Історія Одної Людини - Сторінка 3

- Шервуд Андерсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Знайшла в цьому глибоке задоволення, упевнилась, що життя варте того, щоб жити.

Траплялися в тій кімнаті й дрібні події, які слід відзначити. Якось у червні одного задушливого, дощового дня горбата дівчина підглядала за подружжям.

Жінка, поправши білизну, почепила мотузка й розвісила її у хаті, бо в такий день вона надворі не висохла-б.

Коли всю білизну порозвішувано, Вілсон увійшов, мокрий, з-під дощу, і, сівши до столу, почав щось писати.

Кілька хвилин пописавши, підвівся й пройшов по кімнаті; головою зачепив він за якусь штуку мокрої білизни.

Отож, далі походжаючи по кімнаті й з жінкою розмовляючи, почав він оту білизну здіймати й складати собі на руку, а тоді, на сходи вийшовши, він усю її скинув униз, на брудне подвір'я. Тим часом, як він це робив, жінка сиділа нерухомо й слова не мовивши, поки він знов не підійшов до стола. Тоді вона зійшла сходами, позбирала білизну і знов її перепрала. Коли вона, це зробивши, знов почала її розвішувати, тоді лише він ніби усвідомив свій вчинок.

Коли вона вдруге взялася прати, він знов був вийшов на гулянку. Почувши кроки його на сходах, горбата метнулась до своєї замкової включим. Вона просто дивилася йому в лице, коли він увійшов до хати. "З хвилину він стояв, як безпорадне, збентежене дитя, — оповідала вона, — а тоді, хоч нічого не сказав, сльози йому ринули по щоках". Жінка, що саме розвішувала білизну, обернулась і побачила йото. На руці у неї повно було тої білизни, але вона, впустивши її на підлогу, кинулася до нього. Навколюшки ставши, руками його обвила і благальна подивилася йому в вічі.

— Не хвилюй себе, не хвилюй! Я все знаю. Будь ласка, не хвилюй, — ось усе, що вона сказала.

А тепер перейду до жінчиної смерти. Сталося це в-осени того самого року. Там, де вона служила, в театрі, був отой самий напівбожевільний статист, що її застрелив.

Він закохався, написав їй кілька безглуздих листів, про які вона чоловікові нічого не сказала. Листи були не дуже приємні і декотрі з них найнеприемніші; він з якоїсь чудернацької примхи підписувавсь іменням Вілсоновим. Двоє з них знайдено коло трупа, і вони свідчили під час процесу проти Вілсона.

Отож жінка працювала в театрі, проминуло літо, і одного осіннього вечора, коли мала бути генеральна репетиція, вона, пішовши, взяла й Вілсона з собою. То був звичайний осінній день, які часто бувають у Чікаго — холодний, мокрий з густим туманом понад містом.

Репетиція не відбулася; захворіла прем'єрка або щось инше стало на заваді. Годині зо дві посидівши в холодному, порожньому театрі, вони подалися додому.

По дорозі зайшли до маленького ресторану попоїсти. Вілсон, як звичайно, був у відсутньому, мовчазному настрої. Думав певне, як у віршах висловити те, що намагався я вам переказати. Ішов він, не бачивши жінки поруч себе, ні людей, що вулицею сновигали туди й сюди. А вона...

Вона, як і завжди в його присутності, мовчала, щаслива думкою, що він з нею. Він-же не міг думати й переживати так, щоб вона не була причетна до цього. Навіть кров, що струмувала в його жилах, була її кров'ю. Він давав їй це відчувати, і вона йшла поруч, мовчазна й щаслива. Тіло його було тут, а мрія прокладала шлях через країну високих мурів і глибоких колодязів.

Вийшовши з ресторації, еони через міст дісталися до північної частини міста і все ще не перекинулися жодним словом.

Коли вони вже доходили свого дому, з туману, немов із порожнечі, вирнув отой статист, чоловічок з нервовими рухами, і стрельнув у жінку.

Ось як воно сталося. Дуже просто.

Вони йшли, серед туману нирнула перед жінкою чиясь голова, чиясь рука стрельнула, розтявся короткий, уривчастий постріл з пистоля, а тоді божевільний маленький статист із зморщеним імпотентним лицем старої баби круто повернув і подався навтьоки.

Все це сталося так, як я описав, і ні найменшого вражіння не справило на Вілсона. Він ішов собі далі, так ніби нічого не сталося, а жінка, спіткнувшись, зібрала сили й мовчки йшла далі поруч нього.

Так вони пройшли, може, зо два квартали й добралися до самото дому, як підбіг до них поліцай. Жінка йому набрехала за двох п'яних, що ніби зчинили бійку, і поліцай побіг у напрямку, який йому вказала жінка, якраз у протилежний бік, не туди, куди втік статист.

Була мряка й темрява, а тому жінка, підіймаючись сходами, взяла чоловіка під руку. Він, — скільки це можна з'ясувати логічно, — не запримітив, що вона підстрелена, і не усвідомив, що вона вмирає, дарма, що все бачив і чув. Згодом лікарі сказали, що куля тяжко ушкодила м'ясень, що контролює рухи серця.

Можна сказати, що одночасно вона була й жива, і мертва. Отож обоє піднялися сходами у свою кімнату, і там відбулася справжня трагедія, її легше з усіма подробицями віддати на сцені, ніж змалювати словами.

У кімнату ввійшли дві людини: одна вже мертва, що не хотіла визнавати своєї смерти, а друга — жива, але мертва що-до всього, що діялось навколо.

Покій, куди еони ввійшли, був темний, але жінка з інстинктом первісного звіря прямувала до каміну, а чоловік спинився кроків за Десять од дверей, як звичайно, весь поринувши у мрії. У каміні повно було всілякого сміття: недокурки, — він багато палив, — шматочки пописаного паперу, — всі ті покидьки, що можуть назбиратися у таких людей, як Вілсони. Отож усякого палива в каміні було багато, а вечір був холодний, осінній.

