Історійки під екстезі - Сторінка 4

[46] Будівництво фінансувалося із добровільних внесків, так само як і купівля радіокерованих гвинтокрилів для поліції Сен-Жермен-де-Пре.

То були райські часи. Ми знову могли прогулюватися по нашому кварталу в повній безпеці. Мешканці Сен-Жермен-де-Пре знов почали посміхатися. Усюди влаштовувалися свята, двері не зачинялися ані вдень, ані вночі. Можна було, нічого не побоюючись, залишати ключі в наших Ferrari. І лише вночі прожектори гелікоптерів пронизували темряву над нашим клубом Lipp.

У цей час уся країна, поза межами нашого кварталу, тонула у вогні та крові.

Галас наближається. Моя рука тремтить від остраху, бо я легкодухий слабак. Під три чорти, я не хочу вмирати! Я знаю, що буду повзати перед ними на колінах, наче остання [47] потолоч. Я хотів зберегти своє бабло, і проблеми інших мене не обходили. Чорт, я був як і всі інші, я не думав, що ситуація погіршиться так швидко!

Звісно, у той день, коли вони випотрошили Бернара Анрі Леві та Аріеля Домбас-ле, які мирно вийшли до них на переговори, я мав здогадатися, що черга дійде і до нас. Але я, як і всі інші, вирішив, що це випадковість... Потім було колективне зґвалтування Клаудії Шиффер (найкращий рейтинг TF+ цього року), і ми всі сподівалися, що цей гармидер їх вгамує...

Коли вони спалили Матьє Касовіца, ми нарешті відкрили очі, але було вже запізно... Продовження відоме: вбивства поблизу Ка-стель, підпалення "Грассе", жахливе повішення Філіппа Соллерса за ноги до дзвону Сен-Жермен-де-Пре. [48]

Я відправив двох своїх останніх охоронців на розвідку. Що вони там роблять? Уже минуло десять хвилин, як вони мали відправити мені ЗО-відеозапис на мій годинник Microsoft Swatch.

Ми пожинаємо те, що посіяли. А як же ми святкували падіння комунізму! Цього разу капіталізм перемогли. Усі запитання, які ставив Карл Маркс, постали знов, але іще жорсткіше. Ми вважали природним те, що незначна меншість обраних керувала численною більшістю бідних. Наші величезні апартаменти здавалися нам виправданими. Нестерпна непристойність нашого способу життя не колола нам очі. Я щойно побачив у вікні насаджену на кіл голову свого охоронця — його очі повискакували із орбіт. Вони увірвалися до Cafe du Flore! Сартре, повернися, вони збожеволіли! Я зачинився [49] у нужнику і шкрябаю це прощання. Тупіт ніг на сходах. Ось і все. Вони грюкають у двері. Навряд чи мені вдасться стати їхнім другом.

Післясвяткові довби

Я сказав йому: "Усе завжди починається з наступного ранку". Вигляд він мав жахливий. Обличчя вкрите щетиною. Від нас тхнуло перегаром, наближався світанок. Удалині, з вулиці Варен, уже було чутно свистіння сміттєзбірника.

Луї — мій старий приятель, але він надто часто закохується — через це він трохи нудний. "Так, так, а потім ти запевнятимеш, що життя — це пробудження після свята". Він поставив стару платівку Арети Франклін на 45 обертів, а я вижлуктав пляху.

"Ти бачив її очі? Ні, от скажи, ти бачив її ОЧІ?".

Вочевидь, що я бачив її очі, я добре знаю Летицію, як і те, що колись через ці очі я [51] ускочив у подібну халепу. Луї понесло, і Аре-та співала свою тиху молитву за нас...

— Вона обіцяла, що ми невдовзі побачимося.

— У тебе є її номер?

— Є-е-е.

— Моно 43-32.

— Але...

— Ніяких але.

Вона вже прокинулася. Але була не сама, і Луї бігцем повісив слухавку. Тепер я знав, що в нас попереду безсонна ніч.

