Кафедра - Сторінка 4

А людиною виявився дрібненькою, але не в цьому справа. Єсенін також у дечому був дрібний, з циліндром і рукавичками, але в поезії піднімався до величі...

Погаслий, облізлий, Кирило сидів, опустивши голову, і мені було його шкода. Аж надто одностайно всі його засуджували: "Якби не він, була б жива..." Терпіти не можу цієї формули "якби не..." Хто знає, що було б? Не можна довільно змінювати минуле, виймати з нього окремі ланки. Минуле органічно росте разом з людиною і разом з нею творить майбутнє...

Кирилові я так і сказала: "Не карайтесь, у тому, що трапилось, вашої провини немає". Як він зрадів, бідолаха!

Ми з ним лишилися друзями, хоча раніше, при Льолі, я його недолюблювала. Безвідносно до того, що він від неї пішов. Боже борони, збоку судити про сімейні незгоди. Хіба мало що може бути*! Яка туга (фізична, духовна) може погнати людину від однієї жінки до іншої? Із загальноприйнятої точки зору кинути дружину з немовлям — ганебний вчинок, межа непорядності! Не знаю, як на чий погляд. Я особисто тисячу раз воліла б, щоб від мене пішли, ніж лишилися з жалю. Лінія найменшого опору: брехати, продовжувати тягти. Отож Кирила я не засуджую.

Він і зараз інколи заходить глянути на сина. Дивиться на нього сумно, скуто. У новій сім'ї у нього дітей немає, та, здається, і злагоди не дуже багато.

Димка, звичайно, не знає, що дядя Кира його батько. Я його офіційно всиновила, дала своє прізвище, а по батькові — Григорович, як у Саші. Сашиного батька я колись дуже любила. Ця любов так до кінця й не загинула навіть у потоці підлоти. Лишилася вдячність за моє колишнє невід'ємне щастя. Гриша, Гришуня, Гришастий — який же він був хороший, поки не почав брехати...

З інституту додому проводжав мене Льова Маркін. Даремно я з ним різка і даремно дозволяю скрізь за мною ходити — всі помічають і з нього підсміюються. Мої різкості він терпить покірно (я б на його місці не стерпіла). Звичайно, гуманніше було прямо сказати йому "ні". Проте я не наважуюсь, мені страшно лишитися без його відданості, без можливості в будь-яку хвилину зателефонувати йому й почути: "Звичайно, все що хочете, коли хочете".

Люди вважають мене сміливою, а по суті, я боягузка. Я не боюся того, чого, як правило, бояться жінки: темряви, пострілів, мишей, техніки (сама ремонтую пробки в квартирі). Не боюся виступати прилюдно, обстоювати свою думку. Ніколи не боюся начальства. І разом з тим потай, у душі, безперестанку боюся. Чого? Мабуть, долі, чогось, що чигає на тебе. Після загибелі Льолі боюся машин. Часто бачу сни — хтось із дітей гине під машиною, я кричу від жаху і кидаюсь туди, під смерть. Прокидаюсь, серце б'ється, дякувати богу — сон.

Засідання кафедри було довге, нудне. Доповідала я невдало. Емем спав, а потім, як завжди, казна-що верз. Коли він говорить, складається враження, ніби хтось у твоїй присутності чухає правою ногою ліве вухо. Виступали й інші — кожен про своє. Ніхто мене, власне, не підтримав. Мабуть, розмови про'двійки, про їхні причини й наслідки просто пережили себе.

Мою невдачу помітила не тільки я. Навіть Льова Маркін, який не пропускає нагоди похвалити мене, цього разу мовчав. Ішли ми додому мовчки. Він шкутильгав, я намагалася про це пам'ятати і йти повільніше.

Він довів мене до мого під'їзду. Ми зупинилися, він, очевидно, чекав, що я його запрошу зайти (інколи я роблю це). Я не запросила.

— До побачення, дякую за компанію. Ви були на диво балакучі.

Жарту він не сприйняв.

