Його останній уклін - Сторінка 12

Наприклад, у вагоні він зустрів когось і завів з ним розмову. Ця розмова скінчилася сваркою, під час якої він розпрощався з життям. А може, він хотів вийти з вагона, впав на колію й помер, а той, інший, зачинив за ним двері. В такому густому тумані ніхто нічого не бачив.

— Поки немає кращих пояснень, скористаємось цими припущеннями; але зверни увагу, Шерлоку, скільки тут залишилось незрозумілого. Уявімо собі, наприклад, що молодий Кадоґен Вест вирішив перевезти папери до Лондона. Природно, що він мав там зустрітися з іноземним агентом, а задля того повинен був вивільнити собі вечір. Натомість він бере два квитки до театру, вирушає туди з нареченою й по дорозі раптом зникає.

— Про людське око, — обізвався Лестрейд, що давно вже нетерпляче слухав цю розмову.

— Надто вже дивним чином. Це перше заперечення. Друге заперечення: припустімо, що він приїхав до Лондона й побачився з агентом. До ранку він мусив будь-що встигнути повернути папери на місце. Він узяв десять креслень. Що сталося з рештою трьома? Навряд чи він оддав їх із власної волі. І знову-таки — де гроші, які він отримав за продану державну таємницю? Природніше було б сподіватися, що у нього в кишені знайдуть велику суму грошей.

— Як на мене, тут усе зрозуміло, — сказав Лестрейд. — Я не маю жодного сумніву, що сталося це так. Він узяв папери, щоб продати їх. Зустрівся з агентом. Вони не дійшли згоди щодо ціни. Він вирушив додому, а агент подався за ним. У потязі агент убив його, забрав найважливіші папери й викинув тіло з вагона. Усе по місцях, авжеж?

— Чому ж він не мав квитка?

— З квитка було б видно, яка станція найближча до агентового будинку. Через те той і витяг квиток з кишені вбитого.

— Добре, Лестрейде, дуже добре, — мовив Холмс. — Ваша думка логічна. Але якщо так, то справу скінчено. З одного боку, зрадник мертвий. З іншого, креслення підводного човна Брюса — Партінґтона вже, мабуть, на континенті. Що ж нам робити?

— Діяти, Шерлоку, діяти! — вигукнув Майкрофт, підхопившись. — Все моє єство волає проти цієї думки. Збери свої сили! Відвідай місце злочину! Розпитай людей! Переверни все догори дном! Тобі ніколи ще не випадало нагоди так прислужитися батьківщині.

— Гаразд, гаразд! — знизав плечима Холмс. — Ходімо, Ватсоне! Ви, Лестрейде, теж зробіть ласку й прилучіться на годину-дві до нашого товариства. Почнемо наше розслідування зі станції Олдґейт. На все добре, Майкрофте. Надвечір, гадаю, ти вже дістанеш від мене звістку, але хочу попередити заздалегідь: на надто багато не сподівайся.

За годину ми з Холмсом та Лестрейдом стояли вже в метрополітені, якраз там, де потяг виходить із тунелю перед станцією Олдґейт. Лагідний рум’янощокий літній джентльмен репрезентував там залізничну компанію.

— Отут лежало тіло молодика, — показав він місце десь за три фути від колії. — Він не міг упасти згори — тут усюди, як бачите, глухі стіни; отже, він випав з потяга — судячи з усього, саме з того потяга, який проходив тут у понеділок десь опівночі.

— Чи знайшли в вагонах якісь сліди боротьби?

— Ніяких, і квитка теж не виявили.

— І ніхто не помітив, щоб було відчинено двері?

— Ніхто.

— Цього ранку ми дістали деякі нові свідчення, — мовив Лестрейд. — Пасажир метрополітену, що проїжджав Олдґейт у понеділок уночі, десь за двадцять хвилин до півночі, заявив, що перед самою станцією почув, як щось важко гупнуло, ніби на колію впало тіло. Але за густим туманом він нічого не розгледів. Тоді він про це не доповідав. Але що це з містером Холмсом?

