Історія вічності - Сторінка 2

- Хорхе Луїс Борхес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У третій книзі "Еннеад" читаємо, що матерія – нереальна; це чиста й порожня пасивність, яка набуває універсальні форми, як набуває їх дзеркало. Вони збурюють і наповнюють матерію, проте не змінюють її. Її наповненість – це якраз наповненість дзеркала, яке вдає, ніби воно повне, будучи порожнім; це привид, який не зникає, бо він навіть не наділений спроможністю припинити своє існування. Головне й фундаментальне – у формах. Про них, набагато пізніше повторюючи Плотіна, так сказав Педро Малон де Чайде{72}: "Щоб збагнути дії Бога, уявімо собі, що ми маємо восьмикутну печать, на одній з граней якої викарбувано лева; на другій – коня; на третій – орла, і так само на кожній з інших сторін викарбувано своє зображення; і ось на одному шматку воску ми витискаємо лева; на другому – орла; на третьому – коня; безперечно, все, що є на воску, є й на золоті, й ви можете витиснути на ньому лише ті зображення, які там викарбувані. Але між цими зображеннями на різних матеріалах існує істотна різниця, бо віск залишається воском, і ціна йому невелика; але золото – це золото, і коштує воно дорого. Так і у світі створінь ці досконалості є скінченними і малоцінними; у Бога ці досконалості із золота, вони – сам Бог". Звідси можна зробити висновок, що матерія – ніщо.

Хай би навіть цей критерій здавався нам поганим і малозрозумілим, а проте ми застосовуємо його щодня. Розділ із Шопенгауера – це не папір із ляйпцізької друкарні, не відбитки літер на ньому, не витончені округлості готичного шрифту, не вервечки звуків, ним зображуваних, і навіть не та думка, яку ми складаємо про нього; Міріам Гопкінс{73} створена з Міріам Гопкінс, а не з тих азотистих або мінеральних сполук, гідратів вуглецю, алкалоїдів та нейтральних жирів, з яких складається недовговічна субстанція того легкого сріблястого привида, якого ми бачимо на екранах голлівудських фільмів. Ці міркування, побудовані на очевидних прикладах та цілком доступних софізмах, допоможуть нам примиритися з тезою Платона. Ми сформулюємо її так: індивіди та речі існують тією мірою, якою вони невідокремні від того виду, який їх формує і який є їхньою перманентною реальністю. Ось один з вельми переконливих прикладів: пташка. Звичка жити у зграї, невеличкі розміри, незмінність зовнішніх ознак, одвічний зв'язок зі світанками та сутінками, той факт, що ми частіше слухаємо їхнє щебетання, аніж дивимося на них, – усе це спонукає нас визнати пріоритет виду і майже цілковиту незначущість індивіда[22]. Кітс{74} навряд чи помиляється, коли думає, що соловейко, чиїм співом він зачарований, це той самий соловей, якого чула Рут, коли йшла через засіяне пшеницею поле біля юдейського Віфлеєма. Стівенсон підносить на п'єдестал єдину пташку – "солов'я, який поглинає час". Шопенгауер, палкий і проникливий Шопенгауер, теж прилучається до цієї дискусії: він говорить про чисту тілесну актуальність, у якій живуть тварини, про те, що вони не знають ані смерті, ані спогадів. Після цього він додає, не без усмішки: "Коли я скажу вам, що мурий кіт, який грається тепер на подвір'ї, – це той самий кіт, який вистрибував і пустував п'ятсот років тому, ви можете думати про мене все що завгодно, але ще більшою дурістю було б думати, що це якийсь інший кіт". І далі: "Доля та життя левів вимагають левиності, що постає в часі як такий собі безсмертний лев, що підтримує своє існування через безперервну повторюваність індивідів, чиє народження та смерть – не що інше, як биття пульсу цього невмирущого лева". А трохи раніше: "Нескінченна тривалість передувала моєму народженню – ким був тоді я? З погляду метафізики я міг би відповісти на це запитання так: "Я завжди був я; тобто всі, хто протягом цього часу казав "я", були мною і більш ніким"".

Я припускаю, що моєму читачеві сподобається вічна Левиність, і його опанує відчуття врочистої полегкості, коли він споглядатиме цього унікального Лева, який розмножується дзеркалами часу. Від концепту Людськості такого я не чекаю; я знаю, що наше "я" його відкидає, воліючи хоробро поширювати його лише на "я" інших людей. Прикро, що Платон пропонує нам іще менш зрозумілі універсальні форми. Наприклад, Столість або Стіл, який Сприймається Розумом і прилаштувався десь на небі, такий собі чотириногий архетип, що переслідує уяву й прирікає марити уві сні всіх найкращих столярів світу. (Я не можу цілком заперечувати його існування; без ідеального столу ми ніколи б не добулися до столів конкретних). А ось, наприклад, Трикутність: знаменита геометрична фігура, що має три сторони й не любить обмежувати себе рівносторонністю, неправильністю або рівнобедреністю. (Проти цього концепту я теж нічого не маю: азбучні істини геометрії слід шанувати.) Але якщо ми перейдемо до таких загальних понять, вигаданих для зручності мислення, як Необхідність, Раціональний Розум, Відстрочка, Відношення, Міркування, Розмір, Порядок, Повільність, Розташування, Проголошення, Безлад, то тут я просто не знаю, що сказати, гадаю, жодна людина неспроможна їх бодай собі уявити, якщо їй не допоможуть у цьому смерть, лихоманка чи божевілля. Але я зовсім забув про ще один архетип, який охоплює їх усі й усі надихає: про вічність, порубаною на шматки копією якої є час.

