Калле Блюмквіст і Расмус - Сторінка 4

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І дихає знервовано, це він теж почув. Отже, напевне боїться… і Сікстен також… Бо сам Андерс тепер дуже боявся, що було, те було. А біля помістка оборонної вежі на мур повилазили решта Троянд і напружено стежили за божевільною поведінкою своїх ватажків.

— Ось іде той… хто побачить… кров із твого серця, — промурмотів Сікстен, але його кровожерство звучало вже непереконливо.

Андерс замислився. Звичайно, можна було стрибнути на замкове подвір'я. Але це був би стрибок із висоти трьох метрів на нерівне каміння, що обсипалося з муру. А поволі, обережно злізти ніяк не можна було, бо довелося б стати навколішки. Та Андерс не мав бажання ставати навколішки навіть під загрозою звалитися в провалля. Залишалося тільки одне — іти далі вперед і не зводити очей, що аж пекли від напруження, з рятівного помістка оборонної вежі на протилежному розі муру.

Мабуть, Сікстен усе-таки менше боявся. В кожному разі він ще не цілком втратив свого моторошного гумору. Андерс почув позад себе його голос.

— Я наздоганяю тебе, — сказав він. — Наздоганяю і скоро підставлю тобі ногу. Ото буде весело.

Цю погрозу аж ніяк не можна було сприймати поважно. Та для Андерса вона стала фатальною. Саме уявлення, що ззаду хтось може підставити йому ногу, перелякало його до смерті. Він ледь повернув голову до Сікстена й хитнувся.

— Обережно! — стривожено гукнув Сікстен.

Андерс ще раз хитнувся… І тієї миті від оборонної вежі долинув переляканий крик. Бо, на свій невимовний жах, Троянди побачили, як ватажок Білих стрімголов полетів у провалля.

Єва-Лотта заплющила очі. В голові в неї зринали розпачливі думки. Чи є… о, чи є десь така людина, що могла б допомогти їм… Хто піде повідомити пані Бентсон, що Андерс розбився… Що скажуть її батьки?

Вона почула, як Калле верескливим від хвилювання голосом вигукнув:

— Дивіться, він висить на кущі! —Єва-Лотта розплющила очі й глянула у провалля. Там справді висів Андерс. В узбіччі гори ледь, нижче від муру вкоренився маленький кущик, і від вчасно полонив ватажка Білих Троянд, коли той летів назустріч неминучій смерті.

Сікстена Єва-Лотта спершу також не побачила., Зі страху й він втратив рівновагу, проте не зовсім розгубився і спромігся упасти на подвір'я замку, де напевне до крові розбив собі коліна й руки, але залишився живий.

А чи пощастить урятувати життя Андерсові, ніхто не міг сказати. Кущик був такий жалюгідно малий і так загрозливо згинався під вагою його тіла. Скільки він ще протримається, поки відірветься й полетить у провалля, прихопивши з собою Андерса як пасажира?

Єва-Лотта не витримала.

— Що нам робити? Що можна зробити? — забідкалася вона, дивлячись на Калле потемнілими з відчаю очима.

Як завше, коли загрожувала небезпека, знаменитому детективові довелося взяти керівництво на себе.

— Тримайся, Андерсе! — гукнув він. — Я зараз принесу мотузку!

Минулого тижня вони біля руїн замку вчилися кидати лассо. І десь там повинна була лежати мотузка, повинна була лежати!

— Мерщій, Калле! — крикнув Йонте, коли той стрімголов вискочив за браму замку.

— Мерщій, мерщій! — закричали вони всі разом, хоч то був зайвий крик: Калле й так біг з усієї сили.

Водночас вони намагалися підбадьорювати Андерса.

— Не хвилюйся! — гукала Єва-Лотта. — Зараз Калле принесе мотузку!

