Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 69

Я щасливий, коли цілий день думаю про тебе.

– Ах! Цього не достатньо! – скрикнула вона. – Це тому, що ти добрий, але я – погана. О, любий мій! Може, кращою була б твоя доля, якби ти покохав іншу – таку дівчину, що була б більше варта тебе, що була б прив'язана до тебе і ніколи не вередувала, як я!

– Бідолашне серденько, – тихо мовив Гем. – Марта зовсім схвилювала її.

– Тьотю, прошу вас, – скрикнула Ем'лі, – йдіть до мене, щоб я могла покласти голову вам на плече! Ох, я дуже нещасна, тьотю! Ох, я не така добра дівчина, якою мусила б бути! Ні, я знаю, що не така.

Пеготті поспішно підійшла до стільця біля каміна. Ем'лі стала навколішки перед нею, засмучено поглядаючи їй в обличчя.

– Благаю, тьотю, допоможи мені! Геме, любий, допоможи мені. Містере Девід, заради колишніх часів, будь ласка, допоможіть мені! Я хочу стати кращою дівчиною. Я хочу відчути в сто разів більшу вдячність. Я хочу відчути, яке це щастя – бути дружиною доброго чоловіка і жити мирним життям. Горе мені, горе мені! Серце моє, серце моє!

Вона схилила голову на груди моєї старої няньки і припинила благати, її страждання було напівжіночим і напівдитячим, як і вся її поведінка (на мою думку, така манера найбільше пасує її красі); стара моя нянька втішала її, наче дитину.

Помалу вона заспокоїлася. Всі ми намагалися розважити і підбадьорити її; нарешті вона підвела голову і заговорила з нами. Ось і всміхнулася вона, а там розсміялася вголос, і засоромлено сіла між нами; Пеготті зачесала їй кучері, витерла очі, причепурила її, щоб не помітив дядько, коли повернеться вона додому, що його улюблениця плакала.

І цього вечора побачив я те, чого не бачив ніколи раніше. Вона невинно поцілувала свого нареченого в щоку і притулилася до його кремезної постаті, як до своєї найкращої оборони. Разом вони пішли геть під тихим місячним промінням; я стежив за ними, і порівнював їхнє відбуття з Мартиним; і бачив, як маленька Ем'лі обома руками трималася за лікоть Гема і все ще тулилася до нього.

VI. Я починаю вірити містерові Діку і обираю собі професію

Прокинувшись вранці, я багато міркував про маленьку Ем'лі та про її душевні хвилювання вчора, коли Марта пішла. Я відчув, що ненавмисно викрив місцеві делікатні таємниці, і що їх не можна розповісти навіть Стірфорсові. Нікого не любив я так ніжно, як цю гарненьку дівчину, подругу моїх дитячих ігор. Її серце випадково розкрило мені почуття, що вона не змогла придушити – повторити це будь-кому, навіть Стірфорсові, було б грубим вчинком, негідним ані мене самого, ані нашого невинного дитинства. Тому я вирішив тримати це в глибині своєї душі, а там образ її став ще чарівнішим.

За сніданком мені принесли листа від бабусі. У ньому йшлося про справи, в яких Стірфорс, на мою думку, міг дати мені найкращі поради; я вирішив поговорити з ним про це під час нашої подорожі додому. А поки що в нас було досить справ – треба було попрощатися з усіма нашими друзями. Містер Баркіс був не останній серед тих, хто сумував через наш від'їзд, і я певен, що він навіть охоче відкрив би знову свою скриню і пожертвував би ще одну гінею, коли б цим можна було затримати нас в Ярмуті ще днів на два. Пеготті і вся її сім'я сповнені були смутком. Увесь дім Омера і Джорема вийшов побажати нам щасливої подорожі, а коли треба було віднести наші валізи до карети, то серед моряків знайшлося стільки охочих допомогти Стірфорсові, що нам не треба було б носіїв навіть тоді, коли б ми везли з собою багаж на цілий полк. Одним словом, ми відбули на превеликий жаль усіх присутніх, і чимало людей журилося за нами.

– А ви надовго тут залишитеся, Літтімере? – спитав я, коли він відряджав нас.

– Ні, сер, – відказав він, – очевидно, не дуже надовго, сер.

– Він поки що не може сказати напевно, – байдуже зазначив Стірфорс. – Він знає, що йому треба зробити, і він це зробить.

– У цьому я абсолютно впевнений, – сказав я.

Літтімер торкнувся свого капелюха, ніби на подяку за мою добру думку про нього, і я знову відчув себе восьмирічним хлопчиком. Ще раз торкнувся він свого капелюха, бажаючи нам щасливої подорожі, і залишився стояти на бруківці – респектабельна загадка, мов єгипетський сфінкс.

Деякий час ми їхали мовчки; Стірфорс чомусь не заводив розмови, а я напружено міркував, чи побачу колись знову рідні місця, і які до того часу відбудуться зміни в них і в мені. Нарешті Стірфорс, миттю розвеселившись і ставши говірким, – такі раптові зміни були звичайні для нього, – підштовхнув мене:

– Чи ти розучився розмовляти, Девіде? Що це за лист, про який ти говорив за сніданком?

– О! – сказав я, витягаючи листа з кишені. – Від моєї бабусі.

– А про що, варте обміркування, вона пише?

– Та ось вона нагадує мені, Стірфорсе, – сказав я, – що я вирушив у цю експедицію, щоб оглянутись і трохи подумати.

– Це ти, безперечно, зробив!

– Ба, цього я й не можу сказати. Правду кажучи, я боюсь, що забув про це.