Не знаю, чи моєму читачеві потрібні аргументи для того, щоб уселити йому недовіру до платонівської доктрини. Я міг би навести їх багато: по-перше, несумісність родових і абстрактних понять, які без ніяких проблем співіснують у світі архетипів; по-друге, дивує, чому автор цієї концепції нічого не говорить про особливості того процесу, завдяки якому речі прилучаються до універсальних форм; потім, виникає підозра, що ці ж таки асептичні архетипи безпорадні перед хворобами змішування та розмаїття. Вони не перебувають десь поза межами можливостей нашого аналізу. Виготовлені за образом і подобою створінь, вони повторюють ті ж таки аномалії, для усунення яких їх було створено. Як, наприклад, Левиність може обійтися без Рудості, Гривастості та Пазуристості? На це запитання немає відповіді й не може бути: не слід шукати в терміні левиність щось особливе, чого немає в цьому ж таки слові без його суфікса[23].

Крайній приклад такої ситуації, коли людина закохується на слух, є улюбленим сюжетом перської та арабської літератур. Почути розповідь про царицю, про її волосся, чорне, як ночі розлук та втеч, про обличчя, біле, як сонячний день, про груди, наче вирізьблені зі слонової кості, які затьмарюють світло місяця, про її ходу, яка посоромлює антилоп і доводить до розпачу гнучкі лози, про важкі стегна, що тягнуть її донизу, про ступні, вузькі, мов наконечник списа, і закохатися в неї до непритомності й смерті – одна з традиційних тем "Тисячі й однієї ночі". Див., наприклад, розповідь про Бадрасима, сина Шаримана, або про Ібрагіма та Джамілю.

Я повертаюся до вічності Плотіна. У п'ятій книзі "Еннеад" дається дуже загальний перелік її складових. Тут і Справедливість, і Числа (до якого?), і Чесноти, і Дії, і Рух, але немає помилок і образ, бо це захворювання матерії, до якої опускається Форма. Є тут і Музика, але не у вигляді мелодії, а у вигляді Гармонії та Ритму. Патологія та агрономія не мають архетипів, бо цим наукам вони не потрібні. Не згадується тут також домашнє господарство, стратегія, риторика й мистецтво управління – щоправда, в часі вони почасти походять від Краси й Числа. Немає індивідів, немає ніяких первісних форм ані для Сократа, ані навіть для Чоловіка-Велетня чи Імператора; є лише загальне поняття Людина. Натомість ми тут знаходимо всі можливі геометричні фігури. З кольорів є лише головні: ні Попелястого кольору, ні Пурпурового, ні Зеленого в цій вічності немає. Найдавнішими архетипами, якщо розглядати їх у порядку зростання, є такі: Відмінність, Однаковість, Рух, Спокій і Буття.

Ми розглянули вічність, яка бідніша, ніж світ. Тепер залишається подивитись, як освоїла її наша церква, перетворивши її на джерело багатства, незрівнянно більшого, аніж те, яке можуть принести роки.

II

Найліпший документ вічності першого зразка – п'ята книга "Еннеад", вічності другого зразка або вічності християнської – одинадцята книга "Сповіді" Блаженного Августина{75}. Перша вічність не мислиться поза світом Платонових ідей; друга – без християнської містерії Трійці та без дискусій навколо проблем напередпризначення й відплати. Цю тему не змогли б вичерпати і п'ятсот сторінок ін-фоліо, тож думаю, що дві чи три сторінки ін-октаво не здадуться читачеві надмірною тратою часу.

Можна стверджувати, не надто ризикуючи помилитися, що "наша" вічність була проголошена через кілька років після того, як хронічне захворювання кишківника звело в могилу Марка Аврелія{76}, і що місцем, де сталася ця запаморочлива подія, виявився видолинок Фурв'єр, який раніше називався Forum Vetus[24], а тепер знаменитий своїми фунікулером та базилікою. Навіть незалежно від авторитету чоловіка, який її запровадив, – єпископа Іринея – ця накинута церкві в примусовому порядку вічність була чимось більшим, аніж новим парадним одіянням, у яке вбралася церква, або новою окрасою її доктрини – вона стала ознакою рішучості християнської церкви та її головною зброєю. Слово породжується Отцем, Святий Дух утворюється Отцем і Словом, тому гностики{77} висновували з цих двох незаперечних фактів, що Отець був раніше від Слова, а вони обидва передували Святому Духові. Такий висновок роз'єднував Трійцю. Іриней пояснив, що обидві події – народження Сина Отцем і випромінення Святого Духа ними обома – відбулися не в часі, й тому вони включають у себе минуле, теперішнє і майбутнє. Цей погляд став панівним, а тепер він – догма. Так була проголошена вічність, яка раніше ховалася десь у затінку мало кому відомого платонівського тексту. Нерозривна єдність і відмінність між трьома іпостасями Господа сьогодні не уявляються якоюсь великою проблемою, і ця безпроблемність, схоже, передбачає відповідь; проте не випадає сумніватись у значущості цього висновку, а надто в тому плані, в якому він живить надію. "Aeternitas est merum hodie, et immediata et lucida fruitio rerum infinitarum"[25]. Немає підстав також сумніватись і в емоційній та полемічній важливості Трійці.

Нині католики світського спрямування розглядають Трійцю як щось само собою зрозуміле, проблему занудну й нецікаву, з огляду на свою абсолютну очевидність.