— Я тебе попереджав, вона така. Щоразу, коли Летиція говорить "привіт", це значить "прощавай".

Але я враз пошкодував про свою брутальність. Я ненавидів заспокоювати Луї, бо це нагадувало мені про мої найгірші дні. У кімнаті повіяло смутком. [52] Якщо комусь потрібна адреса, за якою мешкає смуток, то можна запитати мене. Смуток з'являється у певні години. Його ареал проживання чітко визначений.

Але Луї полюбляв страждати. Він належить до тієї когорти людей, які відмовляться вступати до клубу, в який їх запрошують дійсними членами. Певним чином, я розумів, чому все відбувається саме так У Луї все йшло не так, бо воно і НЕ МОГЛО КУДИСЬ ІТИ.

— Мені все однСґплювати, головне, що я її кохаю, і це єдине, що має значення, на все інше мені наплювати.

— Луї, чи маєш ти Доліпран?

Ми пройшлися пішки. Поснідали в барі "Марше". Не заплатили і пішли звідти. Ми втекли. Зустріли співачку Дані на вулиці Ло-біо. Я стругнув біля бару "Фернандо" Луї нюхнув попперсу біля бару "Гюї". [53]

Усе це відбувається через мене. Це була моя ідея піти туди. Я добре пам'ятав адресу Летиції. Я назвав її шоферу таксі.

— Авеню Веласкес, 8-й округ. Тупик, що виходить на парк Монсо.

Я нічого не забув. Рана ще не загоїлася. В усьому моя провина.

Луї добре затягнувся в обидві ніздрі, потім натиснув на дзвоник. О, Летиціє, миле янголятко, чому ти відкрило так легко? Хіба тебе не навчили, що слід спочатку спитати, перед тим як відчинити ящик Пандори?

— Заткни їй рота рукою, швидко!

Я підкорився. Летиція мене вкусила. Я стиснув кулак і заліпив їй у око. Луї заломив їй руки за спину. У квартирі засмерділо попперсом (входячи, він перекинув пляшку). Батьки Летиції вже пішли на роботу. її тра-халь також. У нас попереду був цілий день. [54]

Ви коли-небудь пробували запхати до дівочого рота тенісний м'яч? Я вас запевняю, що це забирає чимало часу. Але це того варте: тепер Летиція не кричить, чи, точніше, ніхто не чує її крику. Відзначу, що її батьки мають смак: крісла — Людовик XV, диски — Doors, ірландське віскі. Ми по черзі підпалили крісла, подряпали диски та вицмули-ли віскі. Луї ще знайшов різки в кімнаті Летиції (вона їздить на конях). Ми помстилися за її коня.

— Як ти гадаєш, вона могла б мене покохати?

— Облиш це...

— Ми могли б удвох вирушити у подорож... Нас усі б залишили в спокої, ніхто б нам не заважав...

— Луї, я думаю, що нам не слід довго тут затримуватися. [55]

— Вона мені говорила, що ми скоро по— • бачимось...

— О'кей, Луї, але зараз уже трохи запізно мріяти про одруження, мені здається, ми тут трохи наколобродили, і слід ушиватися, поки ніхто не прийшов.

— Петиція... Л.Е. в А.Т.И.Ц.І.Ї (на мелодію Сержа Гінзбура).

— Луї, роби, як знаєш, а я чухаю звідси. Мені в обличчя вдарила хвиля холодного

повітря. Вулиця блищала від дощу. Луї вскочив у халепу. Я почав хапати дрижаки. Він залишився там, разом з непритомною Лети-цією. Непритомною та зв'язаною. Я не міг пригадати всього, але мені здавалося, що Луї таки вскочив у халепу.

Свята схожі на життя: вони народжуються та вмирають, як і людські істоти. Вони мають свої злети та падіння. Вони, як і ми, сяють [56]спочатку, а потім перетворюються на порох. Як і ми, свята не мають наступного дня.

