Історія села Горюхіна - Сторінка 2

ін. Незважаючи на те, поема моя посувалася поволеньки, і я кинув її на третьому вірші. І гадав, що епічний рід не мій рід, і розпочав трагедію Рюрик. Трагедія не пішла. Я спробував повернути її на баладу, але й балада якось мені не давалася. Нарешті натхнення осяяло мене, я почав і благополучно закінчив напис до Рюрикового портрета.

Незважаючи на те, що напис мій був не зовсім не достойний уваги, особливо як перший твір молодого віршувальника, проте я відчув, що я не родився поетом, і задовольнився цією першою спробою. Але творчі мої спроби так прив’язали мене до літературної праці, що вже я не міг розучитися із зошитом та з чорнильницею. Я хотів зійти до прози. На перший випадок, не бажаючи братися за попереднє вивчення, розміщення плану, з'єднання частин і т. ін., я вирішив писати окремі думки, без зв'язку, без всякого порядку, в тому вигляді, як вони мені будуть уявлятися. На жаль, думки не спадали мені в голову — і в цілі два дні надумав я тільки таке зауваження:

Людина, що не зважає на закони розуму і що звикла йти за велінням пристрастей, часто помиляється і віддає себе на пізнє каяття.

Думка, звісно, справедлива, але вже не нова. Залишивши думки, взявся я за повісті, але, не вміючи з незвички розмістити вигадану подію, я вибрав знамениті анекдоти, що колись їх чув од різних осіб, і намагався прикрасити істину жвавістю розповіді, а іноді й квітами власної уяви. Складаючи ці повісті, мало-помалу утворив я свій стиль і привчився висловлюватися правильно, приємно й вільно. Але скоро запас мій вичерпався, і я почав знову шукати предмета для літературної моєї діяльності.

Думка залишити дрібні й сумнівні анекдоти для розповідання справжніх і великих подій давно тривожила мою уяву. Бути суддею, спостерігачем і пророком віків і народів здавалося мені за найвищий ступінь, доступний для письменника. Але яку історію міг я написати з моєю жалюгідною освітою, де б не попередили мене багатовчені, сумлінні мужі? Який рід історії вони вже не вичерпали? Чи почну я писати історію всесвітню — а хіба не існує вже безсмертна праця аббата Мілота? Чи звернуся до історії вітчизняної? що скажу я після Татіщева, Болтіна й Голикова? і чи мені копатися в літописах і добиратися до захованого змісту постарілої мови, коли не міг я вивчитися слов'янських цифр? Я думав про історію меншого обсягу, приміром, про історію губернського нашого міста; але й тут скільки перешкод, для мене непереборних! Поїздка до міста; візити до губернатора й до архієрея, прохання допустити в архіви й монастирські склепи і т. ін. Історія повітового нашого міста була б для мене зручнішою, але вона не була цікавою ні для філософа, ні для прагматика, і давала мало поживи для красномовства. *** був перейменовании у місто 17** року, і єдина знаменита подія, що збереглася в його літописах,— це жахлива пожежа, що трапилася десять літ тому і знищила базар і присутствені місця.

Несподіваний випадок розв'язав мої сумніви. Баба, розвішуючи білизну на горищі, знайшла стару корзину, повну трісок, сміття та книг. Увесь дім знав мою охоту до читання.— Ключниця моя, у той саме час, як я сидів за моїм зошитом, гриз перо й думав про спробу написати сільські проповіді, урочисто втягла корзинку до моєї кімнати, радісно вигукуючи: "книги! книги!" — Книги! — проказав я захоплено і кинувся до корзинки. Справді, я побачив цілу купу книг в зелених і синіх паперових палітурках,— це була збірка старих календарів.— Від цього відкриття захоплення моє охололо, а проте я був радий з несподіваної знахідки, все ж це були книги, і я щедро нагородив старанність прачки срібним полтиником. Залишившись на самоті, я почав розглядати свої календарі, і скоро моя увага була сильно ними зайнята. Вони складали безперервний ланцюг років від 1744 до 1799, тобто рівно 55 літ. Сині аркуші паперу, звичайно вклеювані в календарі, були всі списані старовинним почерком. Кинувши погляд на ці рядки, з подивом побачив я, що вони містили не тільки записи про погоду й господарські рахунки, але також і відомості короткі історичні щодо села Горюхіна. Не гаючись взявся я розбирати дорогоцінні ці записки і незабаром знайшов, що вони являли повну історію моєї вотчини протягом майже цілого століття в найстрогішому хронологічному порядку. Крім того вони містили невичерпний запас економічних, статистичних, метеорологічних та інших учених спостережень. Відтоді вивчення цих записок зайняло мене цілком — бо побачив я можливість добути в них розповідь послідовну, цікаву і повчальну.— Ознайомившись докладно з дорогоцінними цими пам'ятками, я почав шукати нових джерел Історії села Горюхіна.— І невдовзі численність їх здивувала мене. Присвятивши цілих шість місяців на попереднє вивчення, нарешті взявся я до давно жаданої праці — і з божою допомогою завершив ту працю цього листопада 3 дня 1827 року.

Нині, як і котрийсь до мене подібний історик, що його імені я не пам'ятаю, закінчивши свій трудний подвиг, кладу перо і з сумом іду до мого саду роздумувати про те, що мною зроблено. Здається й мені, що, написавши Історію Горюхіна, я вже не потрібний світові, що обов'язок виконано і що час мені одпочити!