Жінка, намацавши поночі сірники, всю ту купу запалила.

Ця картина завжди стоятиме мені в спогадах (ось і тепер її бачу): гола кімната, а серед неї чоловік, сліпий, невидющий, і жінка навколюшках... розпалює вогонь, щоб в-останнє надати трохи краси оселі. Застрибали маленькі полум'ячка. По стіні полізли й затанцювали світляні плями. А десь у глибокому колодязі темряви! — чоловік, що, в думки свої поринувши, стоїть непричетний до всього, що діється навколо.

Вся купа паперів спалахнула і на мить залила покій ясним світлом, але жінка коло каміну стояла там, де світло не сягало.

Вона зблідла і, заточившись, крізь ясну смугу, мов по сцені освітленій, тихо й лагідно пішла до нього. Чи мала йому щось сказати? Ніхто ніколи за це не дізнається. Вона й слова не встигла вимовити.

Дійшовши до нього, впала і вмерла коло нього. У ту саму мить згасло й полум'я. Якщо вона й боролась із смертю, то боролася мовчки. Жодним звуком не прохопилася. Впавши, вона загородила йому дорогу до дверей, які виходили на сходи, на вулицю.

І ось тоді Вілсон повів себе по звірячому, — инакше я цього не можу назвати.

Погас вогонь, і погасло життя коханої жінки.

Там він стояв, вдивляючись у порожнечу, і думки його, хто знає, може теж були порожні.

Простояв він з хвилину, а може й п'ять, і десять. Перед тим, як знайти оту жінку, він увесь потонув у глибокому морі питань і сумнівів. Поки не знайшов її, нічим не виявляв себе світові. Мандрував з місця на місце, вдивляючись у обличчя людські, дивуючися з людей, бажаючи ближче до них приступитися і не знаючи, як це зробити. Жінці пощастило на деякий час винести йото на поверхню життьового моря, і він плив з нею по тому морю, у сяйві блакити й сонця. Тепле тіло жіноче, у коханні йому подароване, було йому човном, у якому летів він по морю; човна потрощило, і ось він знов поринає на дно.

Він не знгав, що таке лихо скоїлось, або певніше: і знав, і не знав.

Був він поет, і може в цю саме мить нова поема виникла в його душі,

З хвилинну постоявши, він відчув, що треба йому зробити якийсь рух, що треба — якщо можливо — врятуватися від якоїсь небезпеки, що на нього насувається.

Його потягло до дверей, сходами надвір, на вулицю — але дорогу загородив труп жінки.

Для людських вух жахливо почути, що він зробив, — здавалося воно надто жорстоким. Він зробив із мертвим тілом, як з поваленим деревом, на яке нахопився поночі в лісі: спочатку спробував зсунути його ногою набік, а не здолавши, просто переступив через нього.

Наступив просто на жінчину руку. Пляма від закаблука так і залишилася на тій руці.

Він спіткнувся, але враз випростався й хисткими сходами зійшов униз, вийшов на вулицю.

Ніч прояснилася. Похолоднішало, і вітер розігнав туман. Байдужо й спокійно пройшов він кілька кварталів. Ішов так спокійно, як ти, читачу, йшов-би після доброї вечері з приятелем.

Він, — безперечний факт, — зайшов навіть до крамниці купити собі коробку цигарок. Закуривши, з хвилину постояв, прислухаючись до розмови двох балакунів. А тоді пішов, покурюючи й певне обмірковуючи якусь поему. Зайшов до кіно.

Це, мабуть, його струснуло. Він теж, немов той старий камін, був набитий старими думками, уривками ненаписаних поем — бо-зна яким мотлохом! Частенько заходив він уночі до театру, де працювала жінка, щоб з нею разом вертатись додому, а тепер люди виходили з маленького кіно. Вони щойно бачили фільм "Світло землі".

Вілсон ішов серед густого натовпу, загубився в тому натовпі, покурюючи цигарку, і тоді зняв капелюха, боязко озирнувся навколо і раптом гучним голосом закричав.

Отож він стояв тамі, кричав і голосно намагався розказати про все, що трапилося, з непевним виглядом людини, що хоче пригадати собі якийсь сон. Побігши далі вулицею, він потім знову спинився і знов почав оповідати. Це, з короткими зупинками, повторювалось кілька разів. Добігши до самого дому, він хисткими сходами зійшов нагору, де лежала жінка; юрба цікавих ішла за ним, — тоді саме з'явився полісмен і заарештуваїв його.

Спочатку він здавався схвильованим, а потому заспокоївся. Навіть реготався, моли оборонець хотів його видати за божевільного.

Як я вже сказав, поведінка його на суді всіх нас збентежила; здавалося, що його зовсім не цікавить ні вбивство, ні власна майбутня доля. Коли той, що стріляв, признався до свого злочину, Вілсон ніби й ніякої ворожнечі до нього не виявив. Він наче-б-то шукав чогось, що не має ніякого звязку з подією.

Перед тим, як жінку знайти, блукав він по світах, все глибше й глибше закопуючись у глибокі колодязі, що за них він згадує у своїх віршах, все вище й вище будуючи мур, що відділяв його від инших.

Знав, що робив, але спинитися не міг. Ось через що він говорив без утаву, звертаючись до людей. Чоловік цей, виринувши з моря сумнівів, схопився за руку жінки. За неї тримаючись, деякий час плавав по життьовій поверхні, а тепер, самотним себе відчувши, знов у те море поринув.

Він говорив і говорив, спиняючи людей на вулицях, заходячи в їхні хати, — не вгаваючи говорив.