І вдарив грім - Сторінка 3

Рівновага всюди. Туша залишається. Але ми можемо зробити знімок, на якому ви поряд зі здобиччю.

— Двоє мисливців спробували зібратися з думками, але здалися і захитали головами.

Вони дали себе довести металевою Стежкою до Машини, втомлено всілися у м'які крісла і вже звідти уважно розглядали убиту Потвору. Неживий пагорб, на якому вже знайшли собі роботу дивні рептилієподібні птахи, золотисті комахи, що роїлися на латах, з яких ішов пар.

З підлоги Машини Часу почулося якесь шарудіння, від якого вони заціпеніли. Там сидів Екельс і дрижав.

— Вибачте, — нарешті спромігся він.

— Піднімайтеся, — вигукнув Тревіс.

Екельс піднявся.

— Виходьте на Стежку. Ви, один, — сказав Тревіс. Він націлив на Екельса гвинтівку. — Ви не повертаєтеся назад Машиною Часу. Ми залишаємо вас тут!

Лесперанс схопив Тревіса за руку, — Зачекай...

— Не втручайся! — Тревіс скинув його руку зі своєї. — Цей курвин син нас замалим не повбивав. Але це ще не все. Дідько, ні! Його черевики! Поглянь на них! Він втік зі стежки. Господи мій, нам кінець! Бог його зна який штраф доведеться сплатити! Десятки тисяч доларів страховки! Ми гарантували, що ніхто не зійде зі Стежки, а він зійшов. От же ж клятий дурень! Я маю звітувати Урядові. А вони можуть відкликати дозвіл на подорожі. Одному Богу відомо, що він зробив з Часом та Історією!

— Заспокойся. Ну вступив він у багнюку і все.

— Звідки нам знати? — Вигукнув Тревіс. — Ми нічого не знаємо. Все це клята таємниця для нас! Геть звідси, Екельсе!

Екельс незграбно перебирав сорочку. — Я заплачу скільки завгодно. Сто тисяч доларів!

Тревіс уважно подивився на чекову книжку Екельса і сплюнув. Геть звідси. Потвора лежить коло Стежки. Встромите руки по лікті їй до пащі, тоді зможете повернутися з нами.

— Це не має сенсу!

— Потвора — мертва, ти боягузливий виродку. Кулі! Кулі не можна залишати тут. Вони не належать до Минулого; вони можуть на щось вплинути. Ось вам мій ніж. Виколупуйте!

Джунглі знову жили, заповнені тим самим тремтінням та перегуком птахів. Екельс повільно обернувся, щоб роздивитися ту первинну купу тліну, той пагорб страху й нічної мари. Постоявши деякий час він, ніби сновида, почовгав Стежкою геть.

За п'ять хвилин він, хитаючись, повернувся. Руки по лікті просякнуті червоним. Він простягнув їх перед собою. В кожній було по кілька сталевих куль. Потім Екельс упав і непорушно лежав де впав.

— Не треба було його до цього примушувати, — зазначив Лесперанс.

— Невже? Зарано ще казати. — Тревіс поштурхав непорушне тіло. — Житиме. Наступного разу вже не приставатиме на такі мисливські ігри. Гаразд. — Втомленим порухом великого пальця він вказав Лесперансу вирушати. — Натискай. Повертаймося додому.

1492. 1776. 1812.

Мандрівники повитирали руки та обличчя, перевдягли сорочки й штани, що взялися коржем від бруду. Екельс нарешті опритомнів і сидів мовчки. Тревіс прискіпливо дивився на нього, не відриваючись, цілих десять хвилин.

— Не дивіться на мене так, — не витримав Екельс. — Я нічого не зробив!

— Та хто зна?

— Я просто зійшов зі Стежки і все. Невеличка грудка багна на черевиках. Чого ви від мене хочете? Щоб я впав на коліна й молився?

— Молитва, можливо, вам знадобиться. Попереджаю вас, Екельсе, я ще можу вас убити. Моя гвинтівка напоготові.

— Я не винен. Я нічого не зробив!

1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.

