Інтимне

- Жан-Поль Сартр -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І

Люлю спала голою, бо любила поніжитися на простирадлах, хоча їхнє прання й коштувало дорого. Анрі спочатку перечив: мовляв, де це чувано спати голим у ліжку, так робити гидко. Та все кінчилося тим, що він чинив як дружина, проте й далі вважав це за розпусту; буваючи в товаристві, він завдяки вродженим манерам, виструнчувавсь як кілочок (він захоплювався швейцарцями, зокрема женевцями, схиляючись перед їхньою статечністю, бо вони були, ніби дерев'яні), однак не стежив за собою в дрібницях, скажімо, не завжди був охайний, подовгу не міняв спідніх: кладучи їх до брудної білизни, вона не могла втриматися, щоб не завважити, що внизу біля матні вони жовті; сама Люлю не відчувала огиди до бруду, скажімо, на ліктях, навпаки, це ніби створювало більшу інтимність, видимість близькості; вона недолюблювала англійців, бо їхні немов нелюдські тіла нічим не пахли. Але Люлю відчувала огиду до неохайності свого чоловіка, бо це походило від звички солодійства. Прокинувшись уранці, він завжди проймався ніжністю до самого себе, голова йому повнилася сновидіннями, і яскраве денне світло, холодна вода, волоски зубної щіточки видавалися лому страшною несправедливістю.

Люлю лежала горілиць, засунувши великого пальця лівої ноги в розпір простирадла; то був не розпір, власне, а дірка — прорвана по живому. Це її дратувало; завтра треба залатати, казала вона собі, але просувала пальці, щоб ними відчути, як рветься тканина. Анрі ще не заснув, проте й не турбував її. Він часто скаржився Люлю: не встигну заплющити очей, як відчуваю себе зв'язаним тонкими, цупкими путами, не можу навіть поворухнути пальцем. Достоту велика муха, що заплуталася в павутинні. Люлю подобалося відчувати біля себе це велике полонене тіло. Якби воно могло лишатися таким нерухомим, ніби спаралізованим, то я б про нього піклувалася, обмивала, як дитя, й часом перевертала б на живіт і давала ляпасів, а якщо надійшла б коли-небудь матуся, я, щось вигадавши, відкинула б простирадла, і мати побачила б його голісіньким. Вона напевно закам'яніла б на місці, адже минуло років п'ятнадцять, як матінка бачила його таким. Люлю ніжно провела рукою по стегну чоловіка і легенько вщипнула його в пах. Анрі забурмотів, але не ворухнувся. Дійшов до імпотенції. Люлю всміхнулася: слово "імпотенція" в неї завжди викликало посмішку. Ще тоді, коли вони кохалися з Анрі і він лежав обіч неї так само, ніби спаралізований, їй подобалось уявляти, що його терпляче обв'язують такі маленькі чоловічки, як оті, котрих вона бачила на малюнку, коли малою читала про мандри Гуллівера. Вона часто називала Анрі Гуллівером, і йому це подобалося, бо ім'я було англійське і Люлю при цьому прикидалась ученою, але було б іще ліпше, якби Люлю вимовляла його з акцентом. Тією вченістю вони справді могли б мені колоти очі: та якби йому заманулося вченої, нехай побрався б із Жанною Беде, в неї одне плече вище, зате вона володіла п'ятьма мовами. Коли ще ходили в парк Со по неділях, я так нудилася вдома, що брала абияку книжку; і завжди хтось підходив глянути, що я читаю, а його менша сестра запитувала мене: "Ви розумієте, Люсі?.." Біда в тому, що він не вважав мене вишуканою. Швейцарці, о, це люди вишукані, тому його старша сестра вийшла заміж за швейцарця, що встругав їй п'ятірко дітей, а потім надокучив своїми горами. Я не можу мати дітей, я безплідна, але я ніколи не думала, що його поведінка вишукана: коли раз у раз, ідучи зі мною, він заходив у туалети, а я, чекаючи на нього, мусила тим часом оглядати вітрини крамниць,— який у мене мав бути вигляд? А він знай виходить і обсмикує штани, згинаючи ноги, ніби дід.

