Індіанець

Для того, хто не мав роботи, безробіття — це одне, а для того, в кого вона є, — зовсім інше. Для безробітного воно ніби недуга, від якої треба чимскоріш оклигати, інакше помреш. Для того ж, хто працює, — це пошесть, що ходить довкола і слід добре пильнуватися, щоб і собі не захворіти, тобто не втратити роботи. Усе своє життя, починаючи з шістнадцяти років, я можу вважати безнастанною недугою з перервами на той час, коли я був здоровий. Якось одного ранку, розмовляючи про це з іншими малярами за роботою у віллі на вулиці Кассія, я сказав:

— На цьому світі тільки службовцеві добре ведеться... Влаштується на роботу в двадцять років, а в шістдесят спокійнісінько виходить на пенсію. Ніхто його з роботи не виганяв, ніхто йому не торочить про кризу. Йому не страшно, що його завтра звільнять. Нехай живе посада службовця!

На мої слова Гаспаріно, вже літній маляр, зауважив:

— Гаразд, усі будуть службовцями. І маляри?

— Певне, всі будуть.

— Знаєш, що я мав на увазі? Тепер працюють маляри, щоб будувати житла, а тоді навпаки: будуватимуть, щоб маляри мали роботу. Хто б тоді оселявся в тих домах? Ті ж маляри?

Суперечка, відверто скажемо, філософська. Але вона враз обірвалася, бо Енріко, один з малярів, раптом поважно виголосив:

— Саме так: маляри.

Всі аж роти пороззявляли. А він, мовби жалкуючи, що сказав таке, одійшов убік і закурив. Усі навколо, люди прості, глянули на нього й похитали головою, наче кажучи: "Ото дурень!" Я вже давно придивлявся до цього Енріко, і в мене була своя думка про нього. Тому, трохи перегодом, я відкликав його вбік і відверто, без околясів запитав:

— Скажи-но, тільки щиро, ти часом не переодягнений перський шах?

Енріко гордовито всміхнувся і собі спитав:

— А чому ти так думаєш?

Він був зовсім ще молодий, русявий, в окулярах, вузькоплечий; я міг одразу загнати його на слизьке, сказавши, що маляри хлопці звичайно плечисті й дужі, бо їхня робота важка і вимагає чималої сили.

Та я сказав просто, що він не такий, як інші. Тоді він признався мені: насправді він не маляр, а вивчає суспільні науки. Батько в нього — багатій, власник універмагу тканин, що на вулиці Націонале. Сам він не хоче брати грошей у батька, хоче заробляти сам, як ми, робітники, і жити нашим життям, щоб зазнати всього, чого зазнаємо ми.

— А навіщо? — поспитав я сухо.

Якусь мить він вагався, а тоді відповів:

— Щоб пізнати життя.

Я скипів:

— Вивчай скільки тобі заманеться, але одного тобі ніколи не відчути, хоч би ще раз народився на світ.

— Чого саме?

— Того, що відчуває безробітний. Припустімо таке: закінчивши цю віллу, ми залишимося без роботи, а так воно напевне й буде. Що ж тоді? Я та інші маляри опинимося зі своїм причандаллям на вулиці. А ти підеш собі до батькового дому і заживеш іще краще, ніж досі.

Усе з тією ж зверхністю, що почала вже дратувати мене, він відповів, що й сам ладен стати безробітним.

На ті його слова я не витримав:

— Чудово! Але для тебе це забавка, як для дітей, що граються в індіанців. А істинні індіанці, то ми, робітники, справжні безробітні. Ти завжди будеш тільки переодягнений в індіанця і в скрутну годину прийдеш, до батька, власника крамниці, який підтримає тебе, навіть коли з упертості ти й надумаєш голодувати. А для безробітного не занепадати духом — це, мій голубе, найголовніше!

Він нічого не відповів на це і, наче нічого й не сталося, запросив мене випити з ним чарку. Я погодився, і на цьому наша розмова скінчилась.

