Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 96

Я зізнався, що Прерогативний суд здається мені дуже дивною установою, яка зовсім не відповідає своїй меті. Містер Спенлоу зажадав пояснень. Зберігаючи повагу до його досвідченості (і ще більшу повагу до його родинних зв'язків із Дорою), я натякнув у обережних і делікатних висловах, що архів цього суду є, на мою думку, закладом, позбавленим всякого розумного значення і сенсу. Починаючи з ХVIІ сторіччя, зберігаються в ньому оригінали заповітів всіх осіб, які залишили після себе рухому і нерухому власність, на всьому просторі великої провінції Кентербері. І що ж? Будова для архіву була обрана випадково і ніколи не була проектована під належні потреби, її винаймають реєстратори, щоб збільшити свої заробітки. Вона небезпечна, навіть не певен, чи вона вогнестійка, хоч і тріщить по швах від важливих документів, і вся, від фундаменту до покрівлі, стала інструментом спекуляцій реєстраторів, які безсовісно беруть гроші з шановної публіки і звалюють їхні документи абияк, щоб тільки якнайшвидше позбутися їх. Річний прибуток кожного з цих реєстраторів сягає від восьми до дев'яти тисяч фунтів, не враховуючи спеціальних сум, призначених для їхніх помічників і старших клерків. Можна було б, здається, не кривдячи себе, виділити з цих грошей суму на спорудження більш безпечної будови, куди всі класи суспільства в державі, хочуть вони чи не хочуть, зобов'язані були б віддавати на схов свої цінні документи. Очевидно, всупереч справедливості, всі найкращі кабінети в цьому закладі займають синекури, а бідолашні клерки тим часом змушені працювати день і ніч в холодних і темних кімнатах мансард за найжалюгіднішу плату. Їх ніхто й не знає, хоч виключно на їхніх плечах лежить відповідальність, пов'язана з найважливішими посадами в Англії. Я вважаю непорядним, що головний архіваріус, який мав би піклуватися про зручність для людей, які юрбою приходять сюди щодня, є найбільшим синекурою серед усіх (крім цього, він може бути священиком і за сумісництвом займати посади у соборі й таке інше). Проте відвідувачі не мають ані найменшого комфорту, ми бачимо це щодня і знаємо, як це жахливо. Одним словом, Прерогативний суд Кентерберійської Єпархії є, на мою думку, шкідливим абсурдом, який давно треба вимести з подвір'я собору Святого Павла і перетрусити його нутрощі.

Розвиваючи цю тему, я трохи розпалився. Містер Спенлоу посміхнувся з мого запалу. Він заперечив мені коротко і ясно.

– Ну, і що ж із цього всього випливає? – сказав містер Спенлоу. – Все залежить від точки зору. Якщо публіка спокійна з приводу своїх заповітів і не має будь-яких підозр та побоювань, що архів мав би бути збудований краще, то кому від цього погано? Нікому. А кому від цього краще? Усім, хто стає синекурами. Дуже добре. Отже, добро переважає! Звичайно, є певні хиби в цій системі, але де ж їх немає? Всяка річ має свій зворотний бік. Але батьківщина благоденствує при існуванні Прерогативного суду. Коли б не було Прерогативного суду, то батьківщина занепала б. Будьте певні, що Прерогативний суд переживе нас із вами.

Містер Спенлоу, ґрунтуючись на принципі джентльмена сприймати речі саме в такому вигляді, у якому вони існують в даний момент, не мав сумнівів, що Прерогативний суд переживе всіх нас. Я не протестував проти цих слів, хоч у глибині душі мав зовсім іншу думку. Але вийшло, що містер Спенлоу не помилявся принаймні в одному: Прерогативний суд не тільки процвітає у теперішній час, але він встояв навіть перед зубами парламентських промовців, які виступали з законопроектом проти зловживань ще років вісімнадцять тому. Вони зазначали, що місця, відведеного в архіві для зберігання заповітів, вистачить ще ніяк не більше, ніж років на два з половиною. Що сталося потім з наступними заповітами – я не знаю. Можливо, їх кидають у купу, або часом, може, продають їх до бакалійних крамниць на обгортки. Все може бути. Мого заповіту, на щастя, там нема, і, сподіваюся, він не потрапить туди ще деякий час.

Я написав про це в розділі, присвяченому солодкому запамороченню, бо саме тут місце для цього. Ми з містером Спенлоу довго походжали по широкому подвір'ю, заглиблені в цю розмову, доки нарешті не дійшли до головної теми. Під кінець прогулянки містер Спенлоу повідомив мене, що на цьому тижні буде день народження Дори, і що з цього приводу влаштовується маленький пікнік. Він додав, що йому буде дуже приємно, коли я в той день приїду до них на дачу взяти участь у сімейному святі. Сказав він після того ще кілька слів, але я вже нічого не чув. Люб'язне запрошення остаточно змусило мене збожеволіти, і я шалів цілий наступний день, і ще більше, коли одержав маленьку картку з рожевого паперу з написом: "З дозволу тата. Щоб нагадати". Голова мені весь цей час ішла обертом.

Здається, я робив неймовірні дурниці, готуючись до цієї урочистої події. І тепер мене кидає в жар, як пригадаю, яку краватку я собі купив. Мої черевики мали б знаходитись у музеї катівських знарядь. Напередодні я надіслав до Норвуда гарненький кошик, зміст якого означав прямо-таки формальне освідчення у коханні. Я поклав туди печиво з найніжнішими написами, які лише можна було придбати за гроші. Вже о шостій годині вранці я опинився на Ковент-Гарденському ринку, купуючи букет для Дори. О десятій годині сидів уже на спині спеціально винайнятого баского сірого коника і риссю мчав до Норвуда. Букет я поклав у капелюх, щоб квіти не зів'яли.

