Із спогадів познаньського вчителя - Сторінка 3

Від цих слів йому стало легше, він довго й сердечно плакав, чого з ним уже давно не траплялось. Плачучи, він приказував: "Скільки я мамі завдаю горя!" Проте знаючи, що незабаром поїде на село й побачить маму, й маленьку Льолю, і Залесин, і ксьондза Машинського, усміхався крізь сльози. Я також хотів якнайшвидше опинитись у Зале-сині, бо мені тяжко було дивитись на стан хлопця. Там чекало на нього серце матері, людська доброзичливість, тиша і спокій. Там наука була своя, рідна, а не чужа й відворотна; там була рідна й чиста вся атмосфера, якою дитячі груди могли легко дихати.

Отож я дожидав для нього свят, як порятунку, і лічив на пальцях дні, що нас від них відділяли, а Михасеві приносили все більше горя. Здавалось, всі нещастя змовились проти нього. Для того щоб діти "краще засвоювали" викладову мову, їм заборонено було вживати якусь іншу в розмові між собою. Михась якось; забув про заборону й знову дістав догану перед класом — "за деморалізацію інших". Це вже було перед святами, отож тим більше мало значення. Мені трудно описати, як цей випадок вплинув на амбітного і вразливого Михася, який хаос мусив постати в його свідомості! Все рвалося в хлоп'ячих грудях, і замість світла в нього перед очима поставала темрява. Він гнувся, як колосок під вітром. Кінець кінцем обличчя одинадцятирічного хлопця набрало просто трагічного виразу: здавалося, що його безупинно душать ридання, а він силкується стримати сльози. Часом очі його дивились, як очі замученого птаха; потім пойняла його дивна задума й сонливість; рухи його стали наче безладні, а голос млявий. Михась зробився незвичайно тихий, спокійний і механічно слухняний. Коли я казав йому, що час прогулятися, він не заперечував, як колись, а брав шапку й мовчки йшов зі мною. Якби то було збайдужіння, я б навіть зрадів, але я бачин, що під цим крилася хвороблива покірливість долі. Як і раніше, Михась сидів за уроками, виконував домашні завдання, але швидше за звичкою. Видно було, що, механічно відмінюючи різні слова, він думав про щось інше, а швидше ні про що не думав. Одного разу, коли я спитав його, чи він уже все скінчив, Михась відповів сонним і млявим голосом:

— Я гадаю, пане Вавжинкевич, що воно вже ні до чого.

Про матір при ньому я боявся навіть згадувати, щоб не переповнити тієї чаші гіркоти, з якої пили його дитячі вуста.

Я все більше непокоївся про його здоров'я, бо він безупинно марнів і нарешті став майже прозорий. Сітку тоненьких жилок на скронях, що колись проступала під час сильного збудження, тепер видно було завжди. Його обличчя сяяло тепер якоюсь іконописною красою. Жаль було дивитись на цю дитячу, майже ангельську голівку, що справляла враження в'янучої квітки. Ніби й нічого з ним не сталося, а він чах і знесилювався. Він вже не міг нести всіх книжок у ранці, тому я вкладав йому лише деякі, а решту ніс сам, бо тепер щодня проводжав його і в гімназію, і назад додому.

Святки нарешті настали. Коні з Залесина чекали вже два дні, а в листі пані Марії, що прибув разом з ними, говорилось, що там нас усі нетерпляче виглядають. "Чула я, Михасю, що тобі трудно вчитись,— кінчала пані Марія,—тому не сподіваюсь уже високих оцінок, хотіла б тільки, щоб і вчителі твої думали так, як я: що ти зробив усе, на що був спроможний, і що доброю поведінкою прагнув надолужити недостатні успіхи".

Але вчителі думали зовсім інакше, тому табель не справдив і цієї сподіванки. Остання догана перед класом стосувалась поведінки хлопця, про яку пані Марія мала також зовсім інше уявлення. Німецькі вчителі вважали, що тільки та дитина добре поводиться, котра відповідає усмішкою на їхні глузування з "польської відсталості", з польської мови і традицій. З таких етичних міркувань Михась, як безнадійний учень, що тільки даремно займає чиєсь місце, був виключений з гімназії. Цей вирок він приніс увечері. В кімнаті було вже майже темно, бо надворі падав густий сніг, отож я не міг як слід розглядіти обличчя хлопця. Бачив тільки, що він підійшов до вікна, став коло нього й безтямно, мовчки дивився на сніжинки, що крутилися в повітрі. Не заздрив я бідоласі: в нього думки, мабуть, крутились у голові, мов ті сніжинки, але говорити з ним про табель і вирок я не хотів. Так у тяжкому мовчанні минуло хвилин з п'ятнадцять, а тим часом зовсім смеркло. Я взявся укладати речі у скриньку, а оскільки Михась так само стояв коло вікна, озвався до нього нарешті:

— Що ти там робиш, Михасю?

— Правда ж,— відповів він тремтячим голосом, що затинався на кожному складі,— що мама оце зараз сидить з Льолею в зеленому кабінеті біля вогню і думає про мене?

— Може бути. Чого це в тебе так тремтить голос? Ти, бува, не хворий?

— Ні, не хворий, пане Вавжинкевпч, тільки мені дуже холодно.

Я негайно роздягнув його й поклав у ліжко, а роздягаючи, з жалем дивився на його худі коліна й тоненькі, як очеретинки, руки. Я дав йому напитись чаю і вкрив, чим тільки можна було.

— Тепер тобі тепліше?

*— Ага, тепліше. Тільки голова трохи болить.

Бідна голова, було їй від чого розболітись. Змучений хлопець швидко заснув і важко дихав своїми вузькими грудьми, а я незабаром скінчив накувати

свої і його речі. А тому, що теж почував себе недужим, зараз же ліг і собі, погасив свічку й одразу ж заснув.

