Інтерв'ю для Плейбоя - Сторінка 3

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я намагаюся не забувати, що голосно розмовляю, і це — моя проблема. Але я принаймні не потерпаю від синдрому викривленої самоідентифікації, як, скажімо, Карл Саґан.

PLAYBOY: А що трапилося з Саґаном?

БРЕДБЕРІ: З кожним роком він "бронзовіє", тому що пам'ятає, що він — Карл Саґан. Так само, як Норман Мейлер пам'ятає, що він — Норман Мейлер, а Ґор Відал пам'ятає, що він — Ґор Відал. Я не пам'ятаю того, що я — Рей Бредбері. В цьому й полягає різниця. Неважливо, хто ти. Непотрібно розповідати всім, хто ти такий, бо інакше зникнеш під маскою фальшивої особистості. Справжню твою особистість видно в твоїй творчості.

PLAYBOY: Дехто з критиків каже, що ви занадто покладаєтеся на фантазію і недостатньо на науку, щоб бути поважним науковим фантастом.

БРЕДБЕРІ: Мене не цікавить, що каже технічний персонал, який обслуговує наукову фантастику. Їх дратує, що я обходжуся без убивств. Я використовую наукову ідею, як платформу, з якої злітаю, не падаючи назад. За це вони на мене й сердяться. Вони вже сорок років буркотять, як це я в Марсіанських хроніках посмів наділити Марс атмосферою.

PLAYBOY: Популярність Марсіанських хронік почалася з літературного огляду Крістофера Ішервуда. Ви знали його особисто?

БРЕДБЕРІ: Це був просто щасливий випадок. Влітку 1950 року я пізнав Ішервуда в Санта-Моніці, коли він переглядав книжки в книгарні. Щойно вийшла моя книжка, я схопив з полиці примірник, підписав і дав йому. В нього витяглося обличчя, в мене впало серце, але за два дні він потелефонував мені і каже: "Чи ви розумієте, що ви написали?" Я запитав: "І що ж я написав?" Але він тільки запропонував мені прочитати його огляд в Таймс. Ця захоплена рецензія перевернула моє життя — книжка моментально очолила списки бестселерів і друкується й досі.

Він люб'язно познайомив мене з різними людьми, з котрими, на його думку, варто було б знатися, наприклад, з Олдосом Гакслі, що був моїм літературним кумиром, відколи з'явилася його книжка О, дивовижний новий світ.

PLAYBOY: Яким був Олдос Гакслі?

БРЕДБЕРІ: Дуже ввічливим. Більшість англійців — тобто більшість англійців-інтелектуалів — всі дуже ввічливі; поводяться з вами, як з генієм, що дуже приємно. Багато років опісля ми з Гакслі брали участь в одній телевізійній дискусії, де обговорювали майбутнє американської літератури. Проте мене розчарувала його відмова визнати, що наукова фантастика є єдиним шляхом для розвитку художньої літератури.

PLAYBOY: Тоді він вже вихваляв достоїнства психоделіків14. Мабуть, він запропонував спробувати їх і вам.

БРЕДБЕРІ: Я дав йому єдино правильну відповідь: "Ні, дякую. Не хочу, щоб в моїй голові відчинився люк — він може потім не зачинитися".

PLAYBOY: Кого з молодих фантастів ви вважаєте найкращим?

БРЕДБЕРІ: Я настільки заклопотаний щоденними справами, що в мене немає часу на подібні пошуки. Ви усвідомлюєте, скільки щороку виходить нових романів? Сотні!

PLAYBOY: Тобто, ви ухиляєтесь від відповіді?

БРЕДБЕРІ: Добре — я визнаю: я не хочу читати того, що з'являється в моїй галузі.

PLAYBOY: Чому?

БРЕДБЕРІ: Бо це кровозмішення, що неприпустимо. Книжки зі своєї галузі потрібно читати, поки ви ще молоді. Коли мені було вісім, десять, дванадцять, шістнадцять, двадцять п'ять років — я читав наукову фантастику. Але потім перейшов на Александра Поупа, Джона Дона і Мольєра, щоб перемішати їх.

