Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 59

Яка чудова й велична вистава, Стірфорсе!

Стірфорс щиро розсміявся.

– Мій любий юний Девіде, – сказав він, знову плескаючи мене по плечу, – ти справжня маргаритка[11]. Польова маргаритка на світанку не може бути зеленішою за тебе. Я також був у Ковент-Гардені – ніколи не бачив нічого жалюгіднішого. Гей, чоловіче!

З цими словами звернувся він до лакея, який здалеку уважно спостерігав нашу зустріч, а тепер поспішно підбіг до нас.

– Куди ви запхали мого друга, містера Копперфілда? – спитав Стірфорс.

– Прошу пробачення, сер?

– Де він спить? У якому номері? Ви знаєте, про що я хочу довідатися, – сказав Стірфорс.

– Так, сер, – підлесливо відповідав лакей. – Містер Копперфілд мешкає тепер у сорок четвертому, сер.

– А якого це чорта, – відказав Стірфорс, – загнали ви містера Копперфілда у той хлівець над стайнею?

– Бачите, сер, ми не знали, сер, – плазував перед ним лакей, – що містер Копперфілд хоче кращий номер. Ми можемо дати містерові Копперфілду сімдесят другий, сер, якщо він волітиме цього. Поруч з вами.

– Авжеж волітиме цього, – відповів Стірфорс. – І зробіть це зараз.

Лакей негайно пішов переносити мої речі. Стірфорс ще веселився з того, що мене поселили в сорок четвертий, знову розсміявся, знову вдарив мене по плечу і запросив поснідати з ним наступного ранку о десятій годині. Я був гордий і щасливий прийняти це запрошення. Та було вже досить пізно, ми взяли свічки і пішли нагору, де сердечно попрощались біля його кімнати. Нова моя кімната була значно краща, ніж перша. Посередині стояло ліжко з безліччю подушок, на якому помістилося б не менше шести чоловік. Тут я і заснув, і цілу ніч снилися мені стародавній Рим, Стірфорс і дружба. Вдосвіта стукіт екіпажів вдерся у мої сни, і я почав марити про храми небесні та про грізних богів.

ІІІ. У Стірфорса вдома

Коли покоївка постукала в мої двері о восьмій годині і повідомила, що гаряча вода для гоління стоїть у коридорі, я страшенно шкодував, що мені нема чого голити, і зашарівся в ліжку. Одягаючись, я весь час мучився підозрою, що покоївка сміялася з мене, пропонуючи мені воду для гоління. З винуватим і збентеженим виглядом йшов я повз неї снідати. Я був такий занепокоєний своїм молодшим, ніж мені хотілося, виглядом, що спочатку зовсім не наважувався пройти повз покоївку через ганебні обставини з голінням. Почувши, що вона спускається по сходах, я застиг, пильно милуючись через вікно кінною статуєю короля Карла в оточенні юрби візників, хоч вона й не здавалась величною в тумані й мороці. Від цього споглядання відірвав мене лакей, який доповів, що джентльмен чекає на мене.

Стірфорс чекав на мене не в загальній вітальні, а в окремій кімнаті, оздобленій червоними завісами і турецькими килимами; там весело палахкотів вогонь, смачний гарячий сніданок стояв на сніжно-білий скатертині; привітна мініатюра цієї кімнати, вогню, сніданку та Стірфорса виблискувала в маленькому круглому дзеркалі над буфетом. Спочатку я почувався ніяково, бо Стірфорс тримався так незалежно, так елегантно, так переважав мене в усьому; але його мила дбайливість незабаром змусила мене почуватись як вдома. Я не міг надивуватись, як змінився готель з приїздом Стірфорса, як нудно і самітно було мені вчора, як зручно й весело сьогодні. Фамільярності лакея ніби ніколи й не було. Він прийшов до нас, так би мовити, посипавши голову попелом.

