Іди, вартового постав - Сторінка 6

Джін-Луїза увійшла до вітальні, зупинилася перед батьковим кріслом і кашлянула.

Атикус відклав убік газету і подивився на доньку. Вона повільно покрутилася.

— Всі змійки застібнуті? Шви на панчохах не перекручені? Вихри пригладжені?

— Сьома година, і все до ладу,— відповів Атикус.— Ти кляла тітку.

— Ні.

— А вона мені сказала, що кляла.

— Я нагрубіянила, але не лихословила.

Коли Джін-Луїза і її брат були дітьми, Атикус якось провів чітке розмежування між копрологією — і богохульством. З першим він ще міг змиритися, але не терпів, коли в це втягували Бога. В результаті Джін-Луїза і її брат ніколи не кляли в його присутності.

— Вона мене допекла, Атикусе.

— Не треба було її до цього доводити. Що ти їй сказала?

Джін-Луїза переповіла. Атикус скривився.

— Краще б тобі з нею помиритися. Доню, її, буває, заносить, але вона добра жінка...

— Це через Генка. І вона мені дошкулила...

Атикус, як людина мудра, вирішив облишити цю тему.

Дверний дзвоник Фінчів здавався інструментом містичним; завжди можна було вгадати настрій людини, яка дзвонить. Коли пролунало "дзень-дзень!", Джін-Луїза знала, що у Генрі все просто чудово. Вона кинулася до дверей.

Коли він увійшов до передпокою, до неї долинув приємний, суто чоловічий запах крему для гоління, тютюну, нового автомобіля і припорошених книжок, але спогад про розмову на кухні дещо притлумив її втіху. Несподівано вона обійняла Генрі й сховала обличчя у нього на грудях.

— За що це мені? — спитав він, страшенно задоволений.

— За Загальні Принципи, відстояні у війні на Піренейському півострові[14]. Ходімо.

Генрі зазирнув до вітальні, де сидів Атикус.

— Я привезу її додому не пізно, містере Фінч.

Атикус помахав йому газетою.

Коли вони вийшли в ніч, Джін-Луїза подумала, як учинила б Александра, якби дізналася, що її племінниця ще ніколи в житті не була так близько до шлюбу з бидлом.

Частина II

4

Місто Мейком, штат Алабама, завдячує своїм розташуванням винахідливості такого собі Синкфілда, який ще на зорі формування нашого округу тримав на перехресті двох битих шляхів єдину в тій місцину таверну. Губернатор Вільям Ваєт Бібб, прагнучи забезпечити мир і спокій у новому окрузі, вислав двійко землемірів, щоб визначити точний центр того округу і започаткувати там головне місто з усіма урядовими установами, і якби Синкфілд не наважився на один зухвалий хід, щоб зберегти свої володіння, Мейком опинився б посеред Вінстонської трясовини — в місці, позбавленому будь-якої привабливості.

Натомість Мейком розростався навколо таверни Синкфілда, тому що Синкфілд напоїв одного вечора землемірів, примусив їх розкласти свої мали й графіки, тут підрізати, там додати і встановити центр округу там, де влаштовувало Синкфілда. Наступного дня він їх вирядив у зворотну путь з усіма їхніми мапами і п'ятьма квартами самогону в саквах — по дві на брата й одну для губернатора.

Джін-Луїза так і не дійшла однозначного висновку, чи справді мудрим був маневр Синкфілда: він розташував місто за двадцять миль від єдиного на той час громадського транспорту — пароплава, і людині з південного кінця округу доводилося витрачати два дні, щоб дістатися Мейкома по магазинний крам. Унаслідок цього місто не розширювалося протягом більш як 150 років. Головною причиною його існування були урядові установи. Від перетворення на ще одне неоковирне містечко в Алабамі Мейком рятувала велика кількість представників вільних професій: до Мейкома їздили, коли треба було вирвати зуб, відремонтувати фургон, перевірити роботу серця, покласти гроші в банк, показати мулів ветеринару, спасти душу і подовжити іпотеку.

Нові люди оселялися там нечасто. Одні й ті самі родини брали шлюб з одними й тими самими родинами, аж доки стосунки безнадійно не заплуталися, і місцеве населення виглядало одноманітно: всі були дуже схожі між собою. Джін-Луїза аж до Другої світової війни перебувала у родинних стосунках — кревних чи через шлюби — майже з усім містом, але це ще було дрібницею порівняно з північною частиною округу Мейком, де у місцині під назвою Старий Сарем мешкали дві сім'ї, спершу цілком окремі, але які, на нещастя, мали майже однакове прізвище. Каннінгеми одружувалися з Коннінгемами, і відмінність у написанні прізвища носила суто академічний характер, доки один з Каннінгемів не надумався пожартувати з Коннінгемом стосовно землеволодіння і не звернувся до суду. Саме під час відкритих судових слухань у цій справі Джін-Луїза вперше і востаннє побачила, як суддя Тейлор зайшов у глухий кут. Джімз Каннінгем засвідчив, що його мати іноді підписувалася Каннінгем на різних документах, але насправді вона була Коннінгем, просто не дуже-то розумілася на орфографії, а ще була схильна дивитися удалечінь, сидячи на веранді. Вислухавши за дев'ять годин чимало оповідок мешканців Старого Сарема, суддя Тейлор відмовив у розгляді справи на підставі дріб'язковості звинувачення й оголосив, що щиро сподівається: сторони вдовольняться тим, що їм дали змогу висловитися публічно. Так воно і було. Саме цього вони головно й домагалися.

