Історія Одної Людини

Шевруд Андерсон

Історія Одної Людини

На суді, коли його запитували, як зчинилося вбивство, і пізніше, коли його виправдано завдяки признанню отого чудернацького, лисого чоловічка з нервовими рухами, я весь час спостерігав його, немов заворожений його марною спробою щось розтлумачити иншим,.

Його уперто турбувала якась инша думка, і вона, здавалось, нічого спільного не мала з обвинуваченням, що ніби-то він убив жінку. Його наче зовсім не цікавило питання, чи повісять його на підставі судового вироку, чи ні. Закон ані трохи не стосувався до його життя. Од участи в замордуванні він відмовляйся, як відмовляються від цигарки: "Дякую, не хочу зараз курити. Можу закластися, що витримаю цілий місяць, щоб не курити".

Отак він поводився. Це вражало. Якби він дійсно був винний і намагався врятувати свою шию, то кращого способу не міг-би придумати. Бачите, напочатку всі гадали, що він дійсно вбив; всі ми були переконанні в цьому, а потім, завдяки отій його чудовій байдужості, кожному захотілося рятувати його. Коли поширилась новина, що отой недоумний, куций халтурник визнав свою вину, то в залі залунали одностайні оплески.

Закон його виправдав, але це ані трохи не змінило його поведінки. Десь на світі мусів бути чоловік або жінка, які його зрозуміють; треба було знати ту особу і все їй розказати. Під час процесу і згодом я, спостерігаючи його, мав непомильне вражіння, що він ніби мацає руками у темряві, шукаючи загубленої голки або пришпильки. Або скидався він на стару людину, що не може знайти своїх окулярів: по всіх кешенях шукає й безпорадно озирається навколо.

У всіх, як і в мене, була та сама думка в голові: чи може людина бути така байдужа, брутальна, коли вмирає найближча й найдорожча істота, і одночасно така чутлива й ніжна? Чи може вона бути така двоїста?

Як не як, а тут "роман", і людині хочеться часом розказати його просто, не перекладаючи на газетний жаргон: без прекрасних спадкоємиць з холоднокровними вбивцями та всякою шитою нісенітницею. Ось вам та історія в загальних рисах.

Ім'я людини — Вілсон, Едґар Вілсон, і прибув він до Чікаго звідкись із заходу, може з гір. Він, певне, розводив овець на далекому заході або робив щось подібне до цього, бо мав той відсутній вигляд, що буває у людини, яка довго жила самотним життям. Про себе й своє минуле він оповідав багато суперечних версій, а тому, деякий час послухавши його, кожен, рукою махнувши, сказав-би:

— Хай йому біс... це зрештою не важить... Він правди не скаже... що там слухати!

Одне людо знали, що він прибув до Чікаго з якогось міста у Канзасі, звідки втік із чужою жінкою.

Про неї дізнався я дуже мало. Здається, колись вона була дуже гарна, з біса гарна, але життя її перед зустріччю з Вілсоном було якесь недоладнє. По тих мертвих канзаських містах життя без ніякої причини стає якимсь недоладнім і скаліченим. Цього не з'ясувати... Але так воно є... Важко й повірити, що пишуть тамтешні письменники за те життя на заході.

Але про ту жінку треба дещо сказати. Була вона ще дівчинка, коли батька лихо спобігло. Був він якийсь дрібний службовець; здається, кур'єр якоїсь експедиції, і заарештовано його за грошову розтрату. У в'язниці він перед судом застрелився. Матери вже не було серед живих.

Через рік дівчина одружилася з одним чоловіком; був він хлопець чесний, та з усіх поглядів нецікавий. Служив за фармацевта, але, бувши ощадний, незабаром придбав власну аптеку.

Жінка, — я вже сказав, — була гарна й здорова, але в заміжжі схудла й нервова стала. Проте, було в ній щось гідне й величнє, що причаровувало всіх чоловіків. У тому мізерному маленькому місті кілька з них, закохавшись, листи їй писали, спокушаючи на нічну пригоду. Ви знаєте, як такі листи пишеться, звичайно, без підпису: "Там-ось і там-ось будьте в п'ятницю ввечері. Коли згодні мене вислухати, то прийдіть з книжкою в руках".

Але жінка зробила помилку, розказавши чоловікові зміст одного з тих листів. Він дуже розгнівався й пішов з рушницею на призначене місце. Нікого не заставши, прийшов додому й лаявся. Казав жінці образливі слова: "Ти, мабуть, якось глянула на того чоловіка, коли він вулицею йшов. Чоловік не приступиться так сміливо до заміжньої жінки, якщо не має приводу до цього".

Говорив він їй про це день-у-день, — веселеньке стало життя в їхнім домі. Вона де-далі більше мовчала, а коли мовчала; то мовчало все в домі, бо дітей у них не було.

Тоді саме Едґар Вілсон, прямуючи на схід, на два-три дні зупинився в тому місті. Мав він трохи грошей і оселився в дешевому пансіоні, близько залізничної станції. Одного дня побачив оту жінку на вулиці і пішов за нею аж до самого дома; сусіди бачили, як вони з годину розмовляли, стоячи коло воріт, а другого дня він знов прийшов,

Цього разу вони балакали години зо дві, а тоді вона зайшла до хати, повернулася з клуночком і обоє подалися до станції. Сіли на потяг і поїхали до Чікаго, де й оселились, жили, очевидячки, дуже щасливо аж до самої смерти її, про яку я й хочу розказати. Вони, розуміється, не могли взяти шлюб і протягом трьох років, що жили у Чікаго, він нічого не робив для заробітку. Мізерних грошей його ледве вистачило на переїзд із Канзаса, і жили вони дуже бідно.

