Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 33

Це нагорода тобі на знак шани, бо ти вже не можеш змагатися ні в перегонах, ні в кулачнім двобої, ні в боротьбі, долає тебе тяжка старість. Та всі ми знаємо, що колись ти був непереборний у грищах, тож і сьогодні шануєм тебе.

Подякував щиро володар пілоський Пелідові й порадив провадити далі змагання.

І грища тривали. Спершу билися навкулачки два дужі герої Епей і Евріал, і хоч колись, як ще ховали царя Едіпа, Евріал переміг усіх суперників, тепер він не встояв перед хоробрим Епеєм. Але нагороду від щедрого Ахілла дістали обидва: Епей — великого, ще не приборканого мула, а Евріал — чималий келих із подвійним дном.

Тоді вийшли в коло боротися могутній Еант Теламонід і хитромудрий Одіссей. Обхопили герої один одного дужими руками, аж спини в них затріщали і рясний піт зросив їм рамена і груди. Довго змагалися вони — Еант брав силою, а Одіссей — хитрістю і підступом, тож обидва були рівні в борні. Побачив це Пелід і дав обом однаково дорогі нагороди.

До самого вечора тривали грища. Герої змагалися з бігу, стріляли з луків, метали списи й важкі диски. Найкращі нагороди дісталися обом Еантам, Діомедові, Одіссею, Меріонові та владущому Агамемно-ну. І тільки надвечір усі розійшлися по своїх кораблях та наметах.

ПРІАМ ВИКУПОВУЄ МЕРТВОГО СИНА

Ігри скінчились, і всі порозходились люди ахейські.

По кораблях своїх бистрих, бажаючи швидше вечері

Й сну зажити солодкого. Тільки Ахілл свого друга

Згадував любого й плакав, і сон, що усіх підкоряє,

Не подолав його, все він на ложі своєму метався

Й журно спогадував силу могутню і мужність Патрокла,

Скільки удвох пережить довелось їм і лиха зазнати

В битвах тяжких з ворогами і в хвилях бурхливого моря.

Все це спогадував він, рясні проливаючи сльози.

Нарешті Ахілл підвівся і вийшов з намету надвір. Довго блукав він, засмучений, берегом шумливого моря, а коли почало вже світати, запряг баских коней у колісницю, до неї ззаду прив'язав ременем Гекторове тіло і тричі проволік його навколо Патроклової могили. А тоді кинув труп долілиць у порох і подався до свого намету.

Одинадцять днів пролежав мертвий Гектор у таборі в Ахілла, і той щодня тричі тягав його кіньми навколо могили вірного друга. [188]

Але тіло блискучого Гектора було, як і за життя, прегарне. То далекосяжний бог Аполлон, жаліючи великого героя й після смерті, невидимо прикрив його золотою егідою, і та захистила смертне тіло від тління.

Не тільки Аполлонові, але й іншим блаженним богам на захмарнім Олімпі прикро було дивитися на те, як гнівний Пелід знущається з мертвого Гектора. Спершу вони надумали викрасти його тіло у мірмідонців, але Гера, Афіна Паллада і Посейдон, що й досі люто ненавиділи троянців, стали їм на заваді.

— То згадайте, нещадні! — запально вигукнув тоді срібнолукий Аполлон, звертаючись до олімпійців.— Згадайте, як щиро Гектор нас шанував, як часто приносив багаті жертви безсмертним і робив узливання найкращим вином. А тепер його тіло ганьбить жорстокий Ахілл, помщаючись за смерть свого вірного друга. Та на війні люди втрачають і більше — брата чи сина, однак, гірко оплакавши їх, нарешті заспокоюються, бо Мойри дають людям терплячі серця, здатні витримати найгіршу скруту і горе. Пелід же, наче лев кровожерний, палає дикою люттю і забуває про почуття, притаманні людині,— про милосердя і совість.