Перша брукована вулиця в Мейкомі з'явилася лише в 1935 році, завдяки люб'язності Ф. Д. Рузвельта, та навіть і її важко було назвати брукованою вулицею. З певних міркувань Президент вирішив, що просіка від парадного входу молодшої школи Мейкома до перетину двох колій, що прилягали до шкільної території, потребує удосконалення, і вона була відповідно удосконалена, що призвело до розідраних колін і розбитих голів у дітей, а також до виданої директором школи заборони гратися на тротуарі. Таким чином у серцях покоління Джін-Луїзи було засіяно зерна прав штатів.

Друга світова війна змінила Мейком: хлопці повернулися з химерними ідеями щодо того, як заробляти гроші, і прагненням надолужити згаяний час. Вони перефарбували батьківські хати у жаскі кольори, побілили мейкомські крамниці та встановили неонові вивіски; вони зводили собі будинки з червоної цегли на місці кукурудзяних нив і соснових борів; вони спотворили обличчя старого міста. Вулиці тепер не лише замостили, їм дали назви (як-от авеню Аделіни, на честь міс Аделіни Клей), але старі мешканці не вживали цих назв — досить сказати "дорога, що йде повз Садибу Томпкінсів", і кожний зрозуміє.

По війні молоді люди з орендованих ферм по всьому округу прибивалися до Мейкома, будували дерев'яні хатки й обзаводилися родинами. Ніхто не знав доладно, чим вони заробляють собі на життя, але вони заробляли і вже б утворили новий соціальний прошарок у Мейкомі, якби решта городян готова була визнати їхнє існування.

Хоча вигляд Мейкома і змінився, ті самі серця билися у нових оселях під музику нічних концертів по телебаченню. Можна скільки завгодно білити і ставити кумедні неонові вивіски, але старі колоди міцно трималися і під цим новим тягарем.

— Тобі тут не подобається, правда ж? — спитав Генрі.— Я бачив твоє обличчя, коли ти увійшла в двері.

— Консервативний опір змінам, от і все,— відповіла Джін-Луїза з набитим смаженими креветками ротом.

Вони сиділи у ресторанчику готелю "Мейком" на хромованих стільцях за столиком на двох. Кондиціонер нагадував про свої наміри безнастанним тихим гуркотінням.

— Єдине, що мені тут подобається,— нічим не відгонить.

Довгий стіл, заставлений багатьма стравами, затхлий запах старих кімнат і гарячого лою на кухні.

— Генку, що таке "Гарячий-лій-на-кухні"?

— М-м?

— Якась там гра абощо?

— Ти маєш на увазі "Гарячий горох", кохана. Це коли швидко крутять скакалку і намагаються тебе збити з ніг.

— Ні, щось типу квача.

Вона не могла пригадати. Пригадає, напевне, коли вмиратиме, а зараз тільки промайнув якийсь проблиск про джинсовий рукав і короткий вигук "Гарячийлійнакухні!" Цікаво, кому належав той рукав і що з нього вийшло. Може, він якраз і живе зі своєю жінкою й дітьми в одному з тих нових будиночків. У Джін-Луїзи виникло дивне відчуття, що час пройшов повз неї.

— Генку, поїхали на річку,— сказала вона.

— Ти ж не сумнівалася, що ми поїдемо, правильно? — усміхнувся Генрі. Він так і не з'ясував, чому Джін-Луїза найбільше нагадувала себе колишню, коли приїздила на Пристань Фінча: здавалося, вона щось усмоктувала там з самого повітря.

— Ти — як доктор Джекіл і містер Гайд,— сказав він.

— А ти забагато дивишся телевізор.

— Іноді мене здається, що я тебе тримаю отак,— він стиснув кулак,— та лише подумаю, що вже упіймав тебе і міцно держу, як ти від мене втікаєш.

Джін-Луїза звела брови.

— Містере Клінтон, якщо дозволите одне зауваження від світської дами, ви не вмієте приховувати своїх намірів.

— Тобто?

Вона широко усміхнулася.

— Невже ти не знаєш, як упіймати жінку, любий? — вона пригладила уявний "їжачок" і нахмурилася.— Жінкам подобається, коли їхні чоловіки владні й водночас слабкі, якщо ти здатен це поєднати. Примусь їх почуватися безпорадними, особливо коли їм відомо, що на них легко можна воду возити. Ніколи не сумнівайся у собі в їхній присутності й за жодних умов не кажи їм, що не розумієш їх.

— Touché, кохана,— сказав Генрі.— Але я не зовсім погоджуюся з твоєю останньою порадою. Я завжди гадав, що жінкам подобається бути незбагненними і загадковими.

— Ні, вони просто люблять здаватися незбагненними і загадковими. Коли ти відкинеш усю цю мішуру, то побачиш, що кожна жінка на землі мріє про сильного чоловіка, який знає її як свої п'ять пальців, який їй не тільки коханець, а й Сторож Ізраїлів[15]. Безглуздо, правда?

— Тоді їй потрібен батько, а не чоловік.

— До цього все й зводиться,— відповіла Джін-Луїза.— Книжки тут не брешуть.

— Щось ти аж надто мудра сьогодні. Де ти всього цього набралася?

— Забув, що я живу в гріху в Нью-Йорку,— відповіла Джін-Луїза. Вона запалила цигарку і глибоко затягнулася.— Я цього навчилася, спостерігаючи випещені молоді пари з Медисон-авеню,— тобі знайомий їхній жаргон, любий? Він класний, але для нього треба мати особливий слух,— це ніби племінне фанданго, але універсальне. Все починається з того, що жінки страшенно нудяться, бо їхні чоловіки виснажуються, заробляючи гроші, й не звертають на них уваги. Та коли жінки починають скандалити замість зрозуміти, чому так сталося, чоловіки знаходять для себе співчутливе плече, на якому можна виплакатися. Потім, коли їм набридає говорити про себе, вони повертаються до своїх дружин.