Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 54

Я ніколи не бачив його таким життєрадісним. Обличчя його сяяло від пуншу, ніби полаковане. Він раптом розчулився від чудових краєвидів Кентербері й проголосив тост за успіхи цього міста; у тості цьому він зазначив, що місіс Мікоубер і він сам жили тут затишно і зручно, і що він ніколи не забуде приємних днів у Кентербері. Після того він проголосив тост за моє здоров'я, і всі ми троє почали згадувати часи нашого знайомства, і в згадках цих знову продали все їхнє майно. Потім я запропонував випити за місіс Мікоубер, точніше кажучи, я скромно мовив:

– Якщо ви дозволите мені, місіс Мікоубер, то я матиму тепер приємність пити за ваше здоров'я, мем!

Тут містер Мікоубер виголосив хвалебний гімн характерові місіс Мікоубер. Він заявив, що вона завжди була його подругою, порадницею та поводиркою, і що він радить мені, коли прийде час одружитися, взяти собі в подруги життя подібну жінку, якщо тільки можна таку знайти.

Коли ми випили весь пунш, містер Мікоубер став ще гостиннішим і веселішим. Місіс Мікоубер також звеселилась, і ми всі троє заспівали "Старі Добрі Часи"[9]. Дійшовши до рядка "Вірний друже, руку дай", всі ми з'єднали руки над круглим столом і, співаючи, що ми підемо за "справжнім старим Віллі Воутом", й найменшого уявлення не маючи, що ці слова означають, ми остаточно розчулились.

Одним словом, не могло бути людини веселішої, ніж містер Мікоубер, аж до останнього моменту цього вечора, коли я щиро попрощався з ним і з його милою дружиною. Отже, я зовсім не був підготований одержати о сьомій годині вранці листа від нього, датованого "9 год. 30 хв." минулого вечора, тобто написаного через чверть години після того, як я залишив його. Ось цей лист:

"Мій любий юний друже!

Жереб кинуто – все скінчено. Ховаючи спустошливі турботи під нездоровою маскою сміху, я не розповів вам цього вечора, що нема жодних надій на переказ. За таких обставин, що їх однаково принизливо терпіти, принизливо скаржитися на них, принизливо розповідати, я розрахувався з цією установою, давши їм вексель, що має бути сплачений через чотирнадцять днів у моїй резиденції в Лондоні, в районі Пентонвіль. Після закінчення строку вексель цей не буде сплачений. Результат – загибель. Громова стріла вже летить, дерево мусить упасти!..

Бажаю тільки, мій любий Копперфілде, щоб жалюгідний чоловік, який звертається тепер до вас, був вам пересторогою в житті. Він пише саме з цим наміром, саме з цією надією. Коли б він був певний, що хоч цим буде корисний, то, можливо, промінь сонця засяяв би в похмурій темряві його подальшого існування, хоч саме це існування – тепер принаймні – надзвичайно проблематичне...

Це остання звістка, мій любий Копперфілде, яку ви будь-коли одержите від Розореного Вигнанця

Вілкінса Мікоубера".

Мене так стурбував зміст цього розпачливого листа, що я одразу побіг до маленького готелю, щоб заспокоїти містера Мікоубера. Але на півдорозі я зустрів лондонський диліжанс, на імперіалі якого сиділи містер та місіс Мікоубер. Містер Мікоубер являв собою зразок спокійної радості. Він посміхався, прислухаючись до слів місіс Мікоубер, їв горіхи з паперової торбинки, а з кишені його досить виразно стирчала пляшка. Вони мене не помітили, і, зважаючи на стан речей, я вирішив теж не помічати їх. Великий тягар спав з моєї душі, я завернув у завулок, який був найближчим шляхом до школи, і зрештою відчув полегшення, що вони поїхали звідси. Хоч я все ж таки дуже любив їх.

Частина друга

I. Короткий погляд на пройдений шлях

Шкільні дні мої! Тиха течія мого життя – нечутне, непомітне просування – від дитинства до юності. Дайте мені пригадати ці плинні води, що нині стали сухим річищем і поросли травою, – чи є там якісь знаки, за якими я міг би відновити рух тих днів.

Ось я сиджу на своєму постійному місці в Кентерберійському соборі, куди ми щонеділі ходили цілою школою: задушливе повітря, сутінки, мрійливе забуття, звучання органу в чорно-білому склепінні галерей та притворів, немов на крилах, підносять мене над тими днями і заколисують у невиразній дрімоті.

Я вже не останній учень у школі. За кілька місяців посунувся я на кілька місць уперед. Але перший учень усе ще здається мені могутньою істотою, а вершини його вченості – недосяжними. Агнес каже, що вони не такі вже й недосяжні, але я заперечую їй, вона бо не знає, який океан знань містить у собі ця дивовижна істота. Проте Агнес вважає, що згодом і я, кволий суперник, зможу наздогнати його. Він не занадто приятелює зі мною, він не опікує мене, як це робив Стірфорс, але я шанобливо поважаю його. Часто думаю я, ким стане цей хлопець, коли закінчить школу доктора Стронга, і яким чином людство зможе знайти гідне місце для нього.

Але хто це вривається в моє життя? То – міс Шеферд, яку я люблю.

Міс Шеферд навчається і мешкає в пансіоні панночок Неттінгелс. Я обожнюю міс Шеферд. Це – маленьке дівча у короткому жакетику, круглолице, кучеряве. Юні вихованки панночок Неттінгелс теж щонеділі приходять до церкви. Я не можу дивитись у свій молитовник, бо мушу дивитись на міс Шеферд. Коли співає хор, я чую тільки міс Шеферд. У службі я подумки ставлю ім'я міс Шеферд серед імен королівської сім'ї. Вдома, у своїй кімнаті, я інколи нестримно скрикую "о, міс Шеферд" у пориві любові.