PLAYBOY: Що ви можете сказати про більш відомих наукових фантастів, — наприклад, про Курта Вонеґута?

БРЕДБЕРІ: Ми знайомі, і в нас нормальні стосунки. В нього добре чуття гумору, а декілька років тому ми провели чудовий день в Нью-Йорку. Але я нічого не читав з часів його Механічного піаніно (Player Piano, 1952), а це було сорок років тому. Тому не можу нічого сказати.

PLAYBOY: А про Роберта Гайнлайна?

БРЕДБЕРІ: Я познайомився з ним в кафетерії в центрі Лос-Анджелеса. Я тільки-но закінчив школу, а Гайнлайну був 31 рік. Він був добре відомим автором і писав гуманістичну фантастику, яка вплинула на мене так, що я відважився писати не про машини, а про людей.

PLAYBOY: Що ви можете сказати про авторів, які популяризують науку в науково-популярних виданнях, наприклад, про Стівена Гоукінса і його Коротку історію часу15?

БРЕДБЕРІ: У нас є ця книжка, але я не збираюся дурити вас і казати, що читав її. Жінка стверджує, що вона прочитала, але я їй не вірю. Не вірю, що хтось взагалі прочитав цю книжку до кінця. Я переконаний, що він геній, і все що він зробив, це здорово.

PLAYBOY: Ви також написали документальну книжку — Зелені тіні, Білий кит, — про свою спробу разом з режисером Джоном Г'юстоном екранізувати Мобі Діка. Перш за все, як ви потрапили в цей фільм?

БРЕДБЕРІ: Г'юстон запросив мене до себе в номер в готелі Беверлі Хілс, дав мені в руку склянку із напоєм і за допомогою суто ірландських замовлянь підлестився до мене так, що перш ніж я встиг щось зрозуміти, я вже погодився провести шість місяців в Ірландії, щоб створити сценарій. Акторські здібності — це його родова риса.

PLAYBOY: Тобто він був у формі?

БРЕДБЕРІ: І ошукав мене. Треба було просто визнати, що він справжнісінький монстр (про що я, власне, знав), та й відмовитися. Незважаючи на його нещадну жорстокість до мене і будь кого поруч з ним, мене стримали і спонукали до цієї роботи три причини. Це — моя любов до Германа Мелвіла з його китом; благоговіння перед генієм Джона Г'юстона, що його показав Мальтійський сокіл, — бездоганно зрежисований фільм; і моє розуміння того, як мало кому в світі трапляється така щаслива нагода. Тепер я залишився з гіркувато-солодким знанням того, що, дякуючи саме йому, довідався про найнеймовірніші речі. Ніхто інший в Голлівуді не доручив би невідомому новачку написати сценарій для повнометражного фільму.

PLAYBOY: Чи не цей досвід вплинув на вашу відмову писати сценарій для екранізації 451° за Фаренгейтом, вашого наступного популярного роману?

БРЕДБЕРІ: Ні. Це було в 1955 році. Чарльз Лафтон якось мене добряче напоїв, а потім розповів, якою ж поганою була п'єса, зроблена мною для нього за цим романом, і переконав мене більше не братися за постановку власних творів. Тож коли справа дійшла до Франсуа Трюффо, я сказав йому: "Пишіть самі". З мене досить.

PLAYBOY: Чи сподобалась вам спроба Трюффо?

БРЕДБЕРІ: В нього вийшло досить добре, але певних речей він злякався. Він не показав Механічного Гончака, який там повинен був бути, тому що це метафора пригоди. Всіх тих літаючих людей потрібно вирізати. Вони літають лише вниз. І підбір виконавців був невдалий. Не у всіх випадках, правда. Оскар Вернер мені дуже сподобався.

PLAYBOY: А хто не сподобався?

БРЕДБЕРІ: Джулія Крісті, яка грала дівчину-сусідку. Ця роль не для неї. Сусідці мало бути шістнадцять років. Тож Трюффо вдався до трюку і доручив Джулії грати і дружину, і сусідку, що створювало плутанину. Іноді годі було вгадати, хто говорить.

PLAYBOY: Що ви думаєте про другу можливість екранізувати роман зараз, коли ним зацікавився Мел Ґібсон?

