Інтерв'ю журналу "Всесвіт"

Рей Бредбері

Інтерв'ю журналу

"МИ — ЧАСТКА КОСМОСУ"

Розмова з Реєм Бредбері головного редактора журналу "Всесвіт" Олега Микитенка

("Всесвіт", №8, 1990 р.)

О.М. — Шановний містере Бредбері, на України, як і в усьому світі вашу творчість добре знають, українською мовою ваші романи, повісті, оповідання з'являлися в періодиці та окремими книжками близько двадцяти разів, зокрема торік вийшов солідний том вибраних творів під назвою "451 градус за Фаренгейтом". А започаткував знайомство українських читачів з Реєм Бредбері ніхто інший, як журнал "Всесвіт" 1962 року, коли ми вперше в СРСР надрукували славетні "Марсіанські хроніки". Між тією і минулорічною публікацією роману "Смерть — діло самотнє" журнал неодноразово друкував ваші оповідання, які незмінно викликали захоплення читачів. Гуманістичні ідеї й морально-етичні принципи, втілені у ваших творах, понад чверть століття сприяють формуванню думок і почуттів багатомільйонної аудиторії шанувальників наукової фантастики в нашій країні, для яких ви є загальновизнаним Фантастом №1 світової літератури. Тож природньо, що я передусім запропоную вам питання найзагальнішого характеру: що таке, на ваш погляд, наукова фантастика, яке її місце в житті сучасної людини і чи не здається вам, що після стрімкого піднесення у минулі десятиріччя нині ми спостерігаємо її спад?

Р.Б. — Діти Америки, Франції, Італії, Швеції, та інших країн поспіль закохані в наукову фантастику як раніше, так і тепер. А щодо японців, так ті захоплені нею ще більше, ніж ми. Усі іграшки в них — науково-фантастичні. А погляньте на наші фільми останнього десятиріччя, які мали найбільший успіх, — це також наукова фантастика. І все тому, що ми, сучасні люди, — люди техніки. Як можна не писати наукової фантастики, коли нас оточують, скажімо, сотні тисяч автомобілів? Це ж — науково-фантастичний винахід, немислимий ще сотню років тому! Або візьміть мережу телебачення і кіно, поширення відеокасет і копіювальних машин, — усіх цих речей, що дають нам можливість жити краще й певніше, бути справді вільними й заощаджувати свій час, раніше не було. Літаком можна тепер облетіти весь світ. "Конкорд" дозволяє дістатися з Нью-Йорка до Парижа за три з половиною години. При бажанні ви можете вільно здійснити кругосвітню мандрівку. Усе це стало реальністю і не потребує розтлумачення, бо це — наше повсякденне життя.

Те, що відбувається у вашій країні, особливо протягом останніх років, багато в чому є непрямим наслідком впливу техніки. Поясню це на такому прикладі. Американські негри стали вільніші й незалежніші не лише тому, що певною мірою змінили закони, а й завдяки винаходу автомобіля, що дало всім дешевий транспорт, та завдяки будівництву шляхів. Коли я бігав хлопчиськом, у нас в Іллінойсі шляхів не існувало, і навіть маючи машину, нікуди ви не могли поїхати. Схожа ситуація була й до недавнього часу і в Росії, кілька років тому вона почала змінюватися, може, трохи пізніше, ніж у нас, але цей процес, як бачите, розвивається. Перед другою світовою війною, під час війни і після неї негри в Америці вже дивилися телевізори, слухали радіо, ходили в кіно, купували дешеві автомобілі, вільно пересувалися країною, могли побувати в Лос-Анджелесі чи Нью-Йорку. Все це — теж факти з наукової фантастики. Хіба не так? Адже років за двадцять до війни таке було неможливе, тоді ми не мали ще машин і мусили ходити пішки.

Або, скажімо, поїзди. Їхній винахід змінив історію війн. Так само — винахід телеграфу. За часів Наполеона у французів були сигнальні пристрої на пагорбах за 30-40 миль один від одного, якими можна було в разі потреби передавати сигнали. Відтоді минуло майже двісті років. У когось народилася мрія про передачу сигналів на відстані, хтось утілив її в життя і це змінило хід історії. Сьогодні ми можемо посилати повідомлення всьому світові за допомогою радіоімпульсів. Коли з'явився дротовий телеграф, це вплинуло на ведення війни, адже обличчя війни так само, як розвиток усієї цивілізації, змінюється за допомогою техніки. Досягнення техніки х воєнною метою часто йдуть на користь людству — тут ми бачимо водночас і творення і руйнування. Візьмімо ядерну енергію — чудовий зразок поєднання добра і зла. Ядерною енергією ми можемо й освітити Землю і зруйнувати її. Отож, і це стало дійсністю.

Діти всього світу, включаючи, звісно. Й дітей, які ростуть сьогодні у вашій країні, дуже цікавляться такими речами, як посадка ракет на Місяць, польоти до Марса, проникнення в глибини космосу. Це висока романтика, і це чудово! А всі ті пристрої, що використовуються у повсякденному житті, наприклад, відеокасетне телебачення?! Адже воно дозволило людям чи то в Америці, чи деінде одержати у власне користування всі славетні кінофільми, які були створені людством, і прокручувати їх у себе вдома. Візьміть видатні російські фільми, найславетніші стрічки Ейзенштейна, французькі фільми півстолітньої давнини, італійські стрічки останніх сорока років, — ми можемо всі їх переписати для себе, і це прекрасно! Ми сприймаємо всі ці винаходи конструктивно. Діти в наших школах кажуть один одному: "Ти повинен про це прочитати!" Я живу серед усього цього, серед автомобілів і відеокасет, бачу, як ракети летять на Місяць, розумію, як можна технічно вирішити проблему, щоб нагодувати людей усього світу, застосовуючи зерно найвищої якості та високу технологію посівів, що їх пропонують учені для одержання великих урожаїв пшениці й кукурудзи. І все це — теж наукова фантастика!

