Інтимне - Сторінка 2

- Жан-Поль Сартр -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Чудова професія, я в нього буду розкрійницею. Смішно, коли дитина мріє стати жіночим кравцем; якби я вродилася хлопчиськом, мені здається, я б воліла стати дослідником або актором, тільки не жіночим кравцем; але він завжди був мрійником, говорив рідко, прямував до своєї мети; я хотіла бути доброю сестрою, ладною йти прошаком у фешенебельні будинки. Я відчуваю, як мої повіки дедалі важчають і важчають, ніби плоть, здавалося, ще мить — і провалюся в сон. Моє гарне бліде обличчя під чепчиком набрало б вишуканого вигляду. Перед моїм зором відкрилися б сотні темних передпокоїв. Але служниця майже відразу б увімкнула світло; тоді б я помітила родинні портрети, бронзові статуетки на консолях. І вішалки. Входить пані з записником і п'ятдесятифранковою купюрою: "Це моя сестра". — "Дякую, пані, Бог вас благословить. Бувайте". Проте я б не змогла бути справжньою сестрою. В автобусі я б не раз накидала оком на якогось типа, той спочатку був би ошелешений, відтак ішов би за мною, плетучи цілий мішок гречаної вовни, і я запроторювала б його до в'язниці з допомогою поліцейського. Гроші від пожертв я б залишала собі. Що ж я могла б собі купити? ПРОТИОТРУТУ. Це дурниця. Мої очі розм'якають, це мені подобається, їх ніби змочили водою, і всьому моєму тілу стає затишно. Прекрасна тіара зі смарагдів і лазуриту повернулася, повернулася, й постала жахлива бичача голова, однак Люлю не злякалася і спромоглася вимовити: "Допомога. Птахи Канталю. Незрушність". Безконечна черлена ріка прокрадалася плазом через засушливі рівнини. Люлю подумала про механічного сікача, потім про помаду для волосся.

"Це злочин!" Вона здригнулася й схопилася серед ночі з рішучим поглядом. Вони мене катують і навіть не здогадуються про це? Я знаю дуже добре, Ріретта це робить із добрими намірами, але вона, така розважлива щодо інших, мусила б знати, що мені треба подумати. Він сказав, пропікаючи мене поглядом: "Ти прийдеш! Ти прийдеш до моєї оселі, до мене, я тебе жадаю всю". Я боюся його погляду, коли він хоче мене загіпнотизувати, то мне мою руку і, дивлячись йому в очі, я завжди згадую волосся на його грудях. "Ти прийдеш, я тебе жадаю всю" — як можна казати такі речі? Я не собака.

Коли я сідала, то всміхалася до нього, заради нього змінила пудру і підвела очі, бо йому це подобалося, але він нічого не помічав, не дивився мені в обличчя, лише витріщався на мої груди, і я б ладна була, щоб вони в мене всохли, аби лише досадити йому, хоча вони й так були невеликі, можна сказати, навіть зовсім маленькі. "Ти приїдеш на мою віллу в Ніцці". Він сказав, що вона біла з мармуровими сходами, з виходом на море, і ми там цілісінький день ходитимемо голі і це, мабуть, смішно, коли хтось піднімається сходами голяком; я змушуватиму його йти першим, інакше не зважуся ступити й кроку, завмру на місці, щиро бажаючи, щоб він осліп; а втім, це не змінить майже нічого; коли він там, мені завжди здається, що я гола. Він мене взяв за руки, у нього був лютий вигляд, і сказав: "Ти влопалась у мене!", а я злякалася й тому відповіла: "Так"; я хочу зробити тебе щасливою, ми мандруватимемо на автомобілі, на човні, поїдемо до Італії, і я дам тобі все, чого лише твоя душа забажає. Але ця вілла майже порожня, і ми спатимемо на долівці, підстеливши матрац. Він хоче, щоб я спала в його обіймах, і я відчуватиму його запах; мені дуже подобалися його груди, бо вони були смагляві й широкі, хоча зверху на них стриміла кучма волосся, мені подобаються чоловіки без волосся, його волосся було чорне і ніжне, як із піни, інколи я його гладила, а інколи сахалася від жаху, відсувалася якнайдалі, але він пригортав мене до себе. Він хотів би, щоб я спала в його обіймах, він стискатиме мене у своїх обіймах, і я відчуватиму його запах, а коли стемніє, ми вслухатимемося в морський прибій; він здатен розбудити мене серед ночі, тільки-но йому забагнеться зробити це; я ніколи не зможу спати спокійно, хіба що під час менструації, бо лише в такому випадку він мене не чіпатиме, а ще, здається, є чоловіки, котрі виробляють це із жінками й під час менструації, і після цього в них на животі кров, чужа кров, на простирадлах, скрізь, це бридко, навіщо нам тіла?