Очі в нього були такі гіркі, що мені стало ніяково. Треба було б сказати одразу, чесно: люблю іншого, йдіть, не мучте себе. Ні, до цього я, боягузка, не була готова. А може, сказати? Саме зараз.

Поки я вагалася, він, згорбившись, пішов. Навіть не попрощався. Хвилину-дві я дивилася йому в спину, потім загубила її в потоці машин. Коли хто-небудь на моїх очах переходить вулицю, у мене завжди завмирає серце. Якийсь психоз — це постійне передчуття лиха. Щоразу, коли йду додому, боюсь: а раптом лихо вже скоїлося?

Зайшла — все тихо. Кроки — з'явився Саша. Неохоче допоміг мені роздягтися.

— Усе гаразд? — запитала я. Він кивнув. Відлягло.

Зайшла на кухню. Ідеальна чистота. За допомогою чистоти він завжди висловлює свій гнів. Я сказала, підлещуючись:

— Оце так так! Усе так чисто й гарно... Мовчить.

У дитинстві його називали Сайкін. Товстенький, здобний, очі — як родзинки. Зараз Саша високий, стрункий, вузький у поясі, широкий у плечах. Ім'я

Сайкін терпіти не може, каже: "Дамське сюсюкання" (і однаково подумки я його інакше не називаю). Суворий, вимогливий.

— їсти хочеш? Обід у холодильнику.

— Дякую, не хочу.

— В інституті обідала? Ну як хочеш. Суворий, суворий. І не усміхнеться. Догадуюсь:

прийшов Валентин. Сайкін його не любить і щоразу дметься — то більше, то менше.

Увійшла в свою кімнату — справді, Валентин. Спить на моїй тахті, ноги звісились, велика голова глибоко провалилася в подушку.

За що, спитаєте, я його так люблю? Адже й негарний, одверто кажучи. Схожий на актора Фернанделя: крупний, схожий на коня. Великі грубі губи, обличчя кощаве, все в опуклостях. Спить і ледь похропує. Мабуть, напився.

Так, мій коханий п'є. Ще не алкоголік, але на шляху до цього. Шлях звивистий, усіяний трояндами, тернами й жінками. Очевидно, я повинна була б утрутитися: щось заборонити, щось вимагати. Але цього я й не намагатимуся: не мій репертуар.

Згадую, як ми йшли разом з ним з банкету в Будинку кіно. Святкували прийом його картини — пройшла на "ура" (цого фільми завжди або провалюються з тріском, або йдуть на "ура" — середини не буває). Вечеря була при свічках — новинка моди. Актори, акторки, поставлені голоси, тости, незрозумілі жарти, сміх, від якого хилиталися вогні свічок. Я там чужа — не розумію жартів. Позирали на мене із ввічливою цікавістю. Я навіть упіймала перешіптування: Софія Ковалевська, синя панчоха. Одягнена я була ніби непогано, але під їхніми поглядами почувалася замазурою: те, але не те...

Дивно, що Валентин узяв мене з собою — не побоявся. Дружина в нього кіноакторка, але її він принципово не знімає, а вона принципово не ходить на його банкети. Гарна жінка, набагато вродливіша за мене. Висока, білява, авторитетна. Ми познайомилися на якомусь закритому перегляді, про фільм вона сказала "сирий". Вродлива, безперечно. Крім дружини, в нього ще є дочка років чотирнадцяти, дуже висока, негарна, схожа на нього, з такими самими великими, але юними, з пушком губами. На ці губи я дивилася з ніжністю. Дівчинка десь уже знімається; розмова про ролі, про те, хто кого просуває. Інколи, спалахами, момент імпровізованої гри: двоє-троє слів, жест, інтонація, натяк на усмішку — і тоді видно, що талановита. В матері я таланту не бачу, сама лише вагомість. Мабуть, дочка в батька не тільки обличчям, а й обдарованістю, яку у Валентина видно з першого погляду.

