Калейдоскоп - Сторінка 2

– Я бачив дещо в житті. І перед смертю не став негідником, як ти.

– Негідником? – повторив Холліс, ніби куштуючії це слово на смак. Він ніколи не був негідником, скільки себе іі пам'ятав. Просто не наважувався ним стати. Либонь, роками накопичував у собі всю цю підлоту, чекаючи слушної години. "Негідник". Він загнав це слово у найвіддаленіший закуток свідомості. Сльози набігли на очі, покотилися по щоках. Мабуть, хтось почув, як він схлипнув.

– Не падай духом, Холлісе.

Звісно, це було смішно. Лише кілька хвилин тому він розраджував інших, підбадьорював Стімсоиа; він уявлявся самому собі справжнім сміливцем, а виходить, то була не мужність, а байдужість, наслідок шоку. Хіба втиснеш у короткі хвилини, які йому залишилося жити, хвилювання, притлумлюване протягом усього життя!

– Я розумію твоє становище, Холлісе, – з відстані тепер уже двадцяти тисяч миль долинув до нього слабкий голос Леспіра. – Я на тебе не ображаюся.

Але хіба у нас з Леспіром не однакове становище? – запитував сам себе Холліс. – Отут зараз, хіба в нас не одна й та сама доля? З минулим покіпчено, назавжди, – то яка із нього радість? Однаково помирати. Але він сам знав, що це просто розумування, однаково, що [282] намагатися визначити різницю між живою людиною й покійником. В одній світиться якась іскра, щось таємниче, а в другому – ні.

Отак і is нього з Леспіром: Леспір жив повнокровним життям, і тому він зараз зовсім інший, а він, Холліс, уже довгі роки мертвий. Вони йшли до смерті різними дорогами, і, якщо смерть однакова не для всіх, то його смерть і Леспірова будуть зовсім різними, як день і ніч. Либонь, помирати, як і жити, можна по-різному, і якщо ти вже колись помер, то чого чекати від остаточної смерті?

За мить йому відтяло праву ступню. Він мало не засміявся. Зі скафандра знову вийшло повітря. Холліс швидко зігнувся — цебеніла кров, метеорит одірвав ногу до щиколотки. Справді, втішна це штука — помирати в космосі. Смерть рубає тебе на шматки. Наче невидимий чорний м'ясник. Холліс міцно закрутив клапан під коліном; від болю паморочила-ся голова, він намагався не знепритомніти; нарешті закрутив клапан до останнього, повітря знову наповнило скафандр; Холліс випростався і знову падає, падає, падає, бо йому тільки це іі залишилося.

– Холлісе!

Холліс сонно кивнув, йому вже набридло чекати смерті.

– Це знов я, Ешігейт, – мовив той самий голос.

– Чого тобі?

– Я отут трохи поміркував, часу ж доволі. Послухав, що ти казав. Недобре все це. Ми стаємо якісь лихі. Погано так помирати. Зганяєш гнів на інших. Ти мене слухаєш, Холлісе?

– Так. [283]

– Я брехав тобі оце недавно. Брехав. Не голосував я проти тебе. Сам не знаю, з якого дива я бовкнув таке. Мабуть, щоб зробити тобі прикрість. Ми ж ніколи з тобою не мирили. Певне, це я тут дуже швидко старію, ось і кваплюся покаятись. Чув, як ти підло розмовляв з Леспіром, і мені, мабуть, стало соромно. Та все це дурниці, знай – я лише клеїв дурня. Все, що я тоді тобі наговорив,— геть усе брехня.

Холліс відчув, як серце його закалатало. Здасться, хвилин п'ять воно зовсім не працювало, а тепер знов побігла по жилах кров, тіло знову потеплішало. Перший струс минув, тепер поступово минав і шок від гніву, жаху, самотності. Він наче вийшов уранці з-під холодного душу, збираючись снідати й зустріти новий день.

– Спасибі, Еплгейте.

– Будь ласка. Вище носа, ти, старий чортяко!

– Гей! – почувся голос Стоуна.

– Це ти?! – на весь Всесвіт загорлав Холліс: Стоун таки справді був йому другом.

– Я втрапив у метеоритний рій, тут повно дрібних астероїдів.

