Іменем Землі - Сторінка 3

- Сергій Лук'яненко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона вставала з-за домів, і на вершині її, піднесеній на двокілометрову висоту, посмикувалися блакитні блискавиці — станція працювала.

— Не можна, — із щирою шкодою відповів Віктор. — Станцію наказано захопити, а не знищувати…

Удовж вулиці із вереском пронісся вогненний клубок — вистрелили з плазмомета. Слідом прогуркотів бронехід. За ним втомлено і мовчки пробігли кілька десантників. Віктор поглянув на Вольфа, який знову втупився у передавач, на свій всюдихід із застиглою біля нього охороною… І кинувся слідом за десантниками.

Він не помітив, як залишився один. Ще недавно разом із ледь знайомими хлопцями з пілотажної групи Віктор стріляв по високій будівлі з бетону і чорного дзеркального скла. З будівлі огризалися — розриви самонавідних ракет лягали все ближче і ближче. Потім промені їх бластерів підрубали будівлю, рознесли на пил перші поверхи, і вся бетонна коробка обрушилася вниз, ховаючи стрільців… Вони бігли далі, і нікому з десантників не було діла до того, що поруч з ними — капітан крейсера, найменш потрібна людина в бою… А потім він залишився один.

Вуличка була вузька, затиснута між глухими стінами домів. Рідкі вікна, ще рідкіші двері, що виходять у цю бетонну розколину в тілі міста… Віктор йшов, тримаючи бластер напоготів, час від часу клацаючи перемикачем рації. Зв'язку не було. Мабуть, заважали доми…

Вулиця закінчилася несподівано. Доми мов розступилися, і Віктор опинився на маленькій площі, а може, на великому дворі. Скоріше, дворі — тут було багато газонів, стежок з білого піску, альтанок, лавочок… З одного боку на майданчик виходив торець дивної, явно занедбаної будівлі — шість чи сім поверхів з червоно-коричневої цегли, маленькі декоративні башточки на даху…

Віктор зробив кілька кроків, виходячи на середину двору, і зупинився. Де ж він бачив цей двір? Де? Бачив… або чув про нього?

На одній з башточок палахнула яскрава, сліпуча точка. Віктор не відчув ні поштовху, ні болю. Просто у вухах задзвеніло, а ноги почали підкошуватись. Він підняв руку, ловлячи башточку у приціл бластера… і раптом нібито побачив себе збоку. Згори. З цієї башточки. Очима хлопчиська з іграшковим пістолетом у руках…

— Демченко…

Він опустився на коліна, так і не вистріливши у відповідь. Пісок довкола нього був багряний — чому він раніше не помітив? І земля гойдається, як від близьких розривів — чому він цього не відчував?… Земля.

Віктор підтягнув руку з передавачем до обличчя. І не здивувався, що той запрацював — повинно ж йому пощастити хоча б у чомусь.

— У зв'язку з відсутністю капітана на зв'язку протягом дев'яноста хвилин, згідно зі статутом, беру командування крейсером, — сичав у рації голос Карлоса, — на себе…

Звідкись здалеку Віктор почув власний голос:

— Говорить капітан.

Голос Карлоса зник, розчинився. Крізь підступаючу сонливість Віктор подумав, що тепер він знає, що треба було відповісти Демченкові, коли той назвав капітана найменш потрібною людиною в бою. Так, капітан не потрібен, щоб вести бій. Він потрібен, щоб вчасно його зупинити. І поки перший помічник не зрозуміє цього, він не стане справжнім капітаном…

— Припинити вогонь. Іменем Землі.

Він промовив ці слова і застиг, нібито сподіваючись почути підтвердження. Але крізь дзвін у вухах вже не пробивались нічиї голоси. І лише Земля — його мати, його батьківщина, його прапор, все сильніше і сильніше тягнула його до себе…