Мій друг напружено вглядався в те місце, де колія, вигинаючись, виходить із тунелю. На станції Олдґейт є роз’їзд, і через те там багато стрілок. На них і зупинилися гострі, пильні Холмсові очі, і я побачив на його замисленому, жвавому обличчі добре знайомі риси — міцно стулені вуста, тремтливі ніздрі, з’єднані густі кошлаті брови.

— Стрілки, — забурмотів він, — стрілки...

— Що таке? Що ви хочете сказати?

— Гадаю, тут не дуже багато стрілок?

— Ні, зовсім мало.

— Та ще й поворот. Стрілки й поворот... Присягаюся! Якби це справді було так...

— Що таке, містере Холмсе? У вас з’явилася якась конкретна думка?

— Думка... лише здогад, не більше. Але справа стає дедалі цікавішою. Дивовижно, просто дивовижно... Чому б і ні? Я ніде не помітив слідів крові на рейках.

— Їх тут і не було.

— Але рана, як я розумію, була велика?

— Череп розтрощено, однак зовнішні поранення незначні.

— І все-таки кров мала бути. Чи можна мені оглянути потяг, де їхав пасажир, що почув, як у тумані щось гупнуло?

— Боюся, що ні, містере Холмсе. Цей потяг давно розформовано, а вагони потрапили до кількох інших потягів.

— Можу вас запевнити, містере Холмсе, — зауважив Лестрейд, — що кожен вагон було старанно оглянуто. Я сам за цим простежив.

Однією з найголовніших вад мого друга була його нестерпність щодо людей із менш гнучким розумом, ніж його власний.

— Авжеж, — сказав він, одвертаючись. — Але я, до речі, хотів оглянути не вагони. Тут, Ватсоне, ми зробили вже все, що могли. Не будемо більше марнувати вашого часу, містере Лестрейде. Тепер, гадаю, наш розслід поведе нас до Вуліча.

На станції Лондон-Бридж Холмс склав телеграму на ім’я брата й показав її мені, перш ніж відіслати. В ній ішлося:

"У темряві блиснуло світло, але воно може згаснути. Прошу до нашого повернення передати з посильним на Бейкер-стрит повний реєстр іноземних шпигунів та міжнародних агентів, що перебувають нині в Англії, з їхніми докладними адресами.

Шерлок".

— Це може знадобитись нам, Ватсоне, — зауважив він, коли ми сідали в потяг, що вирушав до Вуліча. — Ми повинні бути вдячні Майкрофтові — адже він залучив нас до справи, яка обіцяє бути дуже цікавою.

Його жваве обличчя й досі зберігало вираз пильної, зосередженої уваги. Я зрозумів, що якась нова промовиста деталь підбадьорила його думку. Уявіть собі гончака, що лежить на псарні, опустивши вуха й хвіст, і порівняйте його з тим гончаком, який з палаючими очима мчить гарячими слідами, — така сама переміна відбулася цього ранку з Холмсом. Він анітрохи не був схожий на ту немічну особу в халаті мишачо-сірого кольору, що кілька годин тому, немов у тумані, походжала кімнатою.

— Тут є матеріал. Тут є поле дії, — повторював він. — Я дурень був, що не зрозумів цього одразу.

— А я й досі нічого тут не розумію.

— Кінця я теж не бачу, проте маю одну думку, що може просунути нас далеко вперед. Цей чоловік зустрів свою смерть десь в іншому місці, а тіло його було на даху вагона.

— На даху?

