Ірландський щоденник - Сторінка 5

Ніхто не розповідав нам про нього, ніхто не попереджав; в Ірландії є такі селища. Нам показали церкву, найкоротший шлях до пляжу й крамницю, де продавалися чай, хліб, масло й сигарети, а також газетне агентство, пошту й невеличку гавань, де в мулі під час відпливу долічерева лежать загарпунені акули, немов перекинуті догори кілем шлюпки, якщо їх раптом не перекине припливною хвилею білим черевом догори, з якого вирізано печінку — це все було варте згадки, тільки не покинуте селище. Сірі одноманітні кам'яні фронтони, що їх ми побачили не об'ємними, в перспективі, а неначе по-дилетант-ському встановлені декорації для фільму жахів; затамувавши подих, ми пробували полічити їх, але вже на сороковому покинули лічбу, а було їх не менше як сотня. Наступний поворот шляху відкрив нам іншу точку зору: ми побачили тепер селище з іншого боку — голі будівлі, які немов чекали на теслю, сірі кам'яні мури, темні отвори вікон, жодного шматочка дерева, жодного клаптика тканини, нічого барвистого, ніби тіло без волосся, без очей, м'яса й крові — скелет селища, аж жорстокий у своїй простоті. Там — головна вулиця, на повороті, де видно невеличкий майдан, певно, був шинок. Провулок, іще один. Все, що не було каменем, з'їдено дощем, сонцем і вітром, і часом, який, хоч би що, терпляче капає собі: двадцять чотири краплини часу за добу — кислота, що непомітно роз'їдає все, як розпач...

Якби хтось спробував змалювати цей кістяк людського селища, де сто років тому жило п'ятсот чоловік, йому б довелося виводити на сіро-зеленому схилі гори самі трикутники та квадрати, тоді ще додати дівчину в червоному светрі, яка йде головною вулицею, несучи на плечах козуб із торфом — червона пляма светра й темно-брунатна — торфу, світло-коричнева — обличчя дівчини; і ще білі вівці, що заховалися поміж руїн неначе воші. Цього художника вважали б справді божевільним — така абстрактна тут дійсність. Все, що не камінь, з'їдено вітром, сонцем, дощем і часом; гарно розкладений на похмурому схилі, немов для лекції з анатомії, кістяк селища; он—"дивись, точно, як хребет!"—головна вулиця, трохи викривлена, наче хребет чорнороба; всі хребці на місці, руки й ноги — провулки — також, і трохи набік голова — церква, чималий сірий трикутник. Ліва нога — ву

КІСТЯК ОДНОГО СЕЛИЩА

лиця, що піднімається схилом на схід, права — інша вулиця, що веде в долину, ця трохи коротша. Кістяк трохи кульгавої людини. Такий міг бути на вигляд чоловік, чий кістяк розкопають через триста років; чотири охлялі корови женуть його повз нас на пашу, удаючи, що то він їх жене; його права нога коротша внаслідок нещасного випадку, хребет викривився від напруження, бо чоловік щодня вирізав торф, і коли його опускатимуть у могилу, зморена голова схилиться набік. Він вже випередив нас, пробурмотівши своє "пісе day!" перш ніж ми надумалися відповісти йому або розпитати про це селище.

Такого вигляду не мало жодне розбомблене місто, жодне обстріляне артилерією селище; бомби й гранати — це всього лишень подовжені томагавки, бойові сокири й келепи, якими рубають, розбивають, але ж тут не видно жодного сліду насильства — час і сили природи поточили все, крім каменю, а з землі ростуть зелені подушки,— мох і трава,— на яких ніби реліквії спочивають ці кістяки.