Тут додаю список джерел, що прислужилися мені до написання Історії Горюхіна:

І. Збірка старовинних календарів. 54 частини. Перші 20 частин списано старовинним почерком з титлами. Літопис цей написав прадід мій Андрій Степанович Бєлкін. Він відзначається ясністю й короткістю стилю: наприклад: 4 травня. Сніг. Тришка за грубість битий. 6 — корова бура здохла. Сенька за пияцтво битий. 8 — погода ясна. 9 — дощ і сніг. Тришка битий по погоді. 11 — погода ясна. Пороша. Заполював 3 зайців, і таке інше, без ніяких роздумів...—. Решта 35 частин писані різними почерками, здебільшого так званими лавочницькими, з титлами й без титлів, взагалі плідно, нескладно і без додержання правопису. Де-не-де помітно жіночу руку. У цей відділ входять записки діда мого Івана Андрійовича Бєлкіна, і бабусі моєї, а його дружини Євпраксії Олексіївни — також і прикажчика Горбовицького.

2. Літопис горюхінського дячка. Цей цікавий рукопис одшукав я у мого попа, одруженого з дочкою літописця. Перші сторінки було видрано й ужито дітьми священика на так звані змії. Один із таких упав посеред мого подвір'я. Я підняв його й хотів був оддати дітям, та помітив, що він був списаний. З перших рядків я побачив, що змія було складено з літопису, і на щастя встиг урятувати решту. Літопис цей, набутий мною за чверть вівса, відзначається глибокодумством і красномовністю надзвичайною.

3. Усні перекази. — Я не нехтував ніякими відомостями. А особливо зобов'язаний Аграфені Трифоновій, матері Авдія старости, що була (кажуть) коханкою прикажчика Горбовицького.

4. Ревізькі реєстри, з примітками попередніх старостів j (рахівничі й видаткові книги) щодо моральності й стану селян.

Країна, іменем столиці своєї Горюхіним звана, займає на земній кулі більш як 240 десятин. Число жителів сягає до 63 душ. На півночі вона межує з селами Дериуховим та Перкуховим, мешканці якого бідні, виснажені й малорослі, а горді володарі захоплені войовничими вправами — заячим полюванням. На південь ріка Сивка відділяє її від володінь Карачівських вільних хліборобів — сусідів неспокійних, відомих буйною жорстокістю нравів. На захід облягають її квітучі лани Захар'їнські, що благоденствують під владою мудрих і освічених поміщиків. На схід — прилягає вона до диких, незаселених місць, до непрохідного болота, де росте сама клюква, де лунає тільки одноманітне жаб'яче кумкання і де забобонні перекази гадають, що там перебуває якийсь біс.

NЗ. Це болото й зветься Бісівським. Розповідають, ніби одна дурненька пастушка стерегла стадо свиней недалечко від цього глухого місця. Вона завагітніла і ніяк не могла задовільно пояснити цього випадку. Глас народний визнав винуватим болотяного біса,— але ця казка не варта уваги історика, і після Нібура непростиме було б тому пірити.

З давньої давнини Горюхіно славилося своєю родючістю і розкішним кліматом. Жито, овес, ячмінь і гречка родять на тучних його нивах. Березовий гай і ялиновий ліс дають жителям дерево та сушняк на будівлю і огрівання житла. Нема недостачі в горіхах, клюкві, брусниці й чорниці. Гриби ростуть в надзвичайній кількості; смажені в сметані вони є приємна, хоч і нездорова їжа. Ставок повний карасів, а в річні Сивці водяться щуки й миньки.

Жителі Горюхіна здебільшого на зріст середні, складу кріпкого і мужнього, очі в них сірі, волосся русяве або руде. Жінки відзначаються носами, піднятими трохи вгору, випнутими вилицями і огрядністю.

N3. Баба здоровенна, такий вислів трапляється часто в примітках старост до Ревізьких реєстрів. Чоловіки добронравні, працьовиті (особливо на власній ниві), хоробрі, войовничі: багато з них ходять один на ведмедя і славляться в околиці кулачними бійцями; всі взагалі схильні до почуттєвої насолоди пияцтва. Жінки, крім хатньої роботи, поділяють із чоловіками більшу частину їхньої праці; і не поступляться перед ними у відвазі, мало яка з них боїться старост. Вони складають міцну громадську охорону, що невсипно пильнує на панському подвір'ї, і прозиваються копейщицями (від словенського слова копье). Головний обов’язок копейщиць — якнайчастіше бити каменем у чавунну дошку і тим лякати злочинні заміри. Вони такі ж цнотливі, як і прекрасні; на замахи зухвалого відповідають суворо й виразно.

Жителі Горюхіна здавна проводять багатий торг ликами, кошиками й личаками. Цьому сприяє річка Сивка, через яку навесні вони перепливають човнами, як колись старовинні скандінави, а в інший час переходять убрід, закачавши перед тим штани до колін.

Мова горюхінська є безперечно галузь слов'янської, але так само різниться від неї, як і російська. Вона повна скорочень та усічень — деякі літери зовсім у ній знищено або замінено іншими. Проте великоросіянинові легко зрозуміти горюхінця і навпаки.

Чоловіки женилися звичайно на 13 році на дівчатах 20-літніх. Жінки били своїх чоловіків протягом чотирьох або і п'яти років. Після чого чоловіки починали бити жінок, і таким чином обидві статі мали свій час влади, і рівноваги було додержано.

Обряд похорону відбувався таким чином.