Так сказав Аполлон, і всі боги згідно мовчали, тільки волоока Гера знову взялася сперечатися з ним. Але темнохмарний Зевс владно урвав їй мову:

— Годі, поважна Геро, гнівитися. Гектор і справді був найдостой-ніший з-поміж усіх троянців і завжди щиро шанував нас, безсмертних. Покличте до мене негайно богиню Фетіду, хай вона умовить свого смертного сина віддати Гекторове тіло за велике викупне батькам.

Відразу ж золотокрила Іріда, легка, наче вітер, злетіла з захмарного Олімпу і прожогом стрибнула в розбурхане море, аж застогнала темна безодня навкруг.

На дні моря, в глибокій печері, сиділа серед принишклих нереїд засмучена Фетіда. Журилася вона за свого смертного сина, якому . судилося незабаром померти під високими мурами Трої, далеко від рідного дому.

Дізнавшись від золотокрилої вісниці, що її кличе Зевс, Фетіда вбралася в чорні шати — чорніших уже не буває — і подалася за Ірі-дою. Розступилися бурхливі морські хвилі перед обома богинями, вийшли ті на берег і легко, наче хмарки, злетіли на сніжно-білий Олімп.

Зевс задумано сидів у колі блаженних богів, та відразу ж підвелась [189] яснозора Афіна Паллада і поступилася місцем Фетіді. Поважна Гера піднесла срібноногій богині, ласкаво припрошуючи, золотий келих, повний по вінця божистим нектаром. А тоді громовладний Зевс мовив слово крилате:

— Я знаю, Фетідо, яке тяжке горе ятрить тобі серце. Але хоч і знаю, та мушу сказати, навіщо покликав тебе сюди. У нас на Олімпі зчинилася сварка через твого сина і вбитого Гектора. Дехто з богів надумав викрасти тіло троянського героя, але я хочу і тут всю славу віддати Ахіллові, щоб і надалі зберегти в твоїм серці до мене любов і пошану. Спустися тепер до сина і скажи, що на нього розгнівилися боги, а я — найдужче за всіх. Годі йому знущатися з мертвого Гектора, хай за велике викупне віддасть його батькові, старому Пріаму. А в Трою я пошлю легкокрилу Іріду.

Відразу ж Фетіда слухняно злетіла на землю виконувати Зевсову волю, а батько всіх безсмертних і смертних підкликав прудконогу Іріду і мовив:

— Поспіши до священної Трої та перекажи царю Дарданіду Пріаму, щоб ішов з великим, коштовним дарунком до Ахілла викуповувати тіло свого славетного сина. Тільки хай іде сам, без ніякого почту, хіба що старого служника може взяти з собою — погонича мулів, які везтимуть викупне, а назад — мертве тіло. І ще скажи: хай Пріам не боїться ні смерті, ні глуму: богорівний Ахілл має і розум, і совість, отож старого батька, вбитого горем, він пожаліє.

Мовив він так. Іріда як вихор із вістю помчала,

В дім до Пріама ввійшла вона й плач там застала й ридання.

Діти сиділи в журбі серед двору круг батька старого,

Слізьми свою окропляючи одіж, а батько між ними,

В плащ свій закутавшись щільно, лежав; запорошена пилом

Дуже потилиця й вся голова була у старого...

Перед Пріамом спинившись, провісниця Зевсова стиха

Заговорила, і раптом обняв йому трепет коліна.

Переказала золотокрила вісниця несхитну Зевсову волю Дарданідові й геть полетіла, а старий цар звелів синам хутчій запрягати мулів у повіз і коней у колісницю, а тоді гукнув вірну дружину Гекабу і розповів їй щиро про все.

Гірко заплакала старенька і взялась умовляти Пріама не йти до ахеїв, бо там напевне чекає на нього ганьба і смерть. [190]

— Ні, не переч,— мовив Пріам,— і не віщуй нічого лихого. Сам всемогутній Зевс посилає мене до ворожого стану. А коли й справді Ахілл мене вб'є, то я радо помру, обіймаючи мертвого сина.