– Гаразд! Оглянься тепер і надолуж те, що згаяв! – відповів Стірфорс. – Подивися праворуч, і ти побачиш плескату рівнину і чимало боліт; подивися ліворуч, і побачиш те саме. Подивись уперед, і не знайдеш ніякої різниці; подивись назад – те саме.

Я розсміявся і зазначив, що ніде тут не бачу слушної для себе професії; мабуть тому, що місцевість дуже пласка.

– Що пише бабуся на цю тему? – поцікавився Стірфорс, глянувши на листа. – Може, вона пропонує щось?

– Авжеж, – сказав я. – Вона мене запитує, чи не сподобається мені стати проктором. Що ти думаєш про це?

– Не знаю, що й сказати, – байдуже відповів Стірфорс. – Це для тебе не гірше, ніж будь-яка інша професія, гадаю?

Я знову не міг стримати сміху, бо він так байдуже ставився до фахів і професій; я висловив своє здивування.

– А що це таке, проктор, Стірфорсе? – спитав я.

– Це щось таке, ніби церковний адвокат, – відповів Стірфорс. – У застарілих судах Докторської палати – старої і темної діри коло собору Святого Павла – править він за те, що прокурор – у цивільних судах. Природно було б скасувати їх ще років двісті тому. Я краще поясню, якщо спочатку розповім тобі, що таке Докторська палата. Це закуточок, де виробляють церковні закони і всякі фокуси зі старими страховидними парламентськими актами, про які три чверті світу не знає нічого, а одна чверть вважає їх викопаними з часів Едуардів[15]. Це місце має старовинну монополію на справи про заповіти і одруження та на диспути між власниками кораблів і човнів.

– Дурниці, Стірфорсе! – вигукнув я. – Невже ти хочеш сказати, що є якийсь зв'язок між навігаційними справами і церковними?

– Звичайно, я цього не кажу, мій любий хлопчику, – промовив він. – Кажу тільки, що їх розглядають і вирішують одні й ті самі люди в тій самій Докторській палаті. Завітай туди колись і побачиш, як вони блукають серед термінів навігаційного словника, розглядаючи справу про те, як "Нансі" наскочила на "Сару-Джен", або як містер Пеготті з ярмутськими рибалками врятував під час бурі "Нельсона" – індійський корабель, що зазнавав біди; а завітай туди наступного дня і побачиш, що вони розглядають усі "за" і "проти" в справі поганої поведінки якогось священика; і той, хто був суддею в навігаційній справі, буде адвокатом у справі священика, або навпаки. Вони – як ті актори: ось він суддя, ось він те, ось він інше; а там він грає ще якусь роль; зміна за зміною; але, в будь-якому разі, це дуже приємна й вигідна приватна театральна установа, що складається з дуже добірного товариства.

– Але адвокат і проктор не одне і те саме? – спитав я, трохи здивований. – Чи не так?

– Ні, – відповів Стірфорса, – адвокати – люди цивільні, що здобули докторський ступінь у коледжі, саме тому я й знаю дещо про це. Проктори наймають адвокатів. I ті, й ті дістають чималенькі гонорари, і всі вони разом – гарненька компанія шахраїв. А взагалі, Деві, я дуже рекомендував би тобі добре поставитися до Докторської палати. Можу тебе втішити, що вони вихваляються своєю знатністю.

Я зважив на звичку Стірфорса глузливо ставитися до всього; мене вабила похмурість і древність "старої і темної діри коло собору Святого Павла", мене вабила і пропозиція моєї бабусі. Щоправда, вона не нав'язувала мені заздалегідь ніякого рішення і не завагалася повідомити, що їй це спало на думку нещодавно, коли вона відвідала свого проктора в Докторській палаті, щоб скласти заповіт на мою користь.

– Це схвальний вчинок твоєї бабусі, що б там не було, – сказав Стірфорс, коли я розповів про останню обставину. – Такі вчинки заслуговують всілякого заохочення. Маргаритко, раджу тобі добре поставитися до Докторської палати.

Та я вже й сам вирішив зробити це. Далі розповів я Стірфорсові, що бабуся моя чекає на мене в місті, як я довідався з її листа; вона на тиждень винайняла помешкання у приватному готелі, де були кам'яні сходи і зручні двері на дах; бабуся бо моя була твердо певна, що кожен будинок у Лондоні може першої-ліпшої ночі згоріти.

Решта нашої подорожі була дуже приємною. Раз у раз поверталися ми в розмові до Докторської палати, малювали собі ті дні, коли я стану там проктором; Стірфорс дуже гумористичними фарбами змальовував цю мою майбутню професію, і ми обидва чимало веселилися. Коли ми дісталися до кінця нашої подорожі, він поїхав додому, обіцяючи завітати до мене не пізніше, як через день; а я попрямував до готелю, де знайшов свою бабусю, що очікувала на вечерю.

Якби я здійснив навколосвітню подорож, то й тоді навряд чи б ми більше раділи нашій зустрічі. Бабуся схлипнула, обіймаючи мене, і потім, намагаючись розсміятися, сказала, що коли б моя бідолашна матуся була жива, то, безсумнівно, ця дурненька голівонька проливала б сльози.

– Отже, ви залишили містера Діка вдома, бабусю? – сказав я. – Шкода. А, Дженет, як життя?

Дженет зробила реверанс і висловила сподівання, що я почуваюся добре. Тут я помітив, як раптом витяглось обличчя моєї бабці.

– Я теж шкодую, що залишила його там, – промовила бабуся, потираючи ніс. – Душа моя неспокійна, Троте, відколи я опинилася тут.

Не встиг я запитати, як вона сама пояснила мені, чому це так.

– Я певна, – сказала бабуся з меланхолічною твердістю, спираючись рукою на стіл, – що в Діка не такий характер, аби проганяти ослів. Немає сумніву, що йому бракує потрібної твердості.