Люлю розплющила очі; світло, що пробивалося з вулиці, червонило завіси і вони червоно відбивалися в дзеркалі; Люлю любила це червоне світло, напроти вікна, ніби в театрі тіней, вимальовувався фотель. На бильцях фотеля Анрі склав свої штани, шлейки яких звисали в порожнечу. Треба йому купити затискачі для шлейок. Ох, як мені не хочеться від'їжджати! Він мене обніматиме цілий день, і я належатиму йому, буду його відрадою, він дивитиметься на мене, думатиме: "Це моя втіха, я обмацав її всю і ще не раз так робитиму, якщо тільки мені цього забагнеться". У Пор-Роялі. Люлю копнула кілька разів ногою простирадла, вона відчувала огиду до П'єра, згадуючи те, що сталося в Пор-Роялі. Вона стояла за живоплотом, гадаючи, що П'єр сидить в автомобілі і розглядає мапу, я раптом помітила, що він підкрадається до неї ззаду, дивиться на неї. Люлю штовхнула Анрі ногою, він зараз прокинеться. Але Анрі лише зітхнув і не прочунявся. Я б хотіла познайомитися з гарним молодиком, чистим, як дівчина; ми не торкатимемось одне одного, гулятимем берегом моря, тримаючись за руки, а вночі лягатимем у двоспальне ліжко, як брат і сестра, і розмовлятимем до самого ранку. А ще ліпше житиму з Ріреттою; адже жінкам так добре вдвох; плечі в неї гладкі й лискучі; мені було боляче, коли вона кохалася із Френелем,— мене лютило, коли я уявляла, як він її голубить, спроквола обіймає плечі, пестить груди, і як вона стогне. Цікаво, яке в неї обличчя, коли вона розпластується ось так, уся гола, під чоловіком, відчуваючи руки, що нишпорять по її тілу. Я б не торкнулася до неї, хоч би мене озолотили, я б не знала, що з нею робити, навіть якби вона дуже цього хотіла, благаючи мене: "Я хочу дуже", я б не знала, але, якби я була невидимою, то зголосилась би бути там тоді, коли з нею це роблять, і дивитися їй в обличчя (мене здивує, коли вона все ще матиме вираз Мінерви), злегка пестити рукою її розведені коліна, рожеві коліна, і слухати її зітхання. Люлю аж пересохло в горлі, і вона хрипко засміялася; не раз їй приходили в голову такі думки. Колись вона уявила, як П'єр хоче зґвалтувати Ріретту. А я йому допомагаю, тримаючи її в обіймах. Вчора. В неї палали щоки, ми сиділи на канапі одна проти одної, ноги в неї були стулені, але ми мовчали, ми ніколи нічого не скажемо. Анрі почав хропіти, і Люлю свиснула. Я тут не можу заснути, нервуюся, а він хропе, недоумок. Якби він мене обняв, якби він мене попрохав, якби він мені сказав: "Ти моя, Люлю, я кохаю тебе, не їдь", я б пожертвувала цим і залишилася б, авжеж, я б залишилася з ним на все життя, йому на втіху.