— Неймовірно, еге ж? Але зіставмо факти. Чи можна вважати випадковим те, що тіло знайшли в тому самому місці, де потяг хитається на рейках, коли проходить через стрілку? Чи не тут повинна впасти річ, яка лежить на вагонному даху? На ті речі, що містяться всередині вагона, стрілка не діятиме ніяк. Або тіло справді впало з даху, або це надто вже химерний збіг. А тепер зверніть увагу на те, що слідів крові немає. Звичайно, їх і не могло бути на колії, якщо вбивство сталося в іншому місці. Кожен цей факт сам собою підозрілий. А вкупі вони стають промовистим доказом.

— Та ще й квиток! — вигукнув я.

— Отож. Ми не могли пояснити, чому не знайдено квитка. А моє припущення це пояснює. Отже, все збігається.

— Може, й так, але ми все одно надто далекі від розкриття таємниці його смерті. Вона лише заплутується, а не розплутується.

— Можливо, — замислено відказав Холмс, — можливо... — Він замовк і сидів у задумі, доки потяг не підповз до станції Вуліч.

Ми взяли кеб, і Холмс дістав з кишені Майкрофтів папірець.

— Нам доведеться зробити кілька візитів, Ватсоне, — сказав він. — Гадаю, що першим нашу увагу приверне сер Джеймс Волтер.

Дім відомого державного діяча виявився чудовою віллою з зеленими травниками, що простиралися аж до Темзи. Поки ми дістались цієї вілли, туман почав розвіюватись, і крізь нього пробивалося слабке сонячне світло. На наш дзвінок вийшов ключник.

— Сер Джеймс? — суворо перепитав він. — Сер Джеймс помер сьогодні вранці.

— О Боже! — здивовано вигукнув Холмс. — Від чого ж він помер?

— Може, ви зробите ласку увійти, сер, і розпитаєте його брата, полковника Валентайна?

— Гаразд, ми так і зробимо.

Нас провели до темної вітальні, куди за хвилину увійшов рослий, вродливий, білобородий чоловік років п’ятдесяти — молодший брат небіжчика. Засмучені очі, мокрі від сліз щоки, скуйовджене волосся — все свідчило про те, якого удару зазнала ця родина. Розповідаючи, як це сталося, він ледве вимовляв слова.

— Все це через отой страшний скандал, — сказав він. — Мій брат, сер Джеймс, був людиною високої честі. Він не зміг пережити такої ганьби. Це розбило його серце. Він завжди пишався своєю бездоганною службою, і раптом такий удар...

— Ми сподівалися, що він нам дещо пояснить і допоможе розібратися в цій справі.

— Можу вас запевнити: для нього це було не меншою таємницею, ніж для вас і для нас усіх. Він уже розповів поліції все, що знав. Звичайно, він не мав сумніву, що Кадоґен Вест винний. Але все інше було чистісінькою таємницею.

— А ви самі не можете пролити на неї світло?

— Я знаю тільки те, що чув або читав у газетах. Мені не хотілося б бути нелюб’язним, але зрозумійте, містере Холмсе: в нас велике горе, тож мушу просити вас скоріше закінчити цю розмову.

— Події розгортаються несподівано, — мовив мій друг, коли ми знову сіли в кеб. — Як він помер — природною смертю? Чи, може, бідолашний старий наклав на себе руки? Якщо ж так, то чи не спричинили це докори сумління за невиконаний обов’язок? Однак полишмо це питання на майбутнє. А тим часом берімося до Кадоґена Веста.

Самотня мати мешкала на околиці, в маленькому ошатному будиночку. Старенька була надто засмучена, щоб чимось допомогти нам, але поряд з нею ми побачили бліду молоду дівчину — вона відрекомендувалась нам як міс Вайолет Вестбері, наречена небіжчика, — остання з тих, хто бачив його того фатального вечора.

— Я нічого не розумію, містере Холмсе, — сказала вона. — Відтоді, як сталося це нещастя, я ні на хвилину не зімкнула очей, усе думаю, думаю, вдень і вночі думаю, все дошукуюся правди. Артур був найшляхетнішою, найвідданішою батьківщині людиною на землі. Він радше відрубав би собі праву руку, аніж продав довірену йому таємницю.