Коли Луї телефонував мені, я не відповів. Автовідповідач усе записав. Я не все розібрав, але загалом, він повідомляв, що нарешті знайшов спільну мову з Летицією. Він запитував мене, чи погоджуся я стати їхнім свідком на весіллі. Просив стати мене хрещеним батьком їхньої дитини. Він плакав, було чутно, як сльози падали на слухавку. У ящику метушилися кралі з Рошфора. Щойно помер Жак Демі. Коли ви вмираєте, то починають крутити ваші фільми. Ось для чого люди знімають кіно. Аби надати своїм життям сенс. Я знову заснув. . Я спав і бачив уві сні світ, сповнений яскравих кольорів, дівчат із ямочками на засмаглих щічках; у моїх занімілих вухах дзюркотіли [57] мелодії мого дитинства; сонце дощило. Мені наснилося, що я іду до тебе і ти береш мене за руку. Мені наснилося, що моє серце почервоніло, що ми біжимо лісом із ненюфарів, а навколо флуоресціюють пташки. Мені наснилося кохання, і.я закохався у цей сон.

Чоловік, який задивлявся на жінок, 1

Гімн пляжів, як на мене, — це не "Sea, Sex, Sun" Сержа Гінзбура, а, швидше, "Люблю дивитись на дівчат" Патріка Кутена.

Це надзвичайна пісня. "Люблю дивитись на дівчат, які прийшли на пляж. Вони знімають одяг і вдягають свій цнотливий камуфляж".

Щоразу, коли я розлягаюся на піску, то чую цю оду сексуальній невдоволеності, цю апологію курортного вуаєризму. Я думаю про тисячі болісних післяобідніх годин, які я провів у Бідарі, Біарицці чи Сен-Тропе, спостерігаючи за засмаглими кралями у малесеньких купальних трусиках. Я переконаний, що саме оці численні години сором'яз— [59] ливого споглядання зробили з мене мерзенного сексуального збочення, яким я став.

"їхні грудки палають від жаги до життя, їхні очі наче питають: яке воно, це хлопча?"

У цій пісні Кутена є міцне крещендо, яке чудово передає розпачливе безсилля гете-росексуального курортника, розчавленого спекою, оточеного безмежністю жорстокої краси. Дівчата скачуть, підіймають хвилі розпеченого піску, вигукують імена хлопців, які ще більш засмаглі за них. Вони виходять із води з ліловими сосками, мокрі купальні трусики облипають їхні стрижені кицьки. Вони цілуються з австралійськими серфінгістами чи камергерськими ді-джеями. Вони не звертають уваги на зелених та хирлявих хлопців, які читають книжки, із прутнями, прихованими під махровими рушниками. Вони навіть не помічають цих паралізованих [60] залицяльників, дірок від бубликів, німих закоханих, лютих романтиків. Подяка Куте-нові за те, що він віддав належне цим мовчазним літнім стражданням.

І чому шістнадцятирічним дівчатам дозволяють вільно вештатися по узбережжю? їхні довгі шиї, випуклі сідниці, губи, що з насолодою обсмоктують полуничне ескімо, шовкові спини, тендітні ключиці, мокре волосся, зуби, білі наче морська піна, вузенькі розкішниці, свіжі язички, біла смужечка від купальника, маленькі ступні із пофарбованими нігтиками, грудки, які легко вмістяться у моїй долоні....

Мені подобається писати про дівчат. Що робити, коли закохуєшся у сотню дівчат одночасно? їхні пупки наче басейни наповнені олією для загару. Мені було шістнадцять, коли це почалося. Наразі мені вдвічі [61] більше, і нічого не змінилося. Я пишу це у Форментера, в червні 1997, моя наречена поряд зі мною, однак це прокляття триває: все життя я буду уважно придивлятися до параду жорстокої цноти.

Сьогодні, коли я став відомим письменником, якого видають десятитисячними накладами, я не забув, що ви розбили моє серце, зграя маленьких негідниць.

Як стати кимось

Моє життя — лайно, настав час покінчити з ним. Досить з мене возити бовдурів, від яких тхне кремом після гоління і залишається кокаїновий порошок на задньому сидінні.