В їхньому кіношному світі, наскільки я зрозуміла, думка про нього така: яскравий талант, але шкода — п'яниця. Він сам про себе говорить: "Я не гіркий, я солодкий п'яниця". І правда.

...Як ми тоді йшли з банкету, Валентин був п'яний і чудовий. Втілена грація. Дивно, що при велетенському зрості, конячій голові він такий граційний. Він мовби не по землі йшов, а линув на повітряній подушці, виринаючи на кожному кроці. Співав пісні (тверезий ніколи не співає). Я захоплювалася, дивлячись на нього, слухаючи його, дивуючись: як це може бути в мене (нехай тимчасово!) така чудова власність? Раптом він став навкарачки (поза лева, що прокидається), сказав:

— Не можу більше, ходімо до Сомових, вони нам будуть дуже раді.

Ніяких Сомових я не знала, а якби й знала, однаково б до них не пішла. Ідея зайти до Сомових сиділа в ньому міцно, насилу я його відмовила від цього візиту, підвела. Сміявся, великі зуби випнулися вперед, як на конячому черепі,— страшно, але чудово. Ми з ним зайшли в перший, що трапився, двір. Валентин вхопився обома руками за товсту мотузку для білизни і повис на ній, гойдаючись туди й сюди. Підійшов собака, обнюхав йому ноги, сів навпроти, почав скавчати.

— Ну що, пес? Важко тобі? Розумію. Мені також важко. Перебрав я, пес. А ти?

Собака ствердно відповів тонким скавчанням.

— Ага! Товариш по нещастю. Послухайся моєї поради: ніколи не одружуйся.

Собака знову заскавчав згоду.

Хвилини зо дві, зо три продовжувалася їхня розмова. Мені здається, вони отак, без репетицій, могли б виступати в цирку. Найсмішніше було те, що Валентин, який висів на мотузці, був дуже довгий, і ноги, зігнуті в колінах, шкребли по землі. Мотузка обірвалася, Валентин приземлився і лише зараз помітив мене:

— Жінко! Хто ти така? Вари мені обід, жінко! А втім, не треба, я не голодний. Клади мене спати.

— Опам'ятайся, де я тебе вкладу?

— Тут, під березою. А втім, ніяких беріз немає. Під цим стовпом. Дуже затишне місце.

Ліг сам, пововтузився, зручніше вмощуючись.

— Адже тут пилюка,— сказала я.— Лягай на лавку.

— Ні, я створений, щоб валятися в пилюці. Заснув. Я сиділа над ним, оберігаючи його сон,

дивилася, як вітер ворушить рідкий чуб над опуклим чолом, як по-дитячому напіврозтулені великі губи, знову й знову дивувалася, за що я його так люблю, і все-таки люблю жагуче. Коли почало світати, я його розбудила, вивела на вулицю, посадовила в таксі, сказала шоферові адресу. Валентин бурмотів: "Жінко, я тебе люблю",— і помилково поцілував руку шоферу. Той був невдоволений, мене засудив: "Така пристойна дамочка і такого п'янюгу проводжають",— але, вгледівши п'ятірку, пом'якшав і пообіцяв довезти належним чином. Відвіз Валентина туди, до дружини...

...Скільки разів за ті роки, що ми з ним не скажу "кохаємо одне одного", скажемо "близькі",— скільки разів спав він у моїй присутності, в моєму домі, в моєму ліжку, але жодного разу не залишався на ніч. Ночувати він ішов до дружини. Були й інші жінки, крім дружини й мене. Він ЦЬОГО' зовсім не приховує. І все-таки щось тягне його до мене. Приходить із вражаючою постійністю. Цілуючи мене, каже: "Я тебе люблю зараз — назавжди".

Бідна Льоля! Поки була жива, все намагалася мене напоумити:

— Ну що ти з ним зв'язалася? Вульгарний чоловік. Валентин Орлеанський! Хіба людина зі смаком вибере собі такий псевдонім?

Я мовчала. Звичайно його справжнє прізвище Орлов набагато благородніше.