Мешкали в північній частині міста у кварталі трьох— і чотирьох-поверхових кам'яниць, де жило спочатку так зване "пристойне товариство", а потім вони звелись, нанівець. Цей квартал тепер уже відбудовується, а багато років він стояв цілком занехаяний. Там були оті старі резиденції, що їх перетворено на пансіони з неймовірно-брудними мережевними фіранками на вікнах, а подекуди траплялися старі, занепаді дерев'яні будиночки, — в одному з них жив Вілсон з тою жінкою.

Ну й хата-ж це була! Мабуть, власник грунту був собі кмітливий і знав, що в такому великому місті, як Чікаго, жоден клаптик землі не пропаде; він подумав сам-собі: "Нехай хата стоїть. Вона нічого не варта, але за той грунт, що під нею, колись дадуть добрі гроші. Найму за малу плату, та не буду ремонтувати. Поки ціни поднімуться, то, може, вистачить на податки".

Отож дій стояв непофарбований, вікна покривилися, а з даху майже вся гонта пообсипалася. На другий поверх люди діставалися надвірніми сходами, де поручні були отого глянцуватого сіро-чорного кольору, що його дерево набуває в місті, де багато сажі й кіптяви, як, наприклад, у Чікаго або Пітсборо. До тих поручнів торкнувшись, рука ставала чорна. Кімнати нагорі були холодні й непривітні.

З чільного боку був великий покій з каміном, з якого повипадала цегла, а в тильній частині — дві маленькі спочивальні.

Тут оселилися Вілсон з тою жінкою. Найняли вони помешкання у травні, а тому не злякала їх холодна порожнеча великої вітальні. Там було хистке, дерев'яне ліжко з поламаною ніжкою (жінка спробувала полагодити його дощечками з потрощеного ящика), кухенний стіл, що правив Вілсонові за письмовий, і два-три дешеві кухенні стільці.

Жінці пощастило знайти собі посаду в гардеробній театру на Рандольєр-Стріт, і на той заробіток вони жили. Йшла чутка, що вона ніби дістала те місце через якогось добродія, що закохався в неї і мав звязок з адміністрацією, але такі чутки ходять про всіх жінок, що працюють коло театру, починаючи від прибиральниці й кінчаючи артисткою на перших ролях.

Хоч як там, а вона працювала в театрі й мала репутацію спокійної та діловитої жінки.

Що-до Вілсона, то він писав вірші того ґатунку, якого я ніколи ще не читав, дарма що й сам, як і всі газетярі, писав і верлібром, і римами. Сам я стою за класичний вірш.

Що-ж до Вілсонової творчости, то це була для мене китайська грамота. А може воно й не зовсім так.

Голова мені заморочилась, коли я якось уночі переглянув цілу збірку. Тут говорилося про стіни, глибокі колодязі й високі провалля, звідки молоді дерева тягнуться вгору, до світла, на волю." Чудернацьке якесь божевілля в кожному рядку, а проте воно зачаровувало. Вводило в якийсь новий світ з новими вартостями, а чи-ж не в цьому й вся суть поезії? Тут був світ реальний, — який ми знаємо, або думаємо, що знаємо, світ пласких будинків і західніх фарм з дротовими загородами навколо полів та тракторами "Фордзон", що снують туди й сюди, і міста з університетами та рекламами, і все, з чого складається життя, або, принаймні, у нашій уяві складається.

Тут був світ, де мій всі живемо, а поруч нього існував инший світ, Вілсонів світ, як я його назвав, світ туманний для мене і далекий, де речі набували нових і дивних форм, душа людська виверталася; очі бачили речі новими, пальцями намацувались нові, дивовижні контури.

То був переважно світ мурів. Мені пощастило дістати ввесь Вілсонів рукопис. Із газетярів я перший потрапив до хатини тої ночи, коли знайдено жінчине тіло. Всі його божевільні вірші були старанно записані в дитячому зшитку. Поблизу стояло двоє чи троє тупооких полісменів. Я засунув книжку під піджак, коли— вони одвернулись. Згодом, коли розпочався процес, я деякі з тих віршів, найбільш зрозумілі, опублікував. То був непоганий газетний матер'ял — поет, що вбив свою коханку:

Вже не носив він плащ багряний,

Бо знав, вино і кров червоні ...1)

і таке инше. Читаючи, Чікаго захлинався.

1) Цитата з Уайльдової "Балади Редінзької тюрми". Пер.

На мить повернуся до цієї поезії. Мушу пояснити, що крізь усю збірку проходила одна думка, що люди побудували навколо себе мури, і що всім їм, певне, судилося назавжди залишитися за тими мурами, — отож вони об них б'ють кулаками і чим попало. Хотять, розумієте, отой мур проломити наскрізь. Не зовсім ясно можна було зрозуміти, чи був то один великий мур, чи багато маленьких. Часом Вілсон казав так, часом инакше. Люди сами збудували ті мури, і ось вони за ними стоять, невиразно відчуваючи, що по той бік тепло, світло, повітря, краса, а тим часом, через незрозуміле якесь божевілля, будують вони ті мури все вище й усе міцніше.

Від такої думки мене аж холодом проймає. Не знаю, як вас.

Далі говорилося про глибокі колодязі. Люди копають, копають і все глибше й глибше закопуються в ті колодязі. Вони, розумієте, не хотять цього робити, і ніхто їх не змушує, а тим часом роблять. Колодязі все глибшають і глибшають, голоси чути далі й далі... і десь вони затихають...