Історія Альманзора - Сторінка 3

А трохи згодом із-за рогу з'явився вельможа, — тоді він вигукнув: "О, наші очі воістину дорогоцінний дар небес! Мені довелося ще раз побачити свого шановного батька!" Чоловік той підійшов до нас, огледів усіх і купив урешті-решт того, з ким усе це трапилося; тоді він закликав Аллаха, палко подякував йому і шепнув мені: "От я знову вертаюся в оселю щастя: мене купив мій рідний батько".

— Значить, це не мій син, не мій Кайрам! — мовив шейх, впадаючи в тугу.

Тоді юнак не міг довше стримувати своє хвилювання, сльози радості бризнули в нього з очей, він упав ниць перед шейхом і вигукнув:

— Хай там як, а це ваш син — Кайрам Альманзор, адже це ви самі купили його.

"Аллах, Аллах! Чудо, велике чудо!" — вигукували навколо й усі намагалися протиснутися ближче. А шейх, онімівши, дивився на хлопця, що підняв до нього своє вродливе обличчя.

— Мустафа, друже мій, — нарешті звернувся шейх до старого дервіша, — очі мені затуляє завіса сліз, і я не можу роздивитися, чи позначилися на нього на обличчі риси його матері, у яку мій Кайрам удався лицем, підійди і вдивися в нього.

Старий підійшов, довго дивився на нього, нарешті поклав руку на чоло юнакові й мовив:

— Кайраме, як говорить вислів, що того сумного дня ти забрав із собою у табір франків?

— Дорогий учителю, — відповів юнак, торкаючись губами його руки, — він каже: "Хто любить Аллаха і чистий душею, той не сам і в пустелі знегод, адже з ним двоє супутників, вони підтримають і втішать його".

Тоді старий із вдячністю звів очі до неба, підвів юнака, пригорнув його до грудей і передав шейхові зі словами:

— Візьми його! Як вірно те, що ти тужив за ним десять років, так вірно й те, що це твій син Кайрам.

Шейх не тямився від радості й щастя. Він не міг надивитися на віднайденого сина, з рис якого виразно проступав образ колишнього Кайрама. І всі присутні тішилися разом з ним, адже вони любили шейха, і кожному здавалося, начебто в цей день йому самому доля подарувала сина.

Палати знову повнилися піснями й радістю, як у дні щастя.

Юнакові довелося повторити свою розповідь, тепер уже докладніше, і всі вихваляли арабського вченого, і імператора, і тих, хто виявляв співчуття до Кайрама. Гості розійшлися тільки пізно вночі, і шейх щедро обдарував усіх своїх друзів, щоб вони зберегли пам'ять про цей день радості.

Чотирьох же юнаків він представив своєму синові й запросив їх відвідати його, і було вирішено, що Кайрам читатиме з переписувачем, пускатиметься в недалекі мандрівки з художником, розважатиметься танцем і співом у компанії купця, а четвертий хлопець відповідатиме за учти при дворі шейха. Їх щедро обдарував шейх, і, радісні, залишили вони його будинок.

— Кому нам дякувати, — міркували вони, — кому, як не дідусеві? Хто міг би це подумати, коли ми стояли тут у будинку і пліткували про шейха?

— Але ж ми могли легко пропустити повз вуха слова старого, — мовив інший, — або, чого доброго, взяти його на глузи. Він був у жалюгідному лахмітті, і хто міг подумати, що це мудрець Мустафа?

— Як дивно! — сказав переписувач. — От на цьому самому місці ми голосно висловили свої бажання. Один мріяв про мандрівки, другий — про співи й танці, третій — про веселі учти в колі друзів, а я — про читання й казки, і от всі наші мрії здійснилися. Адже я можу читати всі книги шейха і брати будь-які на власний смак.

— А я можу прикрашати його стіл, розпоряджатися всіма розвагами й сам брати в них участь, — мовив другий.

— А я? Щойно закортить мені послухати співи і гру на лютні або подивитися на танець, я можу піти до нього й попросити відпустити зі мною його рабів.

— А я до цього дня був бідний, — вигукнув художник, — не міг і кроку ступити з міста, тепер же я можу вирушити в далеку путь!

— Тож бо і воно, — підхопили всі гуртом, — добре, що ми пішли за дідусем, — хто знає, що інакше сталося б з нами?

Так сказали вони і, втішені й веселі, розійшлися по домівках.