Десь о третій годині ночі мене збудило світло й монотонне, добре знайоме мені бубоніння. Я розплющив очі, і серце мов тривожно забилось. На столі світилась лампа, а за столом сидів над книжкою Михась у самій сорочці. Щоки його палали, очі він приплющив, наче для більшого самозосередження, голова трохи відхилена назад, а сонний голос повторював:

— Conjunctivus: атет, ames, amet, amemus, ате-tis.J

— Михасю!

— Conjunctivus: атет, ames... Я шарпнув його за плече:

— Михасю!

Він прокинувся і здивовано закліпав очима, дивлячись на мене і ніби не впізнаючи.

— Що ти робиш? Що з тобою, дитино?

— Пане Вавжинкевич,— відповів він, усміхаючись,— повторюю все спочатку, завтра повинен одержати найвищу оцінку...

Я схопив його на руки й заніс у ліжко; тіло його пекло мене, наче вогнем. На щастя, в тім самім домі жив лікар, і я негайно привів його до Михася. Лікареві не треба було довго думати. Якусь хвилину він потримав пульс хлопця, потім поклав йому руку на чоло: у Михася було запалення мозку.

Ой лихо! Видно, багато чого не могло вміститись у його голові.

Хвороба швидко набрала загрозливого характеру... Я послав пані Марії телеграму, і другого дня почув у передпокої тривожний дзвінок, що сповіщав про її

1 —Умовний спосіб: я кохав би, ти кохав би, він кохав би, ми кохали б, ви кохали б... (Дат.)

прибуття. Відчинивши двері, я побачив під чорною вуаллю її лице, біле, як полотно. Пальці її з незвичайною силою вп'ялися мені в плече, а з очей, здавалось, дивилася сама душа. Вона коротко спитала:

— Живий?.

— Живий. Лікар казав, що йому стало легше. Пані Марія відкинула вуаль, на якій осів іній від

її дихання, і вбігла в синову кімнату. Я збрехав їй. Михась справді був живий, але йому не полегшало. Вій навіть не впізнав матері, коли вона сіла біля нього і взяла його за руки. Аж коли я поклав йому на чоло свіжого льоду, він почав мружити повіки й напружено придивлятись до схиленого над ним обличчя. Свідомість лише уривками поверталась до нього, борючися з гарячкою і божевіллям. Губи його тремтіли, він усміхнувся раз і другий, нарешті прошепотів:

— Мама!..

Вона схопила його за обидві руки і так просиділа коло нього кілька годин, навіть не скинувши дорож* нього вбрання. Аж коли я звернув на це її увагу, промовила:

— Справді, я забула зняти капелюха.

А коли вона його зняла, серце моє стиснулось від болю: поміж білявим волоссям, що так прикрашало її молоду, гарну голову, густо біліли срібні нитки. Три дні тому, можливо, їх і не було.

Тепер вона сама зміняла хлопцеві компреси та подавала ліки. Михась водив за нею очима, куди б вона не повернулась, проте знову не впізнавав її. Увечері гарячка посилилась. Він у маренні декламував думу про Жолкевського з "Історичних пісень" Немцевича, часом говорив шкільною викладовою мовою, а то відмінював різноманітні латинські слова. Я раз у раз виходив з кімната, бо не міг цього слухати. Бувши ш>& здоровим, Михась потаємно вчився прислужувати ксьондзові під час відправи, щоб по приїзді додому справити матері прпємпу несподіванку, і тепер мене поймав дрож, коли я чув, як одинадцятирічний хлопчина, вмпраіочи, повторював у вечірній тиші монотонним, згасаючим голосом: Dens mens, Deus meus, quare me repulisti et qaare tristis incedo, dum ajfelgU me inimicus! 1

Мені трудно розказати, яке тяжке враження справ-ляли на мене ці слова. Це було якраз на свят-вечір. З вулиці долинав людський гомін та дзеленькання дзвіночків на санях. Місто набирало радісного святкового вигляду. Коли зовсім стемніло, у вікні по другий бік вулиці стало видно ялинку з засвіченими свічками, оздоблену золотими та срібними блискучими горіхами, а навколо неї дитячі чорняві й біляві голівки з розмаяними в повітрі кучерями. Діти підскакували, мов на пружинах. Вікна сяяли від світла, а всередині лунали радісні, захоплені вигуки. Веселі голоси долинали з вулиці, всюди панувала радість, тільки Михась жалісно повторював: Deus meus, Deus meus, quare me repulisti... Коло воріт зупинились хлопці з звіздою, і незабаром почулася колядка: "В яслах лежить — хто побіжить?" Ніч народження наближалась, а ми тремтіли, щоб не була вона ніччю смерті.

Якусь хвилину нам здалось, що хлопець опритомнів, бо почав кликати матір і Льолю, але це тривало недовго. Його квапливе дихання часом уривалось. Не залишалось ніякої надії. Ця маленька душа була вже тільки наполовину з нами. Свідомість його вже відлетіла, а тепер і сазі він одходив у якусь темну далину і безконечність і вже нікого не бачив, нічого не відчував, навіть голови матері, що лежала, як мертва, на його ногах. Він збайдужів і вже не дивився на нас.

1 Боже мій, боже мій, нащо ти мене покинув, ї чого я ходжу смутний, коли мій ворог напосівся да мене! (Лат.)

Кожен віддих грудей віддаляв його й ніби занурював у морок. Хвороба поступово одну по одній гасила в ньому іскри життя. В руках хлопця, що лежали на ковдрі, відчувалася вже важка, мертвотна безвладність; ніс його загострився, а обличчя набирало виразу якоїсь холодної поваги.