– Ну, Копперфілде, – сказав Стірфорс, коли ми лишилися вдвох, – я хочу почути, що ти робиш і куди ти їдеш, і все про тебе. Мені здається, ніби ти – моя власність.

Я аж засяяв від радості, що він усе ще цікавиться мною, і розповів йому, як бабуся моя запропонувала мені цю невелику мандрівку, і куди я їду.

– Отже, ти не поспішаєш, – сказав Стірфорс, – то чому б тобі не поїхати зі мною додому до Гайгета і не побути у нас день-два? Тобі сподобається моя мати – вона трохи нудненько пишається мною, але це ти їй зможеш пробачити, – а ти сподобаєшся їй.

– Хотів би я бути певний, що воно буде саме так, як ти кажеш, – відповів я, усміхаючись.

– О! – сказав Стірфорс. – Кожен, хто любить мене, може претендувати на її симпатію.

– Тоді я гадаю, що буду її улюбленцем, – зазначив я.

– Гаразд! – сказав Стірфорс. – Їдьмо, і доведи це. Спочатку ходімо на годинку-другу подивитись левів, – цікаво показати їх такому зеленому хлопцеві, як ти, Копперфілде, – а потім помандруємо в екіпажі до Гайгета.

Я ледве йняв віри, що це не сон, і що я не прокинусь у номері сорок чотири, щоб іти до загальної вітальні і терпіти фамільярні жарти лакея. Я написав моїй бабусі і розповів про щасливу зустріч зі своїм улюбленим шкільним товаришем та про те, що прийняв його запрошення, а після цього ми сіли в екіпаж, оглянули Панораму та інші пам'ятки, походили по музею, де я відзначив, як багато найрізноманітніших речей знає Стірфорс і як мало він, здавалося, цінує свої знання.

– Ти здобудеш високий науковий ступінь в університеті, Стірфорсе, – сказав я, – якщо вже не здобув його. Університет матиме досить підстав пишатися тобою.

– Це я здобуду ступінь? – скрикнув Стірфорс. – Тільки не я. Люба моя Маргаритко... ти нічого не матимеш проти, якщо я зватиму тебе Маргариткою?

– Аж ніяк, – відповів я.

– От добрий хлопець! Люба моя Маргаритко, – вів далі Стірфорс, сміючись. – Я не маю ні найменшого наміру відзначатися таким шляхом. Я вже зробив для себе достатньо. Навіть самому собі я надокучив.

– Але слава… – почав був я.

– Ах ти, романтична Маргаритко! – ще щиріше розреготався Стірфорс. – Чи треба мені турбуватися, щоб купка твердолобих недоростків витріщала на мене очі і піднімала вгору руки? Хай вони роблять це комусь іншому. Для нього це буде слава, хай тішиться на здоров'я.

З соромом відчув я, що зробив ще одну велику помилку, і радий був змінити тему розмови. На щастя, зробити це було неважко, бо Стірфорс завжди міг з властивою йому безтурботністю і легковажністю переходити від однієї теми до другої.

Оглянувши місто, ми пообідали. Короткий зимовий день швидко скінчився, і вже було темно, коли наш візник зупинився перед старим цегляним будинком у Гайгеті, під горою. Літня, хоч і не дуже стара леді, з гордовитою поставою і гарним обличчям, зустріла нас біля воріт. Привітавши Стірфорса словами "мій любий Джеймс", вона обійняла його. Він познайомив мене зі своєю матір'ю, а вона з величною чемністю привіталася зі мною.

То був елегантний старомодний будинок, дуже спокійний і впорядкований. З вікон моєї кімнати видно було весь Лондон – місто розкинулося вдалині, немов велика хмара, що її де-не-де перетинали мерехтливі вогники. Переодягаючись, я встиг оглянути солідні меблі, вишиті картини в рамках (зроблені, гадаю, матір'ю Стірфорса, коли вона була ще дівчиною) та кілька пастельних портретів дам з напудреним волоссям і в корсетах, що зникали та знову з'являлись на стіні від мерехтіння та потріскування щойно запаленого вогню у кімнаті. Мене покликали обідати.