Не дивно, що й уночі я бачу науково-фантастичні сни: як вивести краще зерно, як висіяти його і стати вільним ученим-агрономом. Звичайно, і у нас в Америці, і в СРСР є вчені-агрономи, які дають щороку вищі урожаї. Може, ми й далекі від того, про що мріємо, але все-таки рухаємось уперед; нам пощастило більше за інші країни світу, що перебувають у гіршому становищі і ми можемо навчити інші народи, й передати їм свою інформацію [Шановний господар явно непоінформований щодо наших успіхів у сільському господарстві, або ж просто робить комплімент — О.М.]

Усе, що я кажу, виявляє моє ставлення до наукової фантастики і свідчить про незмінну й загальну зацікавленість нею. Таке зацікавлення зростатиме й далі. Тому я ніяк не можу погодитися з вами щодо зменшення інтересу до цього жанру.

О.М. — Ви, мабуть, згодні з тим, що проблематика наукової фантастики невичерпна. Але, які саме напрями наукової фантастики, на вашу думку, найбільш перспективні?

Р.Б. — Гадаю, вона повинна й надалі намагатися вирішити всі ті проблеми, що їх я багато разів ставив і прагнув розв'язати у своїх творах. При цьому наукова фантастика має стати більш філософською і менш пишномовною. Я б сказав, що їй треба багато в чому бути метафізичнішою.

О.М. — Тобто заглиблюватися в сутність, в першопричини речей?

Р.Б. — Саме так. Адже, переміщуючись Всесвітом, ми зовсім не розуміємо його. Незалежно від того, яку концепцію Всесвіту, сотворіння світу, Бога, енергії життя люди сповідують, вони простодушно кажуть: "Ми його не знаємо. Всесвіт існував завжди". І ми б'ємося головою об мур світобудови, прагнучи дізнатись, навіщо ми тут, в чому полягає наша відповідальність... Мені здається, що якраз наукова фантастика — засіб прилучити себе до космічної релігії в первісному розумінні цього поняття, тобто співставити себе з життєвою реальністю, з космосом, об'єднати все це разом, зібрати воєдино, як у лікторській фасції — давньоримському символу єдності. Релігія космосу — це коли ми дивимось на Всесвіт, бачимо, як ми здійснюємо в ньому космічну мандрівку, і намагаємось усвідомити, що ж усе це означає. Боюсь, ми так ніколи й не усвідомимо цього. Та на мій погляд, це — заманлива перспектива для наукової фантастики і для всіх нас.

О.М. — Чи можливо, на вашу думку, поєднати наукові погляди на світ, які лежать в основі наукової фантастики, з вірою в Бога, в Творця?

Р.Б. — Можна спробувати. Все, що я кажу, — тільки здогади...

О.М. — Скажіть, містере Бредбері, а ви — людина віруюча?

Р.Б. — Гадаю, що так. В кращому розумінні цього. Це означає, що кожен з нас хоч би раз чи двічі на день у таку ось чудову погоду, як сьогодні, мусить сказати сам собі: "Я щасливий, що я тут". Це і є релігія. Ви дякуєте погоді, дякуєте Всесвітові... Люди вірують тому, що в них є потреба бути комусь вдячними. Ми не знаємо, як дякувати, як виявити свою радість, і ми робимо це через мистецтво, через дружбу, через сім'ю, ми дякуємо за те, що маємо все це. Не було такого дня в моєму житті, коли я не був вдячний за те, що народився і можу тут бути. І це також накладає великий тягар відповідальності на мою поведінку і творчість: удосконалювати світ, робити його кращим, аж поки я не полишу його. Я не висловлюю всі ці думки надто серйозно. Я веду мову про це і ніби бачу перед собою дитину, яка бавиться на моріжку: думки повинні передаватися легко, вільно і приємно, без мудрствування і прагнення самоствердження. Якщо намагатися робити добро, виявляючи при цьому свій інтелект і високу думку про себе, цим можна тільки образити. Тобто не можна сприймати себе надто серйозно. Інакше кажучи, треба грати в життя, грати в інтелект, грати в ідеї, — тоді люди прийдуть і слухатимуть вас. Якщо ж вони побачать, що ви свідомо прагнете зробити їх кращими, вийде та сама ситуація, як у школі, коли вчитель намагається напучувати школяра, а той опирається. Отже, я мушу примусити вас повірити в любов, у життя, в ідеї, роблячи вигляд, що все це для мене не важливо, а насправді, ой, як важливо!

О.М. — Життя все більш ускладнюється. Як ви вважаєте, містере Бредбері, чи може художня література зробити життя людини щасливішим?

Р.Б. — Великі письменники представляють нам життя як метафору. І якщо метафора гарна й точна, це допомагає подолати чимало проблем, яких у всіх нас, і чоловіків, і жінок, так багато. У "Війні і мирі" Толстого ми впізнаємо самих себе, чи плачемо й сміємось над собою. Оце і допомагає нам у житті, у спілкуванні з іншими людьми. Коли якийсь чоловік говорить чарівній жінці, своїй дружині, словами Шекспіра, що він її кохає, то це звучить, як справжня поема. Усі великі російські поети говорили про високе кохання, і у піснях теж про це співається.