II

Ріретта сіла на терасі "Собору" й замовила портвейн. Вона почувалася втомленою і була розгнівана на Люлю:

"...їхній портвейн відгонить корком, Люлю з цього кепкувала, бо сама замовляла каву, хоча й не прийнято замовляти каву, коли треба пити аперитив; тут вони п'ють каву або ж каву з вершками цілий день, бо не мають грошей; певне, їм прикро від цього, я так не змогла б, я на очах усіх відвідувачів вискочила б із кав'ярні, ці люди не мають потреби стримуватися. Не розумію, чому вона завжди призначає побачення зі мною на Монпарнасі; адже кав'ярня "Мир" поблизу неї, можна здибатися там чи в "Пам-Памі", зрештою це неподалік і від моєї роботи; не можу висловити, як сумно щоразу бачити ці обличчя; ледве й випадає якась вільна хвилина, то треба бігти сюди, хай би вже на терасі, але всередині,— о, цей запах брудної білизни! — до того ж не люблю невдах. Ба й на терасі я почуваюся недоречною, бо одяг на мені чистіший, і це дивує тих, хто, проходячи, помічає мене в натовпі, де трапляються навіть такі, що й не голяться, а в жінок бозна-який вигляд. "Цікаво, що вона там робить?" — питають вони. Я добре знаю, що він цього літа приходив кілька разів з досить багатими американками, але, здається, через політику нашого теперішнього уряду вони тепер зупиняються в Англії, і тому торгівля предметами розкоші йде погано, я продала наполовину менше, ніж торік о цій самій порі; цікаво, як працюють інші, якщо я справді найкраща продавщиця, як то сказала пані Дюбеш; мені шкода маленьку Йоннель, вона не вміє продавати, вона, мабуть, не спроможеться цього місяця заробити більше, ніж її ставка, вистоявши на ногах цілісінький день, хочеться трохи перепочити в затишному місці, хоч трохи розкішному і вишуканому, де добре вишколений персонал, хочеться заплющити очі й розслабитися, а відтак замовити тиху музику; можна собі дозволити час од часу ходити до посольської танцювальної зали; але офіціанти тут, видно, звикли мати справу з абиякими відвідувачами і дуже нахабні, окрім невеличкого брюнета, який мене обслуговує, він люб'язний; гадаю, що Люлю добре почувається серед таких типів, вона боїться йти в шикарніші місця, вона не впевнена в собі, її лякає, коли в якогось чоловіка вишукані манери, вона не любила Луї; хоча як на мене, тут вона може почуватися розкуто, бо чоловіки тут навіть без пристібних комірців: вони з люльками в зубах, вони жалюгідні і навіть не намітаються приховати своїх пожадливих поглядів; з усього видно, що в них нема грошей, щоб заплатити жінкам, проте не кохання за гроші бракує в цьому кварталі, воно навіть гидке; здавалося, що зараз вас поїдять очима, вони навіть не здатні ласкаво сказати вам про своє жадання, не зугарні просто запропонувати вам утіху".

Підійшов офіціант.

— Вам, пані, портвейн сухий?

— Так, дякую.

Він люб'язно додав:

— Яка чудова погода!

— Та воно й пора,— відповіла Ріретта.

— Справді, а то можна подумати, що зима ніколи не скінчиться.

Офіціант пішов, а Ріретта дивилася йому вслід. "Мені дуже подобається

цей гарсон,— подумала вона,— він знає своє місце і не дозволяє собі панібратства, проте в нього завжди знаходиться для мене слівце — маленький своєрідний вияв уваги".

Молодик, худорлявий і згорблений, нахабно втупився в неї; Ріретта стенула плечима й повернулася до нього спиною: "Коли хочеш пококетувати з жінками, то принаймні треба мати чисту білизну. Я йому скажу про це, якщо він заговорить до мене.