Кандід, або Оптимізм - Сторінка 3

- Вольтер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– Я стверджую, що це доведено.

Кандід знепритомнів, і Панглос приніс йому трохи води із сусіднього фонтана.

Другого дня, блукаючи серед руїн, вони знайшли якихось харчів і трохи зміцнили свої сили. Потім вони працювали, як і інші, допомагаючи людям, що врятувались від смерті. Кілька громадян, що вони їм помогли, почастували їх обідом, який тільки можна було спорядити серед такого безладдя; але треба сказати, що обід був сумний і всі поливали свій хліб слізьми; Панглос розважав їх, запевняючи, що інакше не могло бути; бо, казав він, усе це є щонайкраще; бо коли є вулкан у Лісабоні, то він і не може бути десь-інде; бо неможливо, щоб речей не було там, де вони є; бо все – добре.

Маленька чорна людина, урядовець інквізиції,[192] що сидів поруч нього, ввічливо зауважив:

– Очевидно, ви не вірите в первісний гріх, бо, коли все – найкраще, то не було б ні гріхопадіння, ні кари.

– Щиро перепрошую вашу ексцеленцію, – ще ввічливіше відповів Панглос, – гріхопадіння людини і прокляття неминуче мусили статися в найкращому з можливих світів.

– То ви не вірите в свободу? – спитав урядовець.

– Хай вибачить мені ваша ексцеленція, – сказав Панглос, – але свобода може співіснувати з абсолютною необхідністю, бо необхідно, щоб ми були вільні; адже, зрештою, зумовлена воля…

Панглос іще не скінчив, як урядовець зробив знак головою своєму служникові, що наливав йому портвейну.

Розділ шостий

Як улаштовано було прекрасне аутодафе,[193] щоб запобігти землетрусові, і як Кандіда було побито

Після землетрусу, що знищив три чверті Лісабона, тамтешні мудреці не добрали певнішого способу попередити цілковиту руїну, як дати народові прекрасне аутодафе. Коїмбрський університет[194] постановив, що таке видовище, як церемоніальне спалення кількох людей на повільному огні, є найкращий засіб перешкодити землетрусові.

Внаслідок цього схопили одного біскайця, спійманого на тому, що одружився з кумою, та двох португальців, що здирали сало з курчати, коли його їли.[195] Потім, зразу після обіду, схопили доктора Панглоса та його учня Кандіда – першого за те, що він говорив, а другого за те, що слухав, схвалюючи; обох повели нарізно до надзвичайно вогких приміщень, куди ніколи не заглядало сонце. На дев'ятий день їх обох одягли в сан-беніто, прикрасили їм голови паперовими митрами;[196] Кандідові митра і сан-беніто були розмальовані перекинутими звоями полум'я і чортами, що не мали ні хвостів, ні пазурів, а на Панглосові чорти були з пазурами й хвостами і полум'я було пряме. В такому одязі вони пішли урочистим походом, вислухали дуже патетичну казань у супроводі прекрасної монотонної музики. Кандіда відшмагали під такт співів, біскайця і двох тих, що не хотіли їсти сала, спалили, а Панглоса повісили, хоч це і було проти звичаю. Того ж дня земля знов стряслася з жахливим грюкотом.

Кандід, переляканий, приголомшений, спантеличений, умиваючись кров'ю і весь тремтячи, говорив сам собі:

– Коли це найкращий із можливих світів, то які тоді інші? Хай би мене відшмагали – це було зі мною в болгар; але, мій любий Панглосе, найбільший серед філософів, чи треба було мені бачити, як вас вішали не знати за що? Мій любий анабаптисте, найкращий серед людей, чи треба було вам тонути в порту? О Кунігундо, перлино серед дівчат, чи ж треба було, щоб вам розпороли живіт?

Він ішов, відшмаганий різками, ледве тримаючись на ногах, після проповіді, розгрішення і благословення, коли до нього підійшла стара жінка і сказала:

– Бадьорись, сину мій, і йди за мною.

Розділ сьомий

Як стара піклувалась про Кандіда і як він знайшов те, що кохав

Кандід не став від того бадьоріший, але пішов за старою до якоїсь халупи; вона дала йому горщик з мастивом, щоб натертись, лишила йому що їсти й пити, показала невеличке чисте ліжко; коло ліжка було повне вбрання.

– Їжте, пийте і спіть, – сказала вона йому, – і хай охороняють вас Атоська Божа Матір,[197] святий Антоній Падуанський та святий Яків Кампостельський.[198] Я прийду завтра.

Кандід, глибоко здивований усім, що бачив, усім, що вистраждав, а ще більше милосердям старої жінки, хотів поцілувати їй руку.

– Не мені маєте руку цілувати, – сказала стара. – Я повернуся завтра. Натріться мастивом, їжте і спіть.

Кандід, незважаючи на всі нещастя, попоїв і заснув. Другого дня стара принесла йому снідати, оглянула спину і сама натерла її іншим мастивом; потім принесла йому обідати, а ввечері знову прийшла з вечерею. Позавтра вона повторила те саме.

– Хто ви? – не раз питав її Кандід. – Звідки у вас стільки добрості? Чим я віддячу вам?

Добра жінка ніколи нічого не відповідала. Якось вона ввечері прийшла знову, але без вечері.

– Ідіть за мною, – сказала вона, – і не кажіть ні слова.

Вона взяла його під руку і повела до села за чверть милі від самого міста; вони прийшли до самітного будинку, оточеного садом і канавами. Стара постукала в двері. Їм відчинили; і тоді вона повела Кандіда потайними сходами до роззолоченого кабінету, покинула його на парчовій канапі, зачинила двері й вийшла. Кандід гадав, що він спить. Все життя здавалося йому тяжким, згубним сном, а ця мить – сном приємним.