— Виходьте, — наказав Тревіс.

Кімната була там же, де вони її залишили, але не саме така, якою вони її залишили. Той же чоловік сидів за письмовим столиком, але не саме той чоловік сидів за письмовим столиком.

Тревіс озирнувся навкруги. — Все гаразд? — Різко запитав він.

— Чудово! З поверненням!

Однак Тревіс був напружений. Здавалося, він вдивляється в самі атоми повітря навколо, на те, як проникає сонце через єдине вікно під стелею.

— Гаразд, Екельсе, виходьте. І більше ніколи сюди не приходьте.

Екельс не рухався.

— Ви чули мене, — повторив Тревіс. — Чого витріщилися?

Екельс стояв, нюхаючи повітря. У повітрі було щось таке, якийсь хемічний наліт, невловимий, настільки незначний, що лише ледь-ледь помітний підсвідомий крик почуттів попереджав про його наявність. Кольори: білий, сірий, блакитний, помаранчевий — на стіні, на меблях, в небі за вікном були... були... А ще було якесь відчуття. Тілом пробігла судома. Затремтіли руки. Він стояв і всіма порами тіла всотував цю дивну відмінність. Ніби десь хтось видавав той тонкий свист, чутний лише собаці. Його ж тіло відповідало тишею. Поза цією кімнатою, поза цими стінами, поза цим чоловіком, котрий був не зовсім тим самим чоловіком, що сидів за письмовим столиком, і письмовий столик був не зовсім тим самим... — лежав цілий світ вулиць і людей. Яким зараз був цей світ, ніхто не міг сказати. Екельс міг відчувати їхні рухи, десь там за стіною, майже як безліч шахових фігурок, розвіяних суховієм...

Але найперше, що відразу впадало в очі була та сама вивіска на стіні контори, та сама вивіска, яку він сьогодні вже було читав, коли вперше сюди зайшов.

Якимось чином вивіска змінилася:

ЗАО "СЕФАРІ В ЧАСЄ".

СЕФАРІ У БУДЬ-ЙАКИЙ РІКЬ В МИНУЛОМУ.

ВИ НАЗИВАЙЕТЕ ТВАРИННУ.

МИ ДОПРАВЛЯЙЕМО ВАС ТУДА.

ВИ СТРІЛЯЙЕТЕ.

Екельс відчув, що падає в крісло. Незграбними пальцями він почав відшкрібати багнюку від черевиків. Тремтячими руками він підняв грудку. — Ні, не може бути. Тільки не така маленька річ. Ні!

У грудці багнюки, виблискуючи зеленим, золотавим та чорним, закарбувався метелик. Дуже красивий, і... дуже мертвий.

— Лише не така дрібниця! Лише не метелик! — волав Екельс.

Метелик упав на підлогу; вишукана істота, маленька істота, що змогла зрушити терези і збити лінію малих доміно, потім великих доміно, а за ними — велетенських доміно — і так далі крізь роки й крізь Час. Екельсові думки кружляли вихором. Метелик не міг настільки змінити стан речей. Убивство одного метелика не могло бути таким важливим! Хіба ні?

Лице його було холодним. Губи тремтіли, питаючи: "Хто... хто переміг вчора на Президентських виборах?"

Чоловік за столиком засміявся. — Жартуєте? Вам і самому це до біса добре відомо. Звісно ж Дойчер! Хто ж іще? Не той же недолугий квач Кейт. Зараз ми маємо залізну людину, вольову людину, заради Бога! — Представник змовк. — Що трапилось?

Екельс застогнав. Він упав на коліна. Тремтячими пальцями він відшкрібав золотого метелика. — Хіба не можна, — благав він до всього світу, до себе, до представника, до Машини, — хіба не можна відвезти його назад, хіба не можна його якось повернути до життя. Хіба не можна почати все спочатку? Хіба не...

Він не рухався. Заплющивши очі, він чекав і тремтів. Він чув, як гучно на всю кімнату дихає Тревіс, чув, як Тревіс скидає гвинтівку, знімає її з запобіжника й націлює на нього.

І вдарив грім.