В їдальні побачив я другу леді – невеличкого зросту, чорняву і неприємну на вигляд, хоч у зовнішності її були деякі гарні риси. Ця леді привернула мою увагу: може тому, що я не сподівався побачити її, може тому, що мене посадили навпроти неї, а може тому, що в ній справді було щось варте уваги. У неї було чорняве волосся, пильні чорні очі, худорлява статура і давній шрам над губою – краще назвати його рубцем, бо він був відмінного від її шкіри кольору, а рана була колись, мабуть, глибока і розсікла рот аж до підборіддя; але тепер рубець був ледве помітний на верхній губі і над нею і трохи змінив її форму. Я вирішив, що їй, мабуть, років тридцять, і що вона хоче вийти заміж. У ній помітна була якась ветхість, мов у будинку, що його довго здавали квартирантам. А проте, як я вже казав, у зовнішності її були деякі гарні риси. Здавалося, худорлявість її – наслідок якогось нестримного внутрішнього вогню, що виблискував у її жадібних очах.

Її відрекомендували мені як міс Дартль, а Стірфорс і його мати називали її Розою. Я довідався, що вона жила з ними і здавна була компаньйонкою місіс Стірфорс. Я звернув увагу, що вона ніколи не висловлювалася прямо; вона розмовляла натяками, вигуками і риторичними запитаннями, що, безперечно, допомагало їй уникати прикростей. Приміром, коли місіс Стірфорс зазначила – скоріше жартома, ніж серйозно – що вона побоюється, чи не бешкетує її син в університеті, міс Дартль втрутилася в розмову:

– О, невже? Ви знаєте, яка я нетямуща, і що я запитую тільки з цікавості, але хіба ж воно не завжди так? Я думала, що такий спосіб життя в університетах – річ звичайна... га?

– Там отримують освіту для дуже поважних професій, ви ж це хотіли сказати, Розо? – трохи холодно відповіла місіс Стірфорс.

– О! Так! Це чистісінька правда! – відказала міс Дартль. – Але хіба воно не так?.. Я хочу, щоб мене поправили, якщо я помиляюся… Хіба ж воно не так, справді?

– Що не так? – спитала місіс Стірфорс.

– О! То ви кажете, що це не так! – мовила міс Дартль. – Чудово, я дуже щаслива почути це. Тепер я знаю, що робити. Ось у чому користь запитань! Я тепер ніколи не дозволю людям говорити мені про марнотратство, розпусту та подібні речі у зв'язку з університетським життям.

– I добре зробите, – сказала місіс Стірфорс. – Учитель мого сина – сумлінний джентльмен. I коли б я не цілковито довіряла своєму синові, то могла б довіряти його вчителеві.

– Та невже? – спитала міс Дартль. – Боже мій! Сумлінний, справді він такий? Дійсно сумлінний?

– Так, я певна цього, – сказала місіс Стірфорс.

– Як це мило! – вигукнула міс Дартль. – Яка втіха! Справді сумлінний? Тоді він не... але, звичайно, і не може бути, якщо він справді сумлінний. Гаразд, від цього часу я буду завжди радіти, думаючи про нього. Ви уявити не можете, як це підносить його в моїх очах, коли я напевне знаю тепер, що він справді сумлінний!

Отаким чином висловлювала міс Дартль свої погляди на кожне питання і незгоду свою з будь-чим; іноді, як я помітив, робила вона це дуже твердо, хоч і всупереч навіть самому Стірфорсові. До закінчення обіду трапився один випадок. Місіс Стірфорс розмовляла зі мною про мій намір поїхати до Суффолка, а я поспішно зазначив, що буду страшенно радий, коли Стірфорс погодиться поїхати туди разом зі мною.