А його справді треба було підбадьорювати. Становище його було невеселе. Він обережно вибрався на кущ і тепер сидів на ньому, як відьма на мітлі. І боявся глянути вниз, у провалля. Боявся крикнути. Боявся ворухнутися. Боявся будь-що зробити. Він міг тільки чекати й розпачливо дивитися на кущ. А кущ зігнувся біля самого коріння, кора на ньому полопалася стяжками, Андерсові було видно всередині білі волокна, що гнулися й потріскували. Якщо Калле не з'явиться зараз, то мотузка вже не буде потрібна.

— Чому його й досі нема? — схлипувала Єва-Лотта. — Чому він не поспішає?

Аби вона знала, як Калле поспішав. Він літав навкруги, наче оса, і шукав, шукав, шукав… але мотузки не було.

— Рятуйте! — нажахано шепотів Калле.

— Рятуйте! — шепотів побілілими губами Андерс, сидячи на своєму кущі, якому судилося так недовго рости й зеленіти.

— Ой-ой-ой! — проказував Сікстен, що вже вибрався на помісток від оборонної вежі. — Ой-ой-ой!

Та ось з'явився Калле. Нарешті… і з мотузкою.

— Єво-Лотто, залишайся нагорі, дивитимешся, чи добре ляже мотузка! — наказав він. — А ви всі спускайтеся сюди вниз.

Треба було поспішати. Калле знав, що йому робити. Знайти камінь і міцно прив'язати його до одного кінця мотузки. Перекинути її тим кінцем через мур так, щоб не влучити Андерсові в голову. Сподіватися, палко сподіватися, що Андерс устигне спіймати мотузку, поки не буде запізно.

Коли надто поспішаєш, коли дорога кожна мить, пальці й руки не слухаються.

Унизу сидить Андерс і тужно дивиться на мур. Невже допомога не встигне? Ні, встигла! Мотузка зі зашморгом майнула через мур. Але лягла задалеко! Його спраглі руки не досягнуть її.

— Далі праворуч! — гукає Єва-Лотта зі свого спостережного місця.

Калле і всі решта внизу під муром мордуються з мотузкою, шарпають її, намагаючись пересунути ближче до Андерса. Та нічого не виходить. Вона десь нагорі напевне зачепилася за якийсь горбик.

— Я більше не витримаю, — шепоче Єва-Лотта. — Не витримаю.

Вона бачить, як хлопці надаремне шарпають мотузку. Бачить, як знесилів уже переляканий Андерс… і бачить кущик, що дедалі нижче схиляється над проваллям. Ох, Андерсе, найбіліша з Білих Троянд, ватажку Білих Троянд!

— Я більше не витримаю ані секунди, не витримаю!

Швидко й легко вона вибігає босими ногами на мур. Тримайся, Єво-Лотто! Не дивися вниз, тільки біжи до мотузки, нахилися, так, так, нахилися, хоч ноги під тобою тремтять, відчепи мотузку, посунь її, обернися на вузенькому мурі і мчи назад до помістка від оборонної вежі.

Вона впоралася… і тепер вибухає нестримним плачем.

А Калле вже спускає мотузку. Камінь уже перед очима в Андерса. Він обережно простягає до нього пальці. Кущик нахиляється ще нижче, і Єва-Лотта затуляє руками обличчя. Але ж вона повинна спостерігати, повинна присилувати себе дивитися. Ось-ось кущик відривається, його корінці більше не можуть утриматися в розколині. Єва-Лотта бачить щось зелене, воно поволі котиться вниз і зникає, але в останню мить Андерс хапається за мотузку.

— Він тримається! — нестямно кричить Єва-Лотта. — Він тримається!

Потім вони обступають Андерса. Вони так його люблять, так радіють, що він не полетів разом із кущем у провалля. Калле крадькома простягає руку й торкається Андерсового плеча. Який же Андерс гарний товариш! І як добре, що він живий!

— А кущик тебе врятував, а сам полетів у провалля, — каже Єва-Лотта, ніби підсумовує те, що сталося, і всі кивають головами.

Так, кущик урятував Андерса, а сам полетів у провалля.

