопців у білих сорочках розгортали транспарант, збираючись прикріпити його до двох Дерев'яних палиць. По вулиці було розкидано квіти. Я почекав якусь мить, поки хлопці розгорнули транспарант, і прочитав написане червоним на білому: "Слава нашим духовним пастирям!"

Я запалив сигарету й повільно пішов до міста, щоб роздобути грошей і знайти кімнату на цей вечір.

IV

Коли я підходжу до крана, щоб набрати відро води, то мимоволі бачу в дзеркалі себе — худу жінку, яка спізнала всю гіркоту життя. Волосся в мене ще густе, а сиві волосини на скронях, що надають білявим пасмам срібного полиску,— це лише найменший слід моєї туги за двома малими дітьми, до яких я, як каже мій духівник, повинна звертати свої молитви. їм було тоді стільки ж, скільки тепер Францові, вони тільки почали підводитися в ліжечку, тільки пробували заговорити до мене. Вони ніколи не бавилися на всіяних квітами луках, але інколи я бачу їх на всіяних квітами луках, і тоді до туги, яку я відчуваю, домішується певне задоволення,— задоволення з того, що хоч двоє моїх дітей не зазнають життєвих знегод. Проте в думці я бачу, як ці двоє створінь, хоч їх уже й немає на світі, рік за роком ростуть, змінюючись майже з кожним місяцем. Вигляд мають вони такий, який мали б тепер мої малята. В очах тих двох дітей, що стоять у дзеркалі позад мене й кивають мені, я бачу мудрість, яку хоча й визнаю, але не погоджуюся з нею. Бо болісно усміхнені дитячі очі в срібній імлі, десь у глибині дзеркала, виявляють терпіння, безмежне терпіння, а я, я не маю терпіння, я не припиняю боротьби, яку вони не радять мені починати.

Відро наповнюється повільно, і як тільки булькання стає дзвінкішим, зовсім дзвінким, загрожуючи стихнути, як тільки я чую, що бляшане знаряддя моєї повсякденної боротьби повне вщерть, мої очі повертаються з глибини дзеркала назад і ще на мить затримуються на моєму власному обличчі: вилиці занадто випнуті, бо я починаю худнути, бліда шкіра обличчя стала жовтуватою, і я роздумую, чи не змінити мені сьогодні ввечері колір помади, може, на трошки світліший.

Не знаю, скільки тисяч разів я робила ці рухи, що їх тепер знову роблю. Не дивлячись, я чую, що відро вже повне, закручую кран, і мої руки раптом хапаються за дужку; відчуваючи, як напружуються м'язи, я одним махом ставлю важке відро на підлогу.

Я зупиняюсь біля дверей схожої на кабіну сусідньої кімна-тинки, яку ми самі відділили фанерою, і прислухаюся: хочу впевнитися, що Франц спить.

Тоді я починаю свою боротьбу, боротьбу проти бруду. Сама не знаю, чому я сподіваюся, що мені зрештою вдасться його перемогти. Перш ніж почати, ще трохи барюся: не дивлячись у дзеркало, причісуюсь, прибираю посуд, що лишився після сніданку, і закурюю півсигарети, що лежить у шафі між моїм молитовником та баночкою з кавою.

Сусіди вже прокинулися. Через тонку стіну виразно чути шипіння газового полум'я, повсякденне ранкове хихикання, і ненависні голоси починають розмову. Певно, він іще лежить у ліжку: з його мурмотання не можна нічого зрозуміти, а її слова я розбираю тільки тоді, коли вона не відвертається.

— ...Минулої неділі вісім справжніх... купити нову гуму... коли будуть гроші...

Тепер він, здаєтья, читає їй програму кіно, бо раптом я чую, як вона каже:

— Туди ми й підемо.

Отже, їх не буде: підуть у кіно, а потім до пивниці, і я вже починаю розкаюватися, що домовилася на сьогодні з Фредом, бо ввечері буде тихо, принаймні у нас буде тихо. Але Фред, мабуть, уже бігає в пошуках кімнати й грошей, і наше побачення не можна відмінити. От я й докурила свою сигарету.

Як тільки я відсуваю шафу, назустріч мені одразу ж сиплються шматки штукатурки, що встигли відвалитись від стіни; вони з шарудінням викочуються з-під ніжок шафи, швидко розпадаються на підлозі; сухі, що розсипаються на порох, тільки доторкнувшись до підлоги, грудочки вапна. Іноді сповзає величезна латка, тріщини збільшуються, і коли я відсуваю шафу, загата за її задньою стінкою обвалюється з таким гуркотом, наче десь прокочується грім, а вапняна хмара немовби сповіщає, що настав день особливо важкої битви. На всі речі в кімнаті лягає дрібнісінький вапняний пил, і мені доводиться вдруге витирати все ганчіркою. Під ногами в мене хрумкотить, і крізь тонку перегородку чути, як кашляє маля, що йому попав у горло цей огидний пил.