Ірландський щоденник - Сторінка 14

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Може, сотні років тому тут у гавані так само, як і ми, причалювали мандрівні співці й ченці-проповідники. Старий зняв кепку — волосся в нього було біле, пухнасте й густе,— і прив'язав нашого човна. Ми зіскочили на берег і, посміхаючись, промовили одне одному "lovely day!", "пісе day!", cwonderful day!" '—дуже складна простота вітань у країнах, де погода завжди перебуває під загрозою богів дощу. Тільки-но ми ступили на землю цього маленького острова, як нам здалося, що час ніби вир затягує нас у глибину. Яка яскрава зелень дерев і луків — не можна й описати; вони кидають зелені тіні в Шаннон, їхнє зеленаве світло начебто сягає неба, де хмари, немов укриті мохом купини, скупчилися навколо сонця. Саме тут могла б відбуватися дія казки про зоряні талери. Зелень склепінням напинається над островом, і сонце плямує золотими талерами луки й дерева і лежить на них, виблискуючи, як щире золото, а іноді такий талер впаде на спину дикого кролика й знову скочується на траву.

Старому вісімдесят вісім років, він ровесник Сунь Ятсена й Бузоні й народився тоді, коли Румунія ще й не була тим, чим вона давно вже перестала бути — королівством. Йому було чотири роки, коли помер Діккенс, він на рік старший від динаміту — цього досить, щоб упіймати старого рідкою сіткою часу. Руїна, перед якою він сидів, на початку нашого сторіччя була хлівом, а за п'ятдесят кроків від неї стоять руїни шостого сторіччя — тут тисячу чотириста років тому святий Кьяран Клонмакнойський побудував церкву. Той, хто не має гострого, досвідченого зору археолога, той не зможе відрізнити мури двадцятого сторіччя від мурів шостого — і ті, й ті виблискують зеленим і вкриті золотими сонячними зайчиками.

Саме тут Джордж захотів випробувати нову техніку кольорової зйомки, і старого,— на рік старшого від динаміту,— було обрано на роль статиста. Його мали знімати на березі Шаннону, де він стояв би у призахідному сонці, попихкуючи люлькою, а через кілька днів його побачать на американських екранах, і в усіх ірландців у США від туги за домівкою забринять на очах сльози, а потім вони заспівають. В зеленавому присмерку, рожевий від призахідного сонця (а дим

сДоброго дня!", сЧудового дня!", "Гарного дня!> (англ.).

люльки синій, дуже синій)—ось такий вигляд мав бути у мільйони разів репродукованого старого.

Проте спочатку треба було випити чаю, багато чаю і багато розповісти — свою данину гості мали сплатити новинами, бо, незважаючи на радіо та газети, новина набуває справжньої ваги, коли почуєш її з уст того, з ким ти привітався й випив чаю. Ми пили чай в кімнаті з каміном у колишньому (тепер уже занедбаному) панському будинку. Постійна темно-зелена тінь дерев, здається, забарвила в зелене стіни, зеленою патиною вкрила меблі Діккенсових часів. Англійський полковник у відставці, що привіз нас сюди своїм човном,— через своє лисичо-руде волосся і гостру руду борідку він був схожий водночас на Робінзона Крузо й на Мефісто-феля,— взяв розмову в свої руки, але, на жаль, я погано розумів його вимову, хоча він люб'язно намагався розмовляти slowly, дуже slowly

Спочатку з усієї розмови я зрозумів тільки три слова: "Rommel", "war" і "fair" 2, а ще раніше я довідався, що порядність Роммеля у війні була однією з улюблених тем полковника; потім мене відволікали діти, внуки, правнуки старого, що заглядали до кімнати або заносили чай, воду, хліб і пироги (п'ятирічна дівчинка зайшла з половинкою печива й поклала його нам на стіл як знак своєї гостинності),— й у всіх у них,— дітей, онуків, правнуків,— були загострені, трикутно-лукаві, серцеподібні обличчя, схожі на маски, що прикрашають ринви на вежах французьких соборів і позирають згори на заклопотану землю...

Джордж сидів із кінокамерою напоготові й чекав заходу сонця, але воно, як мені здалося, вагалось, чи заходити йому того дня, чи ні, довго вагалось, а полковник перейшов від своєї улюбленої теми на іншу: він розповідав про якогось Генрі, котрий начебто став героєм, воюючи в Росії. Старий запитливо поглядав на мене блакитними очима, і я кивав головою — чого я мав відмовляти незнайомому мені Генрі в геройстві, коли Робінзон-Мефістофель того хоче?

Нарешті, як того вимагав сценарій, сонце було готове сідати, воно скотилося до небокраю і до заядлих телеглядачів у Сполучених Штатах Америки, тож ми повільно пішли до берега Шаннона. Сонце сідало швидко, і старий квапливо набив свою люльку, проте викурив її занадто швидко і коли

1 Повільно [англ.).

сонце торкнулося своїм нижнім краєм обрію, вона вже не диміла. Але кисет старого був уже порожній, а сонце невпинно сідало. Люлька, яка не димить у зубах селянина, здається мертвою, хоч він і стоїть на тлі призахідного сонця — фольклорний силует, срібне волосся в зеленому сяєві, рожеве у сонячних відсвітах чоло. Джордж швидко пошматував кілька сигарет, напхав у люльку тютюну, блакитний дим заклубо-чився вгору, а сонце саме наполовину сховалося за сірим обрієм і значно втратило у своїй красі. Люлька диміла, камера скрекотіла, а срібне волосся виблискувало — нова форма кольорових листівок, привіт з далекої батьківщини заплаканим очам ірландців у Сполучених Штатах.

— Як супровід ми дамо якусь гарну мелодію на волинці,— промовив Джордж.