Деякий час я мучусь сумнівами щодо почуттів міс Шеферд. Але нарешті доля посміхається мені, і ми зустрічаємось у школі танців. Міс Шеферд – моя партнерка. Я торкаюсь рукавички міс Шеферд, тремтіння іскрою пробігає по правому рукаву моєї куртки до кінчиків волосся. Я не кажу нічого ніжного міс Шеферд, але ми розуміємо одне одного. Ми з міс Шеферд живемо, щоб з'єднатись.

Хотів би я знати, чому це я потайки подарував міс Шеферд дванадцять бразильських горіхів? Ними не можна висловити мої почуття, їх важко запакувати у звичайний мішечок, їх складно розколювати, навіть поклавши між дверима, і вони масні всередині; але я відчуваю, що цей дар приємний для міс Шеферд. Я складаю до ніжок міс Шеферд м'які ніжні бісквіти і безліч апельсинів. Одного разу в гардеробній кімнаті я цілую міс Шеферд. О, щастя! І хто б спромігся змалювати мій відчай і обурення наступного дня, коли я почув, що панночки Неттінгелс змусили міс Шеферд стояти в колодках, бо вона вивертає носки всередину.

Міс Шеферд – єдина тема, єдиний образ мого життя. Як зможу я колись розлучитися з нею? Не розумію. А все ж таки охолодження зростає між міс Шеферд і мною. До мене доходять чутки, ніби міс Шеферд сказала, що мені не слід так залицятися до неї, і що вона віддає перевагу мастерові Джонсу. Джонсу! Хлопцеві без усяких чеснот! Прірва між мною і міс Шеферд зростає. Нарешті якось удень зустрічаю я всіх вихованок пансіону панночок Неттінгелс на прогулянці. Проходячи повз мене, міс Шеферд робить гримасу і, сміючись, говорить щось своїй подрузі. Всьому кінець! Любові до гробу прийшов кінець! Міс Шеферд зникає з ранкових молитов, і королівська сім'я більше не знайома з нею.

Я просуваюся в школі, і вже ніхто не турбує мою душу. Я тепер не надто люб'язний з панночками Неттінгелс, і не став би залицятися до будь-якої з них, нехай би їх було вдвічі більше, і всі вони в двадцять разів красивіші. Мені набридла школа танців, і я цікавлюся, чого б дівчатам не танцювати самостійно і не залишити нас в спокої. Я роблю великі успіхи в латинських віршах, але не зав'язую шнурівки на своїх черевиках. Доктор Стронг прилюдно називає мене багатообіцяючим юним вченим. Містер Дік шаліє від радості, а бабуся переказує мені першою поштою гінею.

Тінь юного м'ясника підводиться, неначе привид голови в шоломі з "Макбета". Хто він такий, цей юний м'ясник? Він – жах усіх юнаків Кентербері. Поголоска йде, що бичачий жир, яким він мастить собі волосся, додає йому надприродної сили, і що тому він може вийти проти дорослого чоловіка. Це – широколиций юний м'ясник з шиєю, як у бика, з товстими червоними щоками, нездоровим глуздом і гострим язиком. Здебільшого він пускає в роботу свій язик, щоб ганьбити юних джентльменів зі школи доктора Стронга. Він заявляє привселюдно, що готовий добре всипати всім цим джентльменам. Він називає серед них деяких осіб, і мене в тому числі, яких він може побити однією рукою, прив'язавши другу за спину. Він підстерігає молодших учнів, змушує їх стукатися головами і кидає мені виклик на людних вулицях. Цього досить, щоб я вирішив вийти на бій проти м'ясника.

Літній вечір, зелена долина, куток біля муру. Тут призначено моє побачення з м'ясником. Зі мною приходять найдобірніші з наших учнів, з м'ясником – ще два м'ясники, син трактирника і сажотрус. Умови поєдинку встановлені, ми з м'ясником стаємо обличчям до обличчя. Мить – і м'ясник запалює десять тисяч іскор в моєму лівому оці. Ще мить – і я вже не знаю, де мур, де я, де що... я ледве можу відрізнити себе від м'ясника, так зчепилися ми, товчучи один одного на прибитій траві. Іноді я спроможний побачити м'ясника – скривавленого, але впевненого; іноді я не бачу нічого й сідаю, віддихуючись, на коліно мого секунданта; іноді я несамовито стрибаю на м'ясника і розбиваю кулак об його обличчя, але, здається, зовсім не завдаю йому шкоди. Нарешті я отямлююся, голова моя йде обертом, наче після важкого сну. М'ясник, натягуючи свою куртку, переможно віддаляється разом зі своїми секундантами, двома іншими м'ясниками, сажотрусом і сином трактирника, які вітають його. З усього цього я роблю справедливий висновок, що перемога лишилася за ним.

Мене в розпачі відводять додому, прикладають сире м'ясо до очей, розтирають оцтом і горілкою. На верхній губі невтримно пухне набряк. Три-чотири дні я сиджу вдома, вигляд у мене дуже хворобливий. Очі затіняють зеленим, бо я не можу дивитися на світло. Було б мені дуже нудно, коли б Агнес, мов рідна сестра моя, не втішала мене, не читала мені. В її товаристві час минає легко й щасливо. Агнес користується цілковитою моєю довірою: я розповідаю їй про м'ясника та про його "образливі витівки проти мене", вона гадає, що мені нічого не лишалось, як битися з ним, хоч вона й тремтить при думці про бійку.

Час плине непомітно. Адамс давно вже не перший учень – він закінчив школу так давно, що коли він приходить з візитом до доктора Стронга, то небагато учнів, крім мене, впізнають його.