Побачивши Дору в саду, я вдав, ніби не помічаю її та шукаю будинок, і поїхав повз нього, наче неспроможний знайти так добре знайомі мені ворота. Мабуть, й інші молоді джентльмени, що були в такому стані, як я тоді, роблять схожі дурниці. Але ось я таки знайшов будинок, зіскочив з коня біля садової хвіртки і пішов у своїх залізних черевиках до Дори, яка сиділа на лавочці під бузковим кущем. Яким дивовижним створінням була вона цього чудового ранку, серед метеликів, у білому солом'яному капелюшку і в небесно-блакитній сукні. З нею була якась молода леді, трохи старша за неї, майже двадцяти років, я б сказав. Прізвище її було міс Мілз, а Дора звала її Джулія. Вона була нерозлучною подругою Дори. Щаслива міс Мілз!

Джіп теж був там і, звичайна річ, знову гавкав на мене. Коли я підніс свій букет, він заскреготав зубами від ревнощів. І мав повне право! Коли б лише він мав хоч найменше уявлення, як обожнюю я його хазяйку, то певно загриз би мене.

– О, спасибі, містере Копперфілд. Які чудові квіти! – сказала Дора.

Я мав був сказати, що квіти ці здавалися мені чудовими, аж поки я не побачив їх поруч із нею. Адже протягом кількох миль готував я ці слова. Але вимовити їх так і не спромігся. Чари її зовсім запаморочили мене. Бачити, як притулила вона квіти до свого пухкенького підборіддячка, означало втратити самовладання та здатність розмовляти. Дивуюся, чому я не сказав: "Вбийте мене, якщо ви милостиві, міс Мілз! Не дайте мені пережити цю хвилину!"

Потім Дора дала Джіпові понюхати мої квіти. А Джіп загарчав і відмовився нюхати їх. Але Дора розсміялась і почала тикати квіти в ніс Джіпові. Тоді Джіп схопив зубами маленьку герань і почав її скубти, немовби то була кішка. Дора розсердилася, ляснула його та намурмосилась.

– Ах, мої бідолашні квіточки! – скрикнула вона з таким співчуттям, ніби Джіп укусив не герань, а мене. Як шкода, що він укусив не мене!

– Ви раді будете почути, містере Копперфілд, – сказала Дора, – що цієї сварливої міс Мердстон сьогодні не буде. Вона поїхала на весілля свого брата і буде там принаймні три тижні. Хіба ж це не чудово?

Я відповів, що це, мабуть, і справді чудово для неї, а що чудово для неї, те чудово і для мене. Міс Мілз посміхнулася нам поблажливо, з виглядом життєвої досвідченості.

– Яка неприємна жінка, – сказала Дора. – Ти й уявити собі не можеш, Джуліє, який у неї поганий і безжалісний характер.

– Ні, я можу собі уявити, люба моя! – сказала Джулія.

– Звичайно, ти справді можеш, серденько, – відповіла Дора, схопивши руку Джулії. – Пробач, мила моя, що я не зробила винятку для тебе з самого початку.

З цього я довідався, що міс Мілз пройшла через різноманітні випробування; мабуть, цьому і треба було завдячувати за той вигляд поблажливої переваги, з яким дивилася вона на нас. Незабаром я довідався, в чому річ: міс Мілз була нещаслива в коханні, має в ньому сумний досвід, але все ж може ще спокійно цікавитися незів'ялими надіями та захопленнями молоді.

Але ось вийшов з будинку містер Спенлоу, і Дора звернулася до нього:

– Дивися, тату, які прекрасні квіти!

А міс Мілз замислено всміхнулася, немовби кажучи: "О, ви, травневі комахи, радійте вашому короткому існуванню в ясний ранок життя!"

І ми всі попрямували до екіпажа, який був уже напоготові.

Ніколи вже більше не переживатиму я такої прогулянки! Ніколи й раніше не переживав я нічого подібного. В екіпажі були тільки Дора, містер Спенлоу, міс Мілз, їхній кошик, мій кошик і гітара; і, звичайна річ, екіпаж був відкритий, а я їхав верхи за екіпажем, і Дора сиділа спиною до коней, поглядаючи на мене. Вона поклала букет на подушку поруч із собою і ні за що не дозволяла Джіпові сісти на той бік, щоб він не зім'яв квітів. Вона часто брала букет у руки, освіжаючись його ароматом. У таких випадках наші погляди часто зустрічались, і я дуже дивуюся, що не стрибнув через голову мого баского коника просто в екіпаж.

Було курно, здається. Було дуже багато куряви, здається. В мене є безперечне враження, ніби містер Спенлоу умовляв мене поїхати вперед, щоб не скакати в куряві, але я нічого не помічав. Яка там курява! Я бачив тільки ореол кохання і краси навколо Дори і нічого більше. Батько її раз у раз підводився, запитуючи мою думку про краєвиди. Я дуже хвалив краєвиди; мабуть, вони справді були чудові, але Дора була самою природою для мене. Сонце сяяло Дорою, і птахи оспівували Дору. Теплий вітер дихав Дорою, і всі польові квіти до останнього бутона були Дорами. На щастя моє, міс Мілз розуміла мене, міс Мілз єдина могла цілком уявити мої почуття.

Не знаю, як довго їхали ми, і навіть тепер не знаю, куди ми прибули. Можливо, це було біля Гілдфорда. Можливо, якийсь чарівник із тисячі й однієї ночі відкрив нам те місце на один день, а потім назавжди закрив його після нашого від'їзду.