По тих словах Пріам повідчиняв численні скрині в покої та заходився складати докупи коштовні дарунки Ахіллові: барвисті килими, тонкі покривала, святкові шати, плащі й хітони — всіх було по два-, надцять. Ще він додав десять талантів щирого золота, кілька три-ножників, що кожний був вартий десятьох биків, чималі казани і великий золотий келих — коштовний дарунок фракійців.

Тим часом сини ще барилися з мулами й кіньми, і старий батько розгнівився та добре нагримав на них. Кинулися сини виносити з палацу багаті дарунки, складати їх на повіз з мулами, а батькові підвели бойових коней із колісницею. Та перш ніж стати на неї, Пріам вимив чисто руки і, взявши з Гекабиних рук великий келих з вином, став робити узливання й молитись:

— Батьку наш, всевладний Зевсе! Вчини так, щоб в Ахілла я викликав приязнь і жаль. А на знак доброї волі пошли мені вісника-птаха, найдужчого і наймилішого тобі серед птаства усього. Як побачу праворуч той добрий знак, то вже спокійно подамся до міднозбройних ахеїв.

Так він моливсь Громовержцю, і вчув його Зевс велемудрий,

І надіслав він орла, найпевнішого віщого птаха,

Темнопір'ястого звірів ловця, що беркутом зветься.

Наче у високоверхих покоях багатого мужа

Двері з міцними запорами, саме такими завбільшки

Крила обидва були у орла. Над містом праворуч

Він пролетів. Цю ознаку побачивши, вельми зраділи

Люди троянські, серця їм у грудях усім звеселились.

Став тоді Пріам Дарданід на свою бойову колісницю і погнав коней до міської брами, аж луна від дзвінких копит розляглася навколо. А на повозі з мулами їхав мудрий оповісник Ідей — він віз багаті дарунки. Велика юрба проводжала Пріама, всі плакали й тяжко зітхали, наче виряджали його на смерть.

Та поволі юрба рідшала, а вже за Скейською брамою, в полі, всі кревні й друзі попрощалися з Пріамом і повернули назад, до міста.

Пріам із вірним Ідеєм подалися самі до ахейського стану. Побачив їх із захмарного Олімпу могутній Зевс — сивих, старих, самотніх серед рівного поля — і, зласкавившись, гукнув свого сина Гермеса: [191]

— Любий сину! Ти завжди охоче допомагаєш смертним, тож тепер поможи Пріамові й проведи його непомітно через ахейський стан до намету Ахілла Пеліда.

Швидко спорядився Гермес, прив'язав до ніг золоті сандалії, що легко носили його і над морем безкраїм, і скрізь над землею, а в руки взяв свій чарівний жезл, яким навіював на людей сон або миттю будив поснулих.

Діставшись троянської долини, Гермес прийняв подобу юнака в найкращому, весняному віці — на його привітнім обличчі ще тільки сіявся вус.

Уже западав присмерк, і Пріам з Ідеєм, проминувши високу могилу славетного їла, спинилися біля річки напувати мулів та коней. Тоді Ідей і побачив здаля якогось чужинця.

— Озирнися, Пріаме! — злякано скрикнув Ідей.— Якийсь чоловік прямує сюди, може, хоче нас повбивати? То тікаймо від нього на колісниці! Ні, вже не встигнемо. Треба навколішки благати в нього милосердя.

З жаху старому Пріамові запаморочилося в голові, ноги йому помліли, а сам він наче скам'янів і стояв незрушно.

Наблизився до нього Гермес і, взявши за руку, лагідно мовив:

— Куди це ти, старче, женеш уночі, коли всі спочивають, своїх коней і мулів? Хіба ж не страшні тобі зловорожі ахеї? Аби вони дізнались, які скарби ти везеш, а вас тільки двоє, немічних, старих, то непереливки вам би було. Але не турбуйся: тепер я боронитиму вас, бо ти нагадав мені рідного батька.

— Любе дитя,— озвався тоді Пріам,— певне, сам Зевс-олімпієць простер наді мною свою руку могутню, бо дав у супутці тебе, людину прегарну на взір і на зріст, та ще й справедливу і мудру.