Нікому тут навіть і не заманеться повалити мур або виламати з покинутого будинку деревину (дуже цінну в цих місцях); у нас це називається "випатрати" — а тут ніхто не патрає, навіть діти, що женуть увечері череду з пасовища за покинутим селищем; їм і на думку не спадає завалити стіну чи розламувати дверний отвір. А от наші діти, щойно ми опинились посеред селища, спробували це зробити — зрівняти все з землею. А тут ніхто нічого з землею не зрівнює, а залишає м'які частини покинутих домівок на поталу вітру, дощу, сонцю і часу, і через шістдесят, сімдесят чи сто років знову залишаться голі будівлі, на які вже жоден майстер, вивершивши стіни, не почепить вінка,— ось такий вигляд має людське поселення, облишене після смерті у спокої.

Усе ще пригнічені, йшли ми поміж оголених фронтонів головною вулицею, завертали в провулки, і наша пригніченість помалу стала розвіюватись — на вулицях росла трава, мох стелився по мурах і картоплищах, дерся на будинки, а відмиті дощами від мулярного розчину камені фронтонів виявились не цеглою чи бутом, а валунами, що їх знесли з гори струмки, перемички одвірків чи віконниць — кам'яними плитами, два широкі, схожі на плечі кам'яні виступи випинаються зі стіни в тому місці, де колись був камін — на них чіплявся ланцюг для чавунного казанка, бліді картоплини варилися в темно-бурій воді.

1 Добрий день (англ.).

Ми як лоточники ходили від будинку до будинку, і щоразу, коли наша коротка тінь прошмигувала на порозі повз нас, зверху на нас звалювався синій квадрат неба — він був більший у тих будинках, де колись жили заможніше, менший — де бідніше; тільки розміри синього квадрату неба вирізняли будинки один від одного. В деяких світлицях все вже поросло мохом, деякі пороги вже під коричневатою водою; у наріжних стінах де-не-де ще стирчали кілочки,— стегнові волячі кістки,— до яких кріпився ланцюг, що ним прив'язували худобу.

"Тут стояла піч".— "А там ліжко".—"Тут над каміном висіло розп'яття".—"А там — мисник"; дві вертикальні й закріплені на них клинцями дві горизонтальні плити; і в цьому миснику один з дітлахів знайшов залізний клинець, який, коли його витягли, розсипався у долоні на порох, лишився тільки твердіший, завтовшки з цвяшок стрижень — за порадою дітей я поклав його до кишені плаща, на згадку.

П'ять годин пробули ми в цьому селищі, час промайнув швидко, бо нічого не діялося — ми тільки сполохали кілька пташок та ще вівця чкурнула від нас у віконний отвір і помчала угору схилом; на задерев'янілих живоплотах з фуксій висіли криваво-червоні квіти, відцвілі кущі дроку обсипано пелюстками квітів ніби брудними мідяками, блискучий кварц, наче білі кістки, виглядав з моху; на вулицях — ніякого сміття, у струмках — ніякого бруду, нізвідки — жодного звуку. Ми нібито чекали на дівчину в червоному светрі, з козубом коричневого торфу, але дівчина не з'являлася.

Коли, повертаючись додому, я засунув руку до кишені, щоб поглянути на клинець, то натрапив там тільки на червонувато-буру потерть — клинець був того ж кольору, що й болото обабіч шляху, і я витрусив кишеню туди ж.

Ніхто не міг точно сказати, коли й чому було покинуте селище — в Ірландії так багато покинутих будинків, що під час будь-якої двогодинної прогулянки можна перелічити — оцей покинуто десять, а той — двадцять, отой — п'ятдесят чи вісімдесят років тому, а є будинки, де цвяхи, якими поприбивано дошки на вікнах і дверях, не встигли ще навіть заіржавіти, дощ і вітер ще не завдали їм шкоди.