З фольклором так, як із наївністю: коли думаєш, що вона ось, то її вже немає. А коли сонце зайшло, старий стояв трохи засмучений. Сіро-блакитні сутінки випили зеленаве сяйво. Ми підійшли до старого, розшматували ще кілька сигарет і натоптали його люльку. Раптом похолоднішало, звідусіль насунулася вологість, і острів, це малесеньке королівство, населенням якого протягом кількох сторіч були предки старого, здався мені великою зеленою, наполовину зануреною у воду губкою, що всотує в себе знизу вологу.

Вогонь у каміні згас, темний перегорілий торф лежав на червоних жаринах, і, коли ми поволі вирушили до невеличкої гавані, старий підійшов до мене й дивно поглянув — його погляд був мені неприємний, бо здавалося, що в ньому причаїлась глибока повага, а я не був її гідний. Щиро, сором'язливо й запально потиснув він мені руку перед тим, як я сів у човен.

— Роммель,— повільно й тихо промовив він, і в його голосі чулась вагомість міфу, й додав: — Генрі!

Раптом усе, чого я не зрозумів досі, все, що було сказано про того Генрі, з'явилося переді мною, як водяний знак на папері, видимий тільки на світлі. Я зрозумів, що під "Генрі" мався на увазі я. Джордж ускочив до човна — він іще зняв у сутінках церкву святого Кьярана. Джордж усміхнувся, побачивши вираз мого обличчя.

Я набрався духу, щоб спростувати цей міф — і по відношенню до Роммеля, і до Генрі, і до історії було б несправедливо залишити все так, як сталося — та човен уже відв'язаний, Робінзон-Мефістофель запустив двигун, а я закричав у бік острова:

— Роммель не був порядний, а Генрі — не герой, їй-богу!

Але старий зрозумів, певно, тільки три слова: "Роммель", "Генрі" та "герой", і я голосно гукнув одне-єдине слово:

— Ні, ні, ні!..

На цьому невеличкому острові посеред Шаннону, куди дуже рідко потрапляють чужинці, мабуть і через п'ятдесят —сто років, сидячи біля камінів з пригаслим жаром, розповідатимуть про Роммеля, про війну та про Генрі. Ось так проникає те, що ми називаємо історією, у найвіддаленіші закутки світу — не Сталінград, не мільйони загиблих, вбитих, не скалічені європейські міста — війну тут уявлятимуть як Роммеля й порядність, як Генрі, котрий брав у ній участь і гукав із синьої імли, з човна, що вже відпливав: "Ні, ні, ні!" — незрозуміле й тому дуже підхоже для створення міфу слово.

Джордж, сміючись, стояв поруч мене,"він со отографував своєю камерою міф — церкву святого Кьярана в сутінках і сивоголового, розважливого старого. Ми ще й досі бачили його густе білосніжне волосся, що виділялося на тлі муру невеличкої гавані — срібляста цятка в чорнилі сутінок. Невеличкий острів, королівство з усіма своїми помилками й правдами, поринало в Шаннон, а Робінзон-Мефістофель тримав у руках кермо і лагідно усміхався.

— Роммель,— сказав він, і це пролунало як заклинання.

16

І ЖОДНОГО ЛЕБЕДЯ...

Рудокоса жінка в купе тихо розмовляла з молодим священиком, котрий на мить підводив очі від свого молитовника, опускав їх, бурмочучи далі молитви, тоді знову підводив очі, нарешті згорнув молитовник і поринув у розмову.

— Ви з Сан-Франціско? — запитав він.

— Так,— відповіла рудокоса жінка,— мій чоловік прислав нас сюди. І тепер я їду до свекрів, уперше зустрінуся з ними. В Баллімоті мені виходити.

— Маєте ще досить часу,— тихо промовив священик,— ще дуже багато часу.

— Справді? — тихо спитала молода жінка. Вона була висока, товста й бліда, а дитячий вираз обличчя робив її схожою на велику ляльку. Тим часом її трирічна донька взяла священиків молитовник і напрочуд схоже почала копіювати його бурмотіння. Жінка вже підняла руку, щоб покарати дитину, та священик стримав її.

— Облиште,— тихо сказав він.

Ішов дощ, вода стікала по шибках, селяни плавали човнами по затоплених водою луках і виловлювали своє сіно; на живоплотах висіла покинута на поталу дощу білизна, мокрі пси гавкали на поїзд, вівці тікали навсібіч, а маленька дівчинка у вагоні нібито читала молитовник, зрідка вплітаючи в своє бурмотіння імена, знайомі їй з вечірньої молитви — "Ісус", "діва Марія", а також не забувала і про грішні душі померлих.

Поїзд зупинився, наскрізь промоклий залізничний службовець передав у багажний вагон повні кошики печериць, забрав картонні коробки з сигаретами, пакунок з вечірніми газетами, допоміг схвильованій жінці розкрити парасольку...

Начальник станції сумно дивився услід поїзду, що повільно відходив від вокзалу — начальник інколи питатиме себе, чи він часом не сторож на цвинтарі: адже тут проходять чотири поїзди у день, два в один, два в інший бік, та ще зрідка вантажний, що зажурено плуганиться далі, наче їде на похорон такого ж вантажного поїзда. В Ірландії залізничні шлагбауми захищають не машини від поїздів, а поїзди від машин, і розташовані не паралельно колії, а перетинають рейки впоперек, перекриваючи залізницю. Гарно пофарбовані вокзали трохи нагадують невеличкі будинки відпочинку або санаторії, начальники станцій схожі скорше на санітарів, аніж на своїх войовничих колег у інших країнах, які завжди стоять у диму паровозів, у гуркоті вагонів і віддають честь вантажним поїздам, що пролітають повз них.