БРЕДБЕРІ: Я хотів перезняти 451° за Фаренгейтом одразу після виходу фільму в 1966 році, тому що дуже багато з роману Трюффо залишив поза кадром. Я аж підскочив, коли мені сказали, що "Ворнер Бразерз" хочуть зробити новий варіант з Мелом Ґібсоном.

PLAYBOY: Разом з романами 1984 Орвела і О, дивовижний новий світ Гакслі, ваш твір представляє похмурий погляд на майбутнє. Ви хотіли написати роман-застереження?

БРЕДБЕРІ: Ні, це погана справа. Цього робити ніяк не можна. Скільки паршивих романів понаписувано з добрим умислом. Романів про доброчинців, екологічних романів... І якщо ви скажете мені, що пишете книжку, або знімаєте кіно про те, як лісоруб передумав рубати дерево, я цього ні читати, ні дивитися не стану.

PLAYBOY: Важко уявити, що людина, яка написала 451° за Фаренгейтом, не намагалась передбачити майбутнє.

БРЕДБЕРІ: Я б сказав "застерегти від майбутнього". Не передбачити його, а застерегти від нього. Саме так, — гнівом, нападками. Нападаючи на те, що вважаєш глупотою, дістаєш задоволення. Але в той момент твої справжні мотиви приховані від тебе. Це можна висловити так: "Хай йому грець. Сам не знаю, як воно в мене вийшло".

Наприклад, кмітливий винахідник з фірми "Соні" винайшов Walkman — переносний касетник з навушниками — після того, як прочитав у мене про радіоприймачі в морських черепашках.

PLAYBOY: Схоже, що у 451° за Фаренгейтом на роки вперед передбачено те, що передбачити неможливо.

БРЕДБЕРІ: Так. Після того, як нам показали переслідуваного поліцейськими автомобілями і гелікоптерами О.Дж.Сімпсона16, коли той крадькома переходив автостраду, відомий журналіст Рассел Бейкер написав в своїй колонці в Нью-Йорк Таймс: "Як це схоже на останню дію з роману 451° за Фаренгейтом!" Я декілька разів переглядав повторні покази цього телесюжету і думав: "Він дійсно правий!" На останніх сторінках роману Монтеґ17 тікає від спалювачів книжок і, заглядаючи по дорозі у вікна, в кожній оселі бачить себе на телеекрані. Коли він уникає зустрічі з Механічним Гончаком, спільнота, з якої він втік, залишається в програші, і, щоб запобігти можливій паніці, замість Монтеґа вбиває перед телекамерами іншу людину.

Але те, що сорок три роки тому я передбачив так звану "політичну коректність", пригнічує ще більше.

PLAYBOY: І теж у 451° за Фаренгейтом?

БРЕДБЕРІ: Так. Шеф пожежників [персонаж роману] там розповідає, як різні меншини, одна за одною, затикають людям роти і фільтрують мізки, пропонуючи прецеденти: євреї ненавидять Феджіна і Шейлока18 — спалити обох, або, принаймні, не згадувати! Неграм не подобається чорношкірий Джім, який плив на плоті з Геком Фінном — спалити його, або, принаймні, кудись заховати. Феміністки не люблять Джейн Остін, бо з цією жахливо старомодною дамою стільки клопоту — зняти їй голову! Блюстителі сімейних цінностей гидують Оскаром Вайльдом — назад, до шафи, Оскаре! Комуністи ненавидять буржуа — постріляти їх! І так далі, і так далі. Отож, тоді я писав про тиранію більшості, а нині я писав би ще й про тиранію меншин. Сьогодні небезпечні обидві. І ті, і ті хочуть тобою керувати. Перші кажуть тобі робити завжди одне і те ж. А що кажуть другі, видно з їхніх листів: студенткам з Васарського коледжу19 давай більше фемінізму в Марсіанських хроніках, а афроамериканці хочуть бачити більше чорношкірих у Кульбабовому вині.

PLAYBOY: І ви їм відповідаєте?

БРЕДБЕРІ: Моя відповідь для обох одна: більшість ви, чи меншість, — згиньте! До біса всіх, хто береться радити мені, як писати.