Бабуся, що мешкала в будинку поруч, не могла нам сказати, коли люди покинули селище — вже 1880 року, коли вона була ще дівчинкою, тут усе стояло пусткою. З шістьох її дітей в Ірландії залишилося двоє; двоє живуть і працюють у Манчестері, двоє— в Сполучених Штатах, одна дочка вийшла заміж тут у селі (в неї шестеро дітей, з них двоє, мабуть, поїдуть до Англії, а двоє—до США), і найстарший син залишився з нею. Здалеку, коли він вертається з чередою з пасовища, то на вигляд здається шістнадцятирічним хлопцем, коли заверне за ріг будинку на сільській вулиці — тридцятирічним, а коли проходить повз наш будинок і несміло зазирає у вікно, тоді видно, що йому п'ятдесят.

— Він не хоче женитися,— говорить мати,— хіба ж це не ганьба?

Так, ганьба. Він такий старанний, охайний, ворота і кам'яні виступи стін пофарбував червоним, а яскраво-синім — віконниці під зеленою покрівлею з моху; в його очах іскриться дотепність, і він спокійно поплескає по спині свого віслюка.

Увечері, забираючи молоко, ми розпитуємо його про покинуте селище. Але він не може нічого розповісти, нічогісінько; він туди навіть не заходив — їхнє пасовище не там, і їхні торосові розробки в іншому місці, на південь, неподалік від пам'ятника ірландському патріотові, страченому в 1799 році.

— Ви вже бачили його?

Так, ми його вже бачили, і Тоні йде від нас — спочатку п'ятдесятилітній, на розі перетворюючись у тридцятилітнього, вгорі, на схилі, мимохідь почухуючи віслюка, стає шістнадцятилітнім, а зовсім нагорі, спинившись на хвилину біля живоплоту з фуксій, перш ніж зникнути за ним, здається маленьким хлопчиком, яким був колись.

6

МАНДРІВНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ДАНТИСТ

— Скажи щиро,— промовив до мене Педрейк після п'ятого кухля пива,— чи не вважаєш ти, що всі ірландці напівбожевільні ?

— Ні, я вважаю тільки половину всіх ірландців напівбожевільними,— відповів йому я.

— Тобі треба було б іти в дипломати,— зауважив Педрейк і замовив шостий кухоль пива,— але скажи мені тепер зовсім щиро,— ти вважаєш нас щасливим народом?

— Думаю,— відповів я, що ви щасливіші, ніж вам здається. А якби ви достеменно знали, які ви щасливі, то знайшли б причину, щоб бути нещасними. У вас є чимало причин, щоб вважати себе нещасними, але ви, до того ж, ще й поетизуєте нещастя — будьмо!

Ми випили, і тільки після шостого кухля пива Педрейк зважився запитати мене про те, що йому давно кортіло.

— Скажи-но,— тихо почав він,— Гітлер, здається мені, був не така вже погана людина, тільки, здається мені, надто далеко зайшов.

Дружина кивнула мені, шепнувши по-німецьки:

— Давай, не зупиняйся, вирви йому цього зуба.

— Я ж не зубний лікар,— тихо відповів я дружині,— і мені не хочеться ходити ввечері до бару: щоразу я мушу рвати зуби, завжди ті самі, мені набридло.

— Але це варто зробити,— доводила дружина.

— Послухай, Педрейку,— привітно розпочав я,— ми точно знаємо, куди зайшов Гітлер, він ішов по трупах мільйонів євреїв, дітей...

Обличчя Педрейка болісно сіпнулося. Він замовив собі сьомий кухоль пива і сумно сказав:

— Шкода, що й тобі забила памороки англійська пропаганда, шкода.

Я не доторкнувся до свого пива.

— Слухай,— запропонував я,— давай вирвемо тобі цього зуба; може, буде трохи боляче, але так треба. Потім ти будеш справді приємним чолов'ягою. Трохи виправимо тобі щелепу, бо однаково я сам собі здаюся мандрівним політичним дантистом. Гітлер був...— і я розповів йому все, що знав, бо вже мав досвід і став вправним зубним лікарем, а коли лікар симпатизує пацієнтові, то діє ще обережніше, ніж просто за звичкою, керуючись почуттям відповідальності.

— Гітлер був...