Ми розмальовували кімнати вілли, що стояла на пагорбі, неподалік від шосе Кассія. То була велика вілла з чималою ділянкою землі, яку обробляла селянська родина, що проживала неподалік. Я рідко бував у тієї родини, але добре знав старшу дочку — Іріде, бо вона частенько приходила до вілли, — приносила нам вина чи фруктів, та ще з якогось приводу. Глянеш на неї й одразу подумаєш: міська синьйорина, та й годі. А все ж душу вона мала селянську. Була вона, як то кажуть, нівроку собі: круте випукле чоло, великі чорні очі, носик кирпатенький, гарний великий рот, і коли сміялась, зблискували дрібні білі зуби. Висока, зграбна, з тонким станом, повногруда, з тонкими кісточками та зап'ястками. Переходячи з кімнати в кімнату, вона пригощала вином малярів, що працювали на підмостках; або вмощувалась на підвіконні — стільців у кімнатах не було — і базікала про всяку всячину.

Неймовірно, але в Римі вона була всього двічі чи тричі. З батьками. Тому їй страшенно хотілося поїхати туди трохи надовше, скуштувати міського життя.

Якось вона сказала з досадою:

— Піду, мабуть, у найми, щоб вирватись із цієї глухомані.

Я відповів, що з її вродою можна б влаштуватися краще. І відразу помітив, що мої слова підбадьорили її, сповнили надією. Тоді ж, слово до слова, я призначив їй на вечір побачення. Вона погодилась, і ось так почалося наше кохання. Тільки не думайте, що Іріде була легковажна дівчина. Вона радо зустрічалася зі мною на дорозі, як це буває у селян, десь біля огорожі, в пору, коли мимо проноситься машина за машиною. І не йшла, коли я пропонував, начеб ненароком, пройтись у поле або посидіти десь у лузі під деревом. Вона завжди відказувала:

— А навіщо? Мені й тут добре.

Словом, селянка, та ще й така, що нікому не вірить. І я згадав, як на людних дорогах, а то й на путівцях бачив не одну селянську парочку, що любенько перемовлялися біля паркана; бува, проходиш через годину-другу тією ж дорогою, а вони ще вистоюють. Я тоді не міг зрозуміти, про що можна стільки балакати на одному місці. Тепер то я знаю: теревені і ще раз теревені — більше нічого.

А все ж треба визнати, що Іріде вміла слухати, тут вона була неперевершена. Привітна й мила, завжди всміхнена, кусаючи зубами травинку, вона, здавалось, ніколи не нудьгувала. Коли я приходив наморений, вміла підбадьорити ласкавим слівцем. І так день у день балачки з нею на тому ж шосе Кассія, або, найчастіше, на якійсь утоптаній стежинці. Я виклав їй чисто все не тільки про себе та мою роботу, але й про товаришів. Звісно, як воно буває, бажаючи поділитися чимось незвичайним, я розповів їй про Енріко, про те, що він не справжній маляр, як ми, що батько у нього багатій і працює він з нами тільки, щоб пізнати наше життя.

— Ти диви, хто б міг подумати! — вигукнула вона на це.

От і все. Але через кілька днів вона помітно змінилася. Я не хлопчина, жінок знаю, і таких речей від мене не приховаєш. Спочатку вона видалась мені якоюсь неуважливою, почала рідше приходити на побачення. Я відчув, що тут щось не те, і спершу не міг збагнути, що ж трапилось. Та невдовзі все стало на свої місця.

Якось я жартома спитав Енріко:

— Ну, як твоє пізнання світу?

А він радісно відповів:

— Знаєш, є речі, збагнути які може допомогти тільки жінка. Без неї мати повне уявлення просто неможливо. А я саме й зустрів таку жінку.

Я поцікавився, хто ж вона, і виявилося, що це Іріде.