— А що ти думав робити в тому кущику? — питає Сікстен. — Хотів пошукати пташиних яєчок?

— Так, я думав, що тобі не завадило б кілька яєчок на бенкеті в замку твоїх предків, — відповідає Андерс.

— Але ти сам мало не став розбитим яєчком, — каже Калле.

І вони сміються. Ха-ха-ха, справді, Андерс мало не став розбитим яєчком!

Сікстен ляскає себе по ногах і регоче дужче за всіх. Та раптом відчуває, як у нього болять побиті коліна і як йому холодно в мокрому одязі.

— Ходімо, Бенку і Йонте! Вшиваймося! Сікстен підтюпцем біжить до замкової брами, а його лицарі за ним. У брамі він обертається, весело махає рукою Калле, Андерсові та Єві-Лотті й гукає:

— Бувайте, базіки з ордену Білої Троянди! Завтра ми згладимо вас зі світу!

Але ватажок Червоних Троянд помилився. Мине не один день, поки Червоні і Білі Троянди знов почнуть війну.

3

Три Білі Троянди, веселі й задоволені, поверталися додому. Ніч була цікава, а пригода з Андерсом не вивела їх із рівноваги. Вони ще не втратили властивої молодим чудової здатності сприймати життя таким, яким воно є цієї миті. Поки Андерс висів на кущі, вони не тямилися з ляку, але нащо перейматися цим тепер? Адже все скінчилося добре, і Андерс уже й не згадував про те, що пережив, і не боявся, що йому снитимуться страшні сни про ту невеличку пригоду. Він думав, що зараз прийде додому, спокійно виспиться, а вранці прокинеться, і його чекатиме новий день і нові небезпеки.

Та нікому з Білих Троянд не судився тієї ночі спокійний сон.

Діти одне за одним ішли вузькою стежкою до міста. Вони не були дуже втомлені, проте Калле позіхнув на весь рот і сказав, що, власне, в частини людства заведено вночі спати і не завадило б їм і собі спробувати, чи справді спати приємно, чи ні.

— Расмусові напевне приємно, — з ніжністю в голосі сказала Єва-Лотта і зупинилася перед віллою Еклюнда. — Ох, який він, мабуть, милий, коли спить!

— Ну, ну, Єво-Лотто, не починай знов того самого, — благально мовив Андерс.

Авжеж, і Расмус, і його батько напевне вже спали в тій відлюдній віллі. Одне вікно на другому поверсі було відчинене, і біла фіранка в ньому коливалася на протязі, наче вітала трьох нічних подорожніх на стежці перед будинком. Було так спокійно й тихо, що Андерс несамохіть перейшов на шепіт, аби не збудити тих, що спали за тією фіранкою.

Але знайшовся хтось не такий уважний до людей, що сплять. Хтось їхав машиною, її гудіння дедалі ближчало, розпанахуючи нічну тишу. Було чути, як той хтось перейшов на меншу швидкість, коли машина бралася вгору, потім як вона загальмувала з прикрим скреготом, — і знов запали спокій і тиша.

— Хто б це міг їхати машиною в таку пору? — мовив Калле.

— Що тобі до того, — сказав Андерс. — Ходімо, чого ми стоїмо?

Та в глибині душі Калле прокинувся знаменитий детектив.

Колись раніше Калле був не просто Калле, а поважний пан Блюмквіст, знаменитий детектив. Проникливий, непомильний детектив, що оберігав безпеку суспільства й ділив своїх співгромадян на дві групи: "вже ув'язнених" і "ще не ув'язнених". Але з плином часу він став розважніший і тепер тільки в окремих випадках іще почував себе знаменитим детективом.

Тепер був такий випадок. Саме такий випадок.

Цікаво, куди він піде, той, хто приїхав машиною? Тут нагорі є тільки один будинок, Еклюндова вілла, — вона, як форпост, стоїть на чималій відстані від решти забудов міста. І не скидається на те, щоб професор чекав якихось гостей, будинок спить.