Люлю витягла великого пальця із дірки простирадла і з утіхою засовгала ногами, відчуваючи свою граціозність біля цього кволого й скутого тіла. Вона почула булькотіння: коли кишки виграють марш, це дратує, ніколи не можеш угадати, чи воно діється в його утробі, чи в моїй. Вона заплющила очі: це булькає рідина в торбинках із м'якими трубками, таке є в усіх, у Ріретти, в мене (я не люблю про це думати, в мене від цього відразу млоїть у животі). Він мене кохає, але гидує моїми нутрощами, якби йому показали мій апендикс у банці, він би його не впізнав, він безперестанку мене м'яцкає, проте, якби втелющили йому в руки банку, у нього в душі нічого б не ворухнулося, йому навіть і на думку не спало б, що "це її", що треба кохати в людині все: і стравохід, і печінку, і кишки. Може, їх не люблять, бо не звикли, а якби на них дивились, як на наші долоні чи руки, то, можливо, б і полюбили; отже, морські зірки, певне, кохають одна одну сильніше за нас, вони розпластуються на пляжі під сонцем і вивертають свій шлунок, щоб ним ухопити повітря, і всі можуть це споглядати; цікаво, кудою вивернеться наш,— через пуп? Вона склепила повіки, і перед нею закружеляли голубі диски, як учора на ярмарку, коли вона ціляла каучуковими стрілами по дисках, і від кожного удару там засвічувалися літери, складаючи назву міста; він через свою дурну звичку тулитися до мене ззаду, перешкодив мені скласти повну назву міста Діжон; мені стає гидко, коли хтось торкається до мене ззаду, я б воліла не мати спини, мені не до вподоби, коли зі мною чинять отаке; я їх не бачу і вони можуть собі це дозволити, їхніх рук не видно, і лише відчуваєш, як вони сновигають зверху донизу, ті рухи непередбачливі; на вас дивляться, вилупивши очі, а ви нікого не бачите, Анрі це обожує; він ніколи про це й не помишляв, а тепер тільки й думає, як прилаштуватися позаду, я впевнена, що він навмисне торкається мене ззаду, знаючи, що я ладна померти від сорому, відчуваючи там оте; коли я встидаюся, то він ще більше збуджується, ну та я не хочу думати про нього (вона боялася), я волію думати про Ріретту. Вона згадувала Ріретту щовечора в один і той же час, саме тоді, коли Анрі починав мурмотіти й стогнати. Але згадка приходила не зразу, вривався хтось інший, якусь мить вона навіть бачила чорне кучеряве волосся і, усвідомивши, що воно осьде, здригалася: адже ніколи не знаєш, що з'явиться; якщо тільки обличчя, то ще півбіди, але бували ночі, впродовж яких вона не склепила й ока від гидких споминів, які знову й знову роїлися в голові; як жахливо, коли знаєш про чоловіка все, а надто це. Анрі зовсім інший, я можу його уявити з голови до п'ят, він мене розчулює, тому що з усієї його кволої сірої плоті випинається рожеве черево; він каже, що добре збудований чоловік, коли сидить, має на череві три складки, а в нього самого їх шість, проте він рахує одразу по дві і не хоче помічати решти. Думаючи про Ріретту, вона відчувала роздратування: "Люлю, ти не бачила насправді гарного чоловічого тіла". Це, звичайно, смішно, бо ж знаю, вона має на увазі тіло тверде, як камінь, м'язисте, я такого не люблю. Паттерсон мав саме таке тіло, і я почувалася розм'яклою, ніби гусінь, коли він стискав мене в обіймах; я вийшла заміж за Анрі тому, що він був м'якотілий і нагадував парафіального священика. Священики пещені, як жінки, і під своїми рясами, здається, носять панчохи. Коли мені виповнилося п'ятнадцять років, у мене не раз виникало бажання якось нищечком підняти рясу й глянути на їхні чоловічі ноги і спідні: мене втішало, коли я помічала в них щось таке між ногами; однією рукою притримуючи рясу, я другою мацала вздовж ніг, сягаючи туди, куди цілилася; це неправда, що я люблю тільки жінок, не цуралася й чоловічої штуковини, та ще коли вона під рясою, ніжна, як велика квітка. Щоправда, її ніколи не можна було взяти до рук,— якби ж вона зоставалася м'якою! — а вона починала ворушитися, мов звір, твердішала, й наганяла на мене страх, видовжувалася, ставала твердою і прямою до брутальності; яка це гидота — кохання. Я кохала Анрі, бо його маленька дрібничка ніколи не тверділа, ніколи не зводила голівки, я сміялася, інколи цілувала її і вже не боялася, як колись у дитинстві; вечорами я брала його маленьку ніжну штуковинку пальцями, він шарівся і, сопучи, відвертав голову, але вона не ворушилася, залишалася супокійною у моїй руці, я не стискала її, і так ми лежали довго, аж поки він засинав. Тоді я переверталася на спину і думала про священиків, про щось непорочне, про жінок і спочатку гладила свого живота, свого прекрасного гладенького живота, потім пускала руки нижче, пускала і від цього отримувала втіху — ту втіху, яку тільки я могла собі дати.

Кучеряве волосся, волосся, як у негрів. Почуття страху клубком застрягло в горлі. Але Люлю з усієї сили примружила повіки, і врешті, з'явилося маленьке малиново-золотаве вушко, вухо Ріретта, що скидалося на льодяник. Люлю, уздрівши його, не зраділа, як завше, бо саме тієї миті вона почула Ріреттин голос. Це був пронизливий голос, якого Люлю не любила. "Ти повинна їхати з П'єром, моя маленька Люлю; це єдина розумна річ, яку можна вчинити". Я дуже прив'язалася до Ріретта, але вона мене трохи дратує, бо часом поводиться зарозуміло, хизуючись своєю кмітливістю. Напередодні біля Академії Ріретта з діловим і трохи збентеженим виглядом, нахилившись, порадила: "Тобі не можна залишатися з Анрі, ти його більше не кохаєш, це злочин". Вона не оминала нагоди покпити з нього,— гадаю, це не дуже люб'язно з її боку,— він завжди поводився з нею бездоганно; я його більше не кохаю,— може, й так, одначе не Ріретті говорити про такі речі; з нею все видавалося простим і легким: кохання є або його нема, але я не з простих. По-перше, в мене свої звички, а по— друге, я його кохаю, це мій чоловік. Мені закортіло її вдарити, мені завжди хотілося зробити їй боляче, бо вона товпига. "Це злочин". Вона підняла руку, і я побачила її пахву, Ріретта дужче мені подобалася з оголеними руками. Пахва. Вона трохи відкрилася, нагадуючи рот, і Люлю запримітила блідо— рожеву зморшкувату плоть під скуйовдженою шерстю, схожою на чуприну; П'єр її називав пухкенькою Мінервою, чого вона дуже не любила. Люлю всміхнулася, пригадавши свого меншого брата Робера, що одного разу, коли вона була в сорочці, спитав: "Чому в тебе волосся під руками?", а вона відповіла: "Це хвороба". Люлю полюбляла перевдягатися перед своїм меншим братом, бо в нього завжди з'являлися химерні міркування; цікаво, де вони в нього бралися? І він доторкався до всіх речей Люлю, старанно складав сукні, у нього були вельми меткі руки, згодом із нього вийде великий жіночий кравець.