Стара незабаром з'явилася; вона через силу підтримувала тремтячу жінку величного зросту, що поблискувала самоцвітами і була завинена вуалем.

– Зніміть вуаль, – сказала стара Кандідові.

Юнак наблизився і несмілою рукою скинув вуаль. Яка хвилина! Яка несподіванка! Йому здалося, що він бачить Кунігунду. Та він і справді її побачив, – то була вона, йому забракло сили, він не зміг ані слова промовити і впав їй до ніг. Кунігунда впала на канапу. Стара побризкала їх водою із спиртом, вони очутились і заговорили; спочатку це були окремі слова, безладні запитання і відповіді, зітхання, сльози, вигуки. Стара порадила їм розмовляти не так голосно і покинула їх на самоті.

– Як! Це ви! – сказав їй Кандід. – Ви живі, я знайшов вас у Португалії! Отже – вас не зґвалтовано? Вам не розпорото живота, як запевняв мене філософ Панглос?

– Усе це правда, – відповіла прекрасна Кунігунда, – але не завжди умирають від тих пригод.

– А ваші батько й мати – їх убито?

– Так, це правда, – сказала Кунігунда і заплакала.

– А ваш брат?

– І брата мого теж убито.

– Але чому ви в Португалії? І як ви дізналися, що я тут? І яким дивним випадком привели мене в цей дім?

– Я вам розповім про все, – сказала вона, – але розкажіть ви мені перше, що сталося з вами після невинного поцілунку, що ви дали мені, і тих стусанів ногою, що ви тоді дістали.

Кандід послухався її з глибокою пошаною, і, хоч був збентежений, хоч голос йому був кволий і тремтів, хоч спина йому ще трохи боліла, він розповів ій, дуже наівно, про все, чого зазнав з часу розлуки. Кунігунда зводила очі до неба, оплакуючи смерть доброго анабаптиста та Панглоса; а потім сама почала розповідати Кандідові, який не поминув ані слова, пожираючи її очима.

Розділ восьмий

Історія Кунігунди

– Я лежала в ліжку і міцно спала, коли небо воліло наслати болгар на наш прекрасний замок Тундер-тен-Тронк. Вони зарізали мого батька й брата і на шматки посікли мою нещасну неньку. Здоровенний болгарин, футів із шість заввишки, побачивши, що я зомліла від цього видовища, хотів мене зґвалтувати. Це мене очутило, я опритомніла, стала кричати, пручатись, кусатися, дряпатись, я хотіла видерти очі тому здоровому болгарину, не знавши, що все, що в замку мого батька сталося, є річ звичайна. Тварюка вдарив мене ножем у лівий бік, і там ще й досі в мене лишився шрам.

– Леле! – зітхнув простодушний Кандід. – Сподіваюсь, я його побачу.

– Побачите, – сказала Кунігунда, – але я оповідатиму далі.

– Оповідайте, – відказав Кандід.

Вона знову взялася до своєї історії.

– Увійшов болгарський капітан; він побачив мене, геть скривавлену; солдат і не подумав підводитись. Капітан розгнівався, що ця тварюка виказала йому так мало пошани, і вбив його на мені. Потім він перев'язав мене і повів, як військову бранку, до себе. Я прала ті кілька сорочок, що він мав, і куховарила йому; треба сказати, що він уважав мене дуже гарною, і я не заперечую: він був добре збудований і мав білу та ніжну шкіру; а втім, йому неставало дотепності й філософії – відразу було видко, що не доктор Панглос його виховував. Наприкінці третього місяця, коли він витратився з грошей, а я обридла йому, він продав мене одному євреєві на ім'я дон Іссахар, що торгував у Голландії та Португалії і пристрасно любив жінок. Цей єврей дуже прихилився до мене, але перемогти мене не міг; я опиралась йому краще, аніж болгарському солдатові: шляхетна особа може бути раз зґвалтована, але чеснота її від того тільки міцніє. Щоб привчити мене до себе, він оселив мене в цьому сільському домі, що ви бачите. Досі я гадала, що на світі немає нічого прекраснішого, як замок Тундер-тен-Тронк, але я помилялась.

Одного дня на відправі мене помітив великий інквізитор. Він довго дивився на мене і звелів переказати мені, що має зі мною поговорити в секретних справах. Мене привели до його палацу, і я розповіла йому про своє походження; він зазначив мені, як низько для мого рангу належати іудеєві. Дону Іссахарові запропонували віддати мене монсеньйору. Дон Іссахар, придворний банкір і людина з довір'ям, не схотів про те й слухати. Тоді інквізитор пригрозив йому аутодафе. Врешті наляканий єврей склав умову, за якою будинок і я маємо належати їм обом разом; єврей користується понеділками, середами й суботами, а інквізитор – рештою днів у тижні. Уже шість місяців, як ця угода триває. Не обходиться без суперечок, бо часто вони не можуть вирішити, чи належить ніч проти неділі старому завітові чи новому. Щодо мене, то я аж до сьогодні опираюсь їм обом, і через те, гадаю, вони мене й досі кохають.

Кінець кінцем, щоб запобігти землетрусові і щоб настрахати дона Іссахара, монсеньйор інквізитор задумав улаштувати урочисте аутодафе. Він зробив мені честь, запросивши туди і мене. Я мала дуже хороше місце; дамам підносили холодне питво між мессою і карою. Мене справді пойняв жах, коли я побачила, як палили двох євреїв і бідолашного біскайця, що одружився з кумою; але яке ж було моє здивування, жах і збентеження, коли я побачила в сан-беніто й митрі обличчя, що нагадало мені Панглоса! Я протерла собі очі, придивилась уважно і побачила, що його вішають; я зомліла.