– Що за метеорити?

– Думаю, група Мирмидонян: вони проходять повз Марс до Землі раз на п'ять років. Я вскочив у самісіньку середину. Це наче великий калейдоскоп. Металеві уламки всіх кольорів, різних форм і розмірів. От гарно!

Тиша. Далі знову голос Стоуна:

– Я лечу з ними. Вони мене затягли. А, хай мені чорт!

Він засміявся.

Холліс напружив зір, але нічого не бачив. [284]

Лише величезні діаманти, сапфіри, смарагдові тумани, оксамитова чорнота порожнечі, а серед кришталевих іскор чується голос бога. Як дивно, як химерно уявляти собі: от Стоун летить з метеоритним роєм повз Марс, летить роками, і кожні п'ять років повертається до Землі, минає її, майнувши на небосхилі, щезає і так сотні й мільйони літ, безкінечно вічно Стоун і метеоритний рій групи Мирмидонян летітимуть, утворюючи щораз нові візерунки, наче кольорові скельця в калейдоскопі, якими ти милувався в дитинстві, дивлячись на сонце і струшуючи картонну трубку.

– До зустрічі, Холлісе, – ледь чутно долинув голос Стоуна. – До зустрічі!

– Щасти тобі! – закричав Холліс крізь тридцять тисяч миль.

– Не кепкуй! – відповів Стоун і щез. Зірки зімкнулися.

Тепер усі голоси тихшали, кожен летів далі й далі за своєю траєкторією, хто до Марса, хто за межі Сонячної системи. А він, Холліс... Він подивився собі під ноги. З усіх лише він один повертався до Землі.

– До зустрічі!

– Не засмучуйся!

– До зустрічі, Холлісе! – пролунав голос Еплгейта.

Останні привіти. Останні короткі прощання. І ось величезний мозок, не обмежений тепер черепом, розпадається на частки. Вони так довго, так блискуче працювали, поки їх об'єднував череп ракети, що протинали простір, а тепер вони помирають; руйнується сенс їхнього спільного буття І як гине тіло, коли перестає працювати мозок, так тепер гинув самий дух корабля, довгі дні, що вони прожили [285] разом, і пес, що люди значили один для одного. Еплгейт тепер – мов відірваний від тіла палець, уже нема чого зневажати його чи опиратися йому. Мозок вибухнув; безглузді, непотрібні уламки його розлетілися навсібіч. Голоси стихли, порожнеча мовчить. Самотній Холліс падас.

Вони всі самотні. їхні голоси щезли, наче бог вимовив кілька слів, і коротка луна відбилася й загубилась у зоряній безодні. Ось і капітан летить до Місяця; ось Стоун серед рою метеоритів; ще далі Еплгейт летить до Плутона; і Сміт, і Тернер, і Андервуд, і решта всі – скельця калейдоскопа, вони так довго складалися в мислячий візерунок, а тепер їх усіх порозкидало кого куди.

– А я? – думав Холліс. – Що мені робити? Як спокутувати свос жахливе, порожне життя? Аби хоч одним добрим ділом відшкодувати за свою підлість – вона ж бо накопичувалася в мені стільки років, а я й не відав. Але тепер нікого немає поруч, я сам, а що можна зробити доброго, коли ти сам? Нічого не вді-сш. Завтра ввечері я вріжусь у земну атмосферу.

"І згорю, – думав він, – і розвіюсь попелом над усіма материками. Хоч якась користь буде з мене. Хай і невелика, але попіл – то попіл, він з'єднається з землею".

Він падав невтримно, як куля, як камінець, як гиря, спокійний, тепер зовсім спокійний, не відчуваючи ані печалі, ані радості — нічого; він жадав лише одного: зробити щось добре тепер, коли всьому кінець, зробити щось добре і знати – це зробив я.

Коли я вріжусь в атмосферу, то спалахну, як метеор. [286]

– Хотів би я знати, – сказав пін уголос, – чи хтось побачить мене?

Маленький хлопчик на путівці глянув у небо й закричав:

– Мамо, дивися, дивись! Летюча зірка! Яскрава біла зірка прокреслила небо над Іллінойсом.

– Загадай бажання, – сказала мати. – Загадай мерщій бажання.