Згодом, співставивши дати і, буцімто ненароком, вивідавши деякі подробиці, я з'ясував, що вона закинула на нього вудочку ще того дня, коли я розповів їй, що в нього багатій-батько. Я хотів був спитати, чи й вони зустрічаються тільки на шосе та на стежках, чи, може, деінде, але передумав, бо я ревнивий і не хотів даремно ятрити душу. Я тільки похмуро порадив:

— Гляди, цю селючку ти не піддуриш. Гадаєш, ти припав їй до вподоби просто так?

— А хіба ні?

Мені урвався терпець:

— Вона знає, що ти багатій, я їй про це сам розповів. Того ж дня вона тобою зацікавилася.

Чи бачили ви поле перед грозою, коли хмари заступають сонце. Отак точнісінько спохмурніло обличчя Енріко, коли він узнав правду. Але він не хотів вірити:

— Я маляр і ніхто інший! Може, і я завтра буду безробітний, і нехай тоді хоч бере мене, хоч кине.

— Вона тебе не кине, бо знає, що ти тільки вдаєш індіанця, — відповів я і пішов. Того ж вечора я рішуче сказав Іріде:

— Я не потерплю такого: або я, або Енріко.

— Що ти хочеш сказати?

— Ти наче й не здогадуєшся? Отже, Енріко. Тоді бувай здорова!

Ми стояли, як завжди, біля огорожі при дорозі. Я пішов, а вона й не гукнула мені; значить, таки правда. Тепер, вважав я, з нею все розірвано, і, по правді, я не дуже жалкував. Та й мені остогидли вже оті балачки. Я не селянин, і любовне вистоювання під парканом для мене, — що непосолене їсти.

Я працював ще з більшим завзяттям, як справжній маляр, і ні про що, окрім роботи, не думав. Коли ми опорядили всі кімнати вілли, як то буває з малярами, і як я передбачав, ми залишились без роботи. Трапилось так, що останнього разу, чекаючи автобуса на зупинці "Гробниця Нерона", я зустрів Енріко. Напівжартома я сказав:

— Настав кінець твоєму "пізнанню". Тепер я справді безробітний, а ти тільки зображаєш його. От тобі й "пізнання".

— Я теж безробітний, — поважно відповів він.

Мені кортіло затіяти сварку і аж руки свербіли відлупцювати його. Але я стримався і спитав:

— А Іріде? Як вона сприйняла твоє безробіття?

— Вона дуже співчуває мені і їде зі мною в Рим.

— Ти одружишся з нею?

— На жаль, ні... Я жонатий, хоч з дружиною не живу. А Іріде буде зі млою.

Підійшов автобус. Я скочив па приступку і гукнув:

— Бувай, Енріко! Хай тобі щастить!

Відтоді я його більше не бачив.

Десь через рік, йдучи після роботи в одному домі на площі Морозіні, на вулиці Кандія я несподівано помітив попереду струнку постать Іріде. Вона повільно йшла втомленою ходою з торбинкою на руці, зупинялась перед кожною вітриною з невдоволеним виглядом, який буває в людини, коли вона щось купила б та не має за що. Я наддав ходи, майже наздогнав її, і якийсь час ішов слідом за нею. То була все та ж Іріде, що так подобалась мені, тепер зморена, бідно й недбало вдягнена. Чорні завитки волосся, що пестили її ніжну шию, розбудили в мені колишні почуття. Вона зупинилась перед вітриною взуттєвого магазину, задумливо роздивляючись білі туфельки. Я глянув на її ноги і зрозумів усе: у неї були грубі туфлі, та які там туфлі, шкарбани, що давно втратили форму і колір. Підійшовши до неї, я прошепотів їй:

— Чому Енріко тобі їх не купить? Він же при грошах.

Вона різко повернулася, наче її вжалила оса, але відразу впізнала мене і без усмішки відповіла:

— Еге, купить він їх мені... Дзуськи!

— А чом би ні? Батько ж